
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.22
22:21
Світ спускає собак,
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
2025.10.22
21:52
Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
2025.10.22
17:22
Наші вільні козацькі дрони –
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
2025.10.22
15:49
Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
2025.10.22
13:09
Голова.
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
2025.10.22
12:10
Ну як перекричать тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
2025.10.22
09:35
Замовкло все поволі і повсюди, -
І згусла темінь оповила двір,
Немов сорочка незасмаглі груди,
Або туман глибокий шумний бір.
Посохлим листям протяги пропахлі
Тягнулися від вікон до дверей,
І десь у сінях тихнули та чахли,
Лиш прілості лишався дов
І згусла темінь оповила двір,
Немов сорочка незасмаглі груди,
Або туман глибокий шумний бір.
Посохлим листям протяги пропахлі
Тягнулися від вікон до дверей,
І десь у сінях тихнули та чахли,
Лиш прілості лишався дов
2025.10.21
22:02
Наш вигнанець поїхав в далеку дорогу,
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
2025.10.21
21:58
Те, що в рядок упало
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
2025.10.21
21:37
Страждає небо, згадуючи літо,
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
2025.10.21
21:01
Сценка із життя
(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
2025.10.21
19:36
Не знаю чому? —
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
2025.10.21
11:40
Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
2025.10.21
06:46
Яскраве, шершаве і чисте,
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
2025.10.21
00:08
Підшаманив, оновив
І приліг спочити
До якоїсь там пори,
Бо хотілось жити.
Раптом стукіт у вікно…
Уяви, ритмічно:
Він - вона - вони - воно —
З вироком: довічно!
І приліг спочити
До якоїсь там пори,
Бо хотілось жити.
Раптом стукіт у вікно…
Уяви, ритмічно:
Він - вона - вони - воно —
З вироком: довічно!
2025.10.20
22:13
Іржаве листя, як іржаві ґрати.
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.
Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.
Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про одуда
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про одуда
Сиділи ми малі із дідусем,
Запитували в нього геть про все.
Бо ж він такий – усе на світі знає.
Він нам багато чого розповів,
Немов стежками різними провів,
Де ми колись, можливо, побуваєм.
Аж тут над нами одуд пролетів.
Він десь, напевно, недалеко жив,
Бо ж я його частенько досить бачив.
І тут сестричка, старша аж на рік,
Схопилася на ноги і у крик:
- Тож одуд! Одуд! – а сама аж скаче.-
Я знаю, звідки одуди взялись.
Царем хтось бути захотів колись
Та так ото з короною й лишився!
Дідусь всміхнувся: - Справді, майже так.
Та трохи все по іншому, однак…
І одудові вслід він подивився.
А ми завмерли, знаючи, що дід
Відкриє перед нами новий світ.
Тож з нетерпінням вже того чекали…
- Було то, - дід почав, - все так давно,
Що з часом геть забулося воно.
Мені то ще діди розповідали.
Жив у краях оцих народ один.
Ніхто й не знає, як же звався він,
Десь загубилось те ім’я в дорозі.
Від злих сусідів той народ страждав,
Бо ж всяк на оці землі нападав,
Відбитись від усіх він був не в змозі.
В однім бою кривавім вождь поліг,
Хоча навалу зупинити зміг.
Вождем обрали сина після нього.
Той син іще був юним на той час.
І звали його Одудом якраз.
По смерті батька він звернувсь до бога,
Якому поклонявся весь народ,
Бо ж уважав, що жив з його щедрот.
Упупом бог того народу звався.
Поклявся Одуд в вірності тому,
Пожертви щедрі обіцяв йому
І бог, здавалось, справді одізвався.
Бо якось швидко все на лад пішло.
І кылька літ відтоді не пройшло,
Як Одуд, об’єднавши усі сили,
Не тільки напад ворога відбив,
Свою державу сильною зробив,
Його війська сусідів всіх скорили.
Пожертви щедрі богові ішли,
Десяту частку здобичі несли
І бог приймав пожертви ті охоче.
Країна багатіла і росла,
Піднятися над усіма змогла,
Здолати всіх, хто ніж на неї точить.
З походу Одуд якось раз привів
Дочку-красуню одного з вождів,
Зробив її дружиною своєю.
Вона, неначе ясочка велась
Адже доволі хитрою була,
Тож Одуд скоро закохався в неї.
Вона ж і стала користатись тим –
Та непомітно керувати ним,
Як то жінки іноді гарно вміють:
Де ласкою, де губки надима.
І натяка йому весь час сама:
Ти – голова, а я всього лиш шия.
Мабуть, і в нього щось в душі було,
На шлях його негідний завело.
Став він поволі на очах мінятись.
Замість намету, у якому жив,
Собі палати чималенькі звів,
Почав в заморські шати одягатись.
Не всяке, що привозили і брав
Та все під один колір підбирав –
То в чорному,то в білому виходить,
То колір помаранча обирав,
Його, мабуть, найбільше полюбляв.
Став неприступним для свого народу.
Парфумів із-за моря навезли,
Усе в отих палацах облили,
Щоб запахи стояли неприродні.
Вже, як раніше, у шатрах не жив
І про́сту їжу, як колись, не їв.
Давай йому делікатеси різні.
Розумних друзів з двору розігнав,
Облесників в палац понабирав.
Став поміж ними прозиватись Грізним.
До ночі з ранку всі вони товклись,
Співати величальні узялись,
А він не намагався їх спинити.
На троні разом з жінкою сидів,
На свій народ із висока глядів:
Гадав, кого би ще йому скорити?
Упупу менше слати став дарів.
Почувши про життя чужих царів,
Себе царем схотів проголосити.
Та й в жінки царство з язика не йде,
І мову кожен при дворі веде,
Як тут було йому не захотіти.
І скоро він царем себе назвав,
Корону золоту собі нап’яв,
Велів монети золоті робити,
Щоб він у профіль красувавсь на них,
На тих його монетах золотих
І гарний ніс, яким він так гордився,
Побачити, нарешті, всі могли.
Корону жінці також одягли.
А він іще бундючнішим зробився.
І вирішив якось одного дня,
Що він, нарешті, богові рівня́.
А нащо аж два бога для країни?
Тож капище Упупа повелів
Знести, скарати всіх його жерців
І стати богом для людей єдиним.
Отож в палаці у своїм сидить,
Зі свого трону звисока глядить,
Коли жерців до ніг приве́ла варта.
І він скривився, дивлячись, мовляв,
Кого раніше здуру прославляв.
Хіба людці Упупа того варті?
Махнув рукою – виведіть уже,
Хай помирають, врешті, під ножем,
Найперші жертви для нового бога.
Аж тут найстарший голову підвів
І Одудові в очі поглядів,
Аж тому стало моторошно, навіть.
І мовив, наче, голосом чужим:
- Ти, Одуд, межі перейшов оцим!
Ти посягнув тепер на боже право!
Гординя в серце увійшла твоє.
Я дав тобі усе, що в тебе є,
А ти мені за це отак віддячив?
Ти надто довго не по-людськи жив
Ну, що ж, отримай те, що заслужив.
Хай мою кару весь народ побачить!
І він ще щось тихцем прошепотів
Й над троном птахом Одуд підлетів,
А вслід за ним дружина полетіла.
Вони під саму стелю піднялись
І крізь вікно з палацу подались,
Поки усі від страху заніміли.
Бог за гординю так, як слід воздав.
Пістрявий одяг Одудові дав,
Всіх кольорів, що той любив, потроху.
А гарний ніс на дзьоб перетворив,
Причому, довшим вп’ятеро зробив.
Не більші оченята від гороху.
Делікатеси той раніш вживав,
В землі тепер він порпатися мав,
Шукати всяких черв’ячків, комашок.
А, що раніше у палаці жив,
За то тепер у дуплах гнізда вив,
У норах він виводив своїх пташок.
Ну, і парфуми бог не зміг простить,
Бо одуд, кажуть, так тепер смердить,
Що його краще, навіть, не чіпати.
А його жінка панькана була,
Змінитись з часом так і не змогла,
Не спромоглась біля гнізда прибрати.
Тож, і від нього повсякчас смердить,
Мов кожному говорить: обійди,
Бо тут живе відома нечупара.
Єдине, чого бог їм не змінив –
Корони, хай і з пір’я залишив.
Нехай в коронах не забуде пара,
Ким вони бу́ли і за що їх бог,
Отак жорстоко покарав обох.
І хай би вони мучились від того.
І одуд, схоже, добре пам’ята,
Адже весь час із криками літа,
«Ук-ук!» - кричить, звертається до бога.
Та бог, як видно, не проща його,
Поки він не позбавиться всього,
За що донині відробляти має.
А, може, бог ту кару не зніма –
Нема народу, то й його нема.
Того уже, мабуть, ніхто не взнає.
Запитували в нього геть про все.
Бо ж він такий – усе на світі знає.
Він нам багато чого розповів,
Немов стежками різними провів,
Де ми колись, можливо, побуваєм.
Аж тут над нами одуд пролетів.
Він десь, напевно, недалеко жив,
Бо ж я його частенько досить бачив.
І тут сестричка, старша аж на рік,
Схопилася на ноги і у крик:
- Тож одуд! Одуд! – а сама аж скаче.-
Я знаю, звідки одуди взялись.
Царем хтось бути захотів колись
Та так ото з короною й лишився!
Дідусь всміхнувся: - Справді, майже так.
Та трохи все по іншому, однак…
І одудові вслід він подивився.
А ми завмерли, знаючи, що дід
Відкриє перед нами новий світ.
Тож з нетерпінням вже того чекали…
- Було то, - дід почав, - все так давно,
Що з часом геть забулося воно.
Мені то ще діди розповідали.
Жив у краях оцих народ один.
Ніхто й не знає, як же звався він,
Десь загубилось те ім’я в дорозі.
Від злих сусідів той народ страждав,
Бо ж всяк на оці землі нападав,
Відбитись від усіх він був не в змозі.
В однім бою кривавім вождь поліг,
Хоча навалу зупинити зміг.
Вождем обрали сина після нього.
Той син іще був юним на той час.
І звали його Одудом якраз.
По смерті батька він звернувсь до бога,
Якому поклонявся весь народ,
Бо ж уважав, що жив з його щедрот.
Упупом бог того народу звався.
Поклявся Одуд в вірності тому,
Пожертви щедрі обіцяв йому
І бог, здавалось, справді одізвався.
Бо якось швидко все на лад пішло.
І кылька літ відтоді не пройшло,
Як Одуд, об’єднавши усі сили,
Не тільки напад ворога відбив,
Свою державу сильною зробив,
Його війська сусідів всіх скорили.
Пожертви щедрі богові ішли,
Десяту частку здобичі несли
І бог приймав пожертви ті охоче.
Країна багатіла і росла,
Піднятися над усіма змогла,
Здолати всіх, хто ніж на неї точить.
З походу Одуд якось раз привів
Дочку-красуню одного з вождів,
Зробив її дружиною своєю.
Вона, неначе ясочка велась
Адже доволі хитрою була,
Тож Одуд скоро закохався в неї.
Вона ж і стала користатись тим –
Та непомітно керувати ним,
Як то жінки іноді гарно вміють:
Де ласкою, де губки надима.
І натяка йому весь час сама:
Ти – голова, а я всього лиш шия.
Мабуть, і в нього щось в душі було,
На шлях його негідний завело.
Став він поволі на очах мінятись.
Замість намету, у якому жив,
Собі палати чималенькі звів,
Почав в заморські шати одягатись.
Не всяке, що привозили і брав
Та все під один колір підбирав –
То в чорному,то в білому виходить,
То колір помаранча обирав,
Його, мабуть, найбільше полюбляв.
Став неприступним для свого народу.
Парфумів із-за моря навезли,
Усе в отих палацах облили,
Щоб запахи стояли неприродні.
Вже, як раніше, у шатрах не жив
І про́сту їжу, як колись, не їв.
Давай йому делікатеси різні.
Розумних друзів з двору розігнав,
Облесників в палац понабирав.
Став поміж ними прозиватись Грізним.
До ночі з ранку всі вони товклись,
Співати величальні узялись,
А він не намагався їх спинити.
На троні разом з жінкою сидів,
На свій народ із висока глядів:
Гадав, кого би ще йому скорити?
Упупу менше слати став дарів.
Почувши про життя чужих царів,
Себе царем схотів проголосити.
Та й в жінки царство з язика не йде,
І мову кожен при дворі веде,
Як тут було йому не захотіти.
І скоро він царем себе назвав,
Корону золоту собі нап’яв,
Велів монети золоті робити,
Щоб він у профіль красувавсь на них,
На тих його монетах золотих
І гарний ніс, яким він так гордився,
Побачити, нарешті, всі могли.
Корону жінці також одягли.
А він іще бундючнішим зробився.
І вирішив якось одного дня,
Що він, нарешті, богові рівня́.
А нащо аж два бога для країни?
Тож капище Упупа повелів
Знести, скарати всіх його жерців
І стати богом для людей єдиним.
Отож в палаці у своїм сидить,
Зі свого трону звисока глядить,
Коли жерців до ніг приве́ла варта.
І він скривився, дивлячись, мовляв,
Кого раніше здуру прославляв.
Хіба людці Упупа того варті?
Махнув рукою – виведіть уже,
Хай помирають, врешті, під ножем,
Найперші жертви для нового бога.
Аж тут найстарший голову підвів
І Одудові в очі поглядів,
Аж тому стало моторошно, навіть.
І мовив, наче, голосом чужим:
- Ти, Одуд, межі перейшов оцим!
Ти посягнув тепер на боже право!
Гординя в серце увійшла твоє.
Я дав тобі усе, що в тебе є,
А ти мені за це отак віддячив?
Ти надто довго не по-людськи жив
Ну, що ж, отримай те, що заслужив.
Хай мою кару весь народ побачить!
І він ще щось тихцем прошепотів
Й над троном птахом Одуд підлетів,
А вслід за ним дружина полетіла.
Вони під саму стелю піднялись
І крізь вікно з палацу подались,
Поки усі від страху заніміли.
Бог за гординю так, як слід воздав.
Пістрявий одяг Одудові дав,
Всіх кольорів, що той любив, потроху.
А гарний ніс на дзьоб перетворив,
Причому, довшим вп’ятеро зробив.
Не більші оченята від гороху.
Делікатеси той раніш вживав,
В землі тепер він порпатися мав,
Шукати всяких черв’ячків, комашок.
А, що раніше у палаці жив,
За то тепер у дуплах гнізда вив,
У норах він виводив своїх пташок.
Ну, і парфуми бог не зміг простить,
Бо одуд, кажуть, так тепер смердить,
Що його краще, навіть, не чіпати.
А його жінка панькана була,
Змінитись з часом так і не змогла,
Не спромоглась біля гнізда прибрати.
Тож, і від нього повсякчас смердить,
Мов кожному говорить: обійди,
Бо тут живе відома нечупара.
Єдине, чого бог їм не змінив –
Корони, хай і з пір’я залишив.
Нехай в коронах не забуде пара,
Ким вони бу́ли і за що їх бог,
Отак жорстоко покарав обох.
І хай би вони мучились від того.
І одуд, схоже, добре пам’ята,
Адже весь час із криками літа,
«Ук-ук!» - кричить, звертається до бога.
Та бог, як видно, не проща його,
Поки він не позбавиться всього,
За що донині відробляти має.
А, може, бог ту кару не зніма –
Нема народу, то й його нема.
Того уже, мабуть, ніхто не взнає.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію