Через замети, що сягали до колін
Крізь ліс, мабуть, відомими стежками
Ішов чернець старий із малюками.
Попереду ступав по снігу він.
За ним вони вервечкою по сліду,
Бо ж їм той сніг кому й до голови.
Чернець далекі відгуки ловив
Та все кивав, неначе щось провідав.
Що їм робити у лісах глухих,
Коли навколо грудень так лютує?
Куди загін малесенький простує?
Що з теплих хат могло прогнати їх?
Монголи!..Що до Києва прийшли,
З усіх боків град стольний обступили.
Вони вже чули, як пороки били,
Поки й подалі в ліс не відійшли.
Що там тепер – того ніхто не зна.
Відбили ту орду чи не відбили?
А що, як вона місто захопила?
Тепер уже четвертий день мина,
Як вони школу в поспіху лишили,
Коли почули той тривожний дзвін.
Про небезпеку попередив він.
Вони спочатку в Київ поспішили,
Але уздрів учитель Никодим,
Як чорна хвиля місто охопила
І всі шляхи-дороги перекрила.
Отож велів за ним рушати їм.
Повів крізь ліс їх у чернечий скит
Лише йому відомими стежками.
Топтав дорогу перед малюками
Аби вони за ним ступали в слід.
Давно вже стихли і тривожний дзвін,
Й глухі удари у міські ворота.
Вони уже й спинитися не проти,
Але ж усе вирішує тут він.
Аж ось, спинився, врешті, Никодим,
Галявину уважно обдивився.
Тим оглядом своїм задовольнився,
Велів цурпалля натягати їм.
Сам заходився місце розчищати
Поміж високих і густих ялин.
«Несіть сухого! - попередив він,-
Від нього менше диму будем мати.
А то іще помітить супостат
І кинеться тоді за нами слідом.
Та треба ж відпочити, пообідать».
Чернець іще раз озирнувсь назад,
Мов сподівався, що помітить зможе,
Чи хто услід за ними не спішить.
Тоді узявся вогнище палить
Із того, що притяг до нього кожен.
Вже скоро всі усілися кругом,
Черствого хліба у руках тримали,
Сніг розтопили, тим і запивали,
Гадали – скоро вже дійдуть того
Глухого скиту аби відпочити,
Поїсти щось поживніш сухарів.
Та грілися, поки вогонь горів
Потомлені усі – бо, звісно ж, діти.
Хто вже доїв, той трохи задрімав.
Лише найстарший із усіх Миколка
Все щось крутився, начебто на голках,
Вже другий кухлик у руках тримав
З водою, що приємно парувала.
Та роздивлявся навколишній ліс.
У кронах добре чути вітру свист,
А тут внизу в них тиша панувала.
І раптом: «Дядьку, дядьку Никодим,
Що то за птахи онде на ялині?»
Чернець поглянув: «Снігурі то, сину!»
Мабуть, хотів обмежитися тим.
Але Миколка знов пита його:
«То їх від снігу так, мабуть, назвали?»
«Можливо й так! Вони ж поприлітали
Коли у нас все у снігу кругом.
А чув колись, чи правда то чи ні,
Та знаючі колись казали люди,
Що «снігах» означа «червоногрудий»
У торків. І, здається так мені,
Що може й звідти птаху цю назвали».
«А й справді, он як червоніють всі!..
А звідки, - знов Миколка напосів,-
Вони такі червоногруді стали?»
Задумався на хвильку Никодим,
Дровець неспішно у вогонь підкинув.
«Історія то дуже давня, сину.
Та слухай, я тобі переповім.
Було то у біблейські ще часи
І був снігур тоді ще сіра птаха.
Хотів червоні груди бідолаха.
Отож, лелеку, буцім, попросив,
Щоб та червоних ягід назбирала
Й натерла йому пір’я соком їх.
І став снігур гарніший од усіх.
Хоча… недовго радість та тривала.
Бо скоро сік той вимився кудись
І став снігур , як і раніше, сірим.
А у лелеки, поміж тим, допіру
Червоний дзьоб відтоді залишивсь.
Снігур з тих пір засмучений літав
Та все не полишав свої надії.
А раптом хтось усе-таки зуміє
Зробити, щоб червоногрудим став.
Почув, що, наче, поміж люди є
Такі, що все уміють фарбувати.
Тож полетів до них аби спитати,
Бажання як утілити своє.
От прилетів в красильню, став літати,
Співати аби майстер зрозумів.
Той саме фарбу в чані колотив.
І заходився птаху виганяти.
Бо ж мови він пташиної не знав.
Махав своєю палицею всюди,
Червона фарба втрапила на груди
І знов снігур червоногрудим став.
Збулася мрія…Але час минув
І скоро фарба вицвіла, злиняла.
І знову груди його сірі стали.
Тож він на мрію і крилом махнув.
А що робити, коли не виходить?
Змирився. Сірий – так тому і буть.
Про свою мрію вирішив забуть.
Як дав Господь – того змінити годі.
Усе на світі у руках Його.
Та, коли будеш праведно чинити,
То зможеш і своє життя змінити.
Ось тобі приклад снігура того.
Летів він якось повз Єрусалим.
Аж бачить – люди сунуться юрбою
І трьох людей ведуть поміж собою
І усі троє із хрестом своїм.
Цікава пташці веремія та.
Кружляти стала навкруги, дивилась,
Як на горі юрба та зупинилась,
Як трьох людей розп’яли на хрестах.
А одному іще й вінець терновий
Із шпичаками на чоло вдягли.
Де шпичаки ті вп’ялися були,
Побігли на лице краплини крові.
Жаль стало чоловіка птасі тій.
Вона до Нього хутко підлетіла,
Повитягала шпичаки із тіла.
Відкрив Той очі і всміхнувся їй.
Тоді помітить птаха не могла,
Що її пір’я в кро́ві забруднилось.
Отак червоні груди й залишились.
Бо ж кров та не звичайною була.
То люди злі Ісуса розіп’яли
І Божа кров зросила снігура…
До речі, підніматися пора,
Аби до ночі ми у скит попали».