У Києва в очах тривога,
Народ збентежений снує,
Своєму князь новому богу
Старих у жертву віддає.
Там, на Горі дружина княжа
Мечами відганя волхві́в
І князь їм щось, напевно, каже,
Але не чутно його слів.
Народ внизу. Його на Гору
Дружина княжа не пуска.
Уся в чеканні – «чи то скоро?»,
Завмерла вулиця вузька.
І по юрбі тривожний гомін:
«Поглянь, сокири!Час настав!»
В надії виглядали грому,
Щоб лиходіїв покарав.
Та чулись лиш глухі удари
Сокир по старих дерева́х
І усе менша віра в кару,
І відступа прадавній страх.
Перун – їх віра і надія,
Ледь похилився, затріщав,
Під ґвалт веселий лиходіїв
На землю з гуркотом упав.
Юрба зітхнула, зашуміла
Іще не вірячи тому,
Що в того бога більша сила,
Ніж у Перуна. І йому
Князь не даремно поклонився.
Він, мабуть, щось такеє знав,
Від чого новий світ з’явився,
Старий разом з Перуном впав.