Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.02
20:57
я дійсно знаю
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
2026.05.02
16:50
назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
2026.05.02
15:48
Каравул! Знову цей поет Куриловський помирає у своєму вірші! Скільки можна це терпіти? А можливо, цього разу і справді помре? Якщо так, то я вже написав рекомендацію до Вищого Суду, після якої цей вторинний поет НАВРЯД ЧИ потрапить до Раю! Я вважаю, що та
2026.05.02
15:36
Явдохи де?...
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
2026.05.02
14:23
Я повітряні замки будую,
У ілюзію кутаю біль,
Поминаю Всевишнього всує,
Із минулого злизую сіль.
Над папірусом сліпну щоночі,
З лабузиння зерно дістаю
Відганяю видіння пророчі,
Що штовхають з небес в течію.
У ілюзію кутаю біль,
Поминаю Всевишнього всує,
Із минулого злизую сіль.
Над папірусом сліпну щоночі,
З лабузиння зерно дістаю
Відганяю видіння пророчі,
Що штовхають з небес в течію.
2026.05.02
11:35
Славетний французький актор Жан Рено випустив роман «Втеча», в якому порушує тему депортації українських дітей.
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі ві
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі ві
2026.05.02
06:09
Просвітлий настрій, невичерпність мрій,
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
2026.05.02
02:53
Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
2026.05.01
21:38
Не шукай мене у високості —
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
2026.05.01
20:19
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
2026.05.01
20:18
ван гог · картинка · черевики
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
2026.05.01
19:08
Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрел
2026.05.01
16:42
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
2026.05.01
12:51
Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
2026.05.01
12:35
Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
2026.05.01
12:16
Стосовно мого нарису «Вибране і вибрані» я отримав такі коментарі Редакції Майстерень (далі - РМ).
Перший коментар: «Чому принижуєте гідкими виразами цілком заслужені досягнення наших авторів…»
(РМ пише: «гІдкими», а правильно: «гИдкими». Утім, РМ мен
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про одуда
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про одуда
Сиділи ми малі із дідусем,
Запитували в нього геть про все.
Бо ж він такий – усе на світі знає.
Він нам багато чого розповів,
Немов стежками різними провів,
Де ми колись, можливо, побуваєм.
Аж тут над нами одуд пролетів.
Він десь, напевно, недалеко жив,
Бо ж я його частенько досить бачив.
І тут сестричка, старша аж на рік,
Схопилася на ноги і у крик:
- Тож одуд! Одуд! – а сама аж скаче.-
Я знаю, звідки одуди взялись.
Царем хтось бути захотів колись
Та так ото з короною й лишився!
Дідусь всміхнувся: - Справді, майже так.
Та трохи все по іншому, однак…
І одудові вслід він подивився.
А ми завмерли, знаючи, що дід
Відкриє перед нами новий світ.
Тож з нетерпінням вже того чекали…
- Було то, - дід почав, - все так давно,
Що з часом геть забулося воно.
Мені то ще діди розповідали.
Жив у краях оцих народ один.
Ніхто й не знає, як же звався він,
Десь загубилось те ім’я в дорозі.
Від злих сусідів той народ страждав,
Бо ж всяк на оці землі нападав,
Відбитись від усіх він був не в змозі.
В однім бою кривавім вождь поліг,
Хоча навалу зупинити зміг.
Вождем обрали сина після нього.
Той син іще був юним на той час.
І звали його Одудом якраз.
По смерті батька він звернувсь до бога,
Якому поклонявся весь народ,
Бо ж уважав, що жив з його щедрот.
Упупом бог того народу звався.
Поклявся Одуд в вірності тому,
Пожертви щедрі обіцяв йому
І бог, здавалось, справді одізвався.
Бо якось швидко все на лад пішло.
І кылька літ відтоді не пройшло,
Як Одуд, об’єднавши усі сили,
Не тільки напад ворога відбив,
Свою державу сильною зробив,
Його війська сусідів всіх скорили.
Пожертви щедрі богові ішли,
Десяту частку здобичі несли
І бог приймав пожертви ті охоче.
Країна багатіла і росла,
Піднятися над усіма змогла,
Здолати всіх, хто ніж на неї точить.
З походу Одуд якось раз привів
Дочку-красуню одного з вождів,
Зробив її дружиною своєю.
Вона, неначе ясочка велась
Адже доволі хитрою була,
Тож Одуд скоро закохався в неї.
Вона ж і стала користатись тим –
Та непомітно керувати ним,
Як то жінки іноді гарно вміють:
Де ласкою, де губки надима.
І натяка йому весь час сама:
Ти – голова, а я всього лиш шия.
Мабуть, і в нього щось в душі було,
На шлях його негідний завело.
Став він поволі на очах мінятись.
Замість намету, у якому жив,
Собі палати чималенькі звів,
Почав в заморські шати одягатись.
Не всяке, що привозили і брав
Та все під один колір підбирав –
То в чорному,то в білому виходить,
То колір помаранча обирав,
Його, мабуть, найбільше полюбляв.
Став неприступним для свого народу.
Парфумів із-за моря навезли,
Усе в отих палацах облили,
Щоб запахи стояли неприродні.
Вже, як раніше, у шатрах не жив
І про́сту їжу, як колись, не їв.
Давай йому делікатеси різні.
Розумних друзів з двору розігнав,
Облесників в палац понабирав.
Став поміж ними прозиватись Грізним.
До ночі з ранку всі вони товклись,
Співати величальні узялись,
А він не намагався їх спинити.
На троні разом з жінкою сидів,
На свій народ із висока глядів:
Гадав, кого би ще йому скорити?
Упупу менше слати став дарів.
Почувши про життя чужих царів,
Себе царем схотів проголосити.
Та й в жінки царство з язика не йде,
І мову кожен при дворі веде,
Як тут було йому не захотіти.
І скоро він царем себе назвав,
Корону золоту собі нап’яв,
Велів монети золоті робити,
Щоб він у профіль красувавсь на них,
На тих його монетах золотих
І гарний ніс, яким він так гордився,
Побачити, нарешті, всі могли.
Корону жінці також одягли.
А він іще бундючнішим зробився.
І вирішив якось одного дня,
Що він, нарешті, богові рівня́.
А нащо аж два бога для країни?
Тож капище Упупа повелів
Знести, скарати всіх його жерців
І стати богом для людей єдиним.
Отож в палаці у своїм сидить,
Зі свого трону звисока глядить,
Коли жерців до ніг приве́ла варта.
І він скривився, дивлячись, мовляв,
Кого раніше здуру прославляв.
Хіба людці Упупа того варті?
Махнув рукою – виведіть уже,
Хай помирають, врешті, під ножем,
Найперші жертви для нового бога.
Аж тут найстарший голову підвів
І Одудові в очі поглядів,
Аж тому стало моторошно, навіть.
І мовив, наче, голосом чужим:
- Ти, Одуд, межі перейшов оцим!
Ти посягнув тепер на боже право!
Гординя в серце увійшла твоє.
Я дав тобі усе, що в тебе є,
А ти мені за це отак віддячив?
Ти надто довго не по-людськи жив
Ну, що ж, отримай те, що заслужив.
Хай мою кару весь народ побачить!
І він ще щось тихцем прошепотів
Й над троном птахом Одуд підлетів,
А вслід за ним дружина полетіла.
Вони під саму стелю піднялись
І крізь вікно з палацу подались,
Поки усі від страху заніміли.
Бог за гординю так, як слід воздав.
Пістрявий одяг Одудові дав,
Всіх кольорів, що той любив, потроху.
А гарний ніс на дзьоб перетворив,
Причому, довшим вп’ятеро зробив.
Не більші оченята від гороху.
Делікатеси той раніш вживав,
В землі тепер він порпатися мав,
Шукати всяких черв’ячків, комашок.
А, що раніше у палаці жив,
За то тепер у дуплах гнізда вив,
У норах він виводив своїх пташок.
Ну, і парфуми бог не зміг простить,
Бо одуд, кажуть, так тепер смердить,
Що його краще, навіть, не чіпати.
А його жінка панькана була,
Змінитись з часом так і не змогла,
Не спромоглась біля гнізда прибрати.
Тож, і від нього повсякчас смердить,
Мов кожному говорить: обійди,
Бо тут живе відома нечупара.
Єдине, чого бог їм не змінив –
Корони, хай і з пір’я залишив.
Нехай в коронах не забуде пара,
Ким вони бу́ли і за що їх бог,
Отак жорстоко покарав обох.
І хай би вони мучились від того.
І одуд, схоже, добре пам’ята,
Адже весь час із криками літа,
«Ук-ук!» - кричить, звертається до бога.
Та бог, як видно, не проща його,
Поки він не позбавиться всього,
За що донині відробляти має.
А, може, бог ту кару не зніма –
Нема народу, то й його нема.
Того уже, мабуть, ніхто не взнає.
Запитували в нього геть про все.
Бо ж він такий – усе на світі знає.
Він нам багато чого розповів,
Немов стежками різними провів,
Де ми колись, можливо, побуваєм.
Аж тут над нами одуд пролетів.
Він десь, напевно, недалеко жив,
Бо ж я його частенько досить бачив.
І тут сестричка, старша аж на рік,
Схопилася на ноги і у крик:
- Тож одуд! Одуд! – а сама аж скаче.-
Я знаю, звідки одуди взялись.
Царем хтось бути захотів колись
Та так ото з короною й лишився!
Дідусь всміхнувся: - Справді, майже так.
Та трохи все по іншому, однак…
І одудові вслід він подивився.
А ми завмерли, знаючи, що дід
Відкриє перед нами новий світ.
Тож з нетерпінням вже того чекали…
- Було то, - дід почав, - все так давно,
Що з часом геть забулося воно.
Мені то ще діди розповідали.
Жив у краях оцих народ один.
Ніхто й не знає, як же звався він,
Десь загубилось те ім’я в дорозі.
Від злих сусідів той народ страждав,
Бо ж всяк на оці землі нападав,
Відбитись від усіх він був не в змозі.
В однім бою кривавім вождь поліг,
Хоча навалу зупинити зміг.
Вождем обрали сина після нього.
Той син іще був юним на той час.
І звали його Одудом якраз.
По смерті батька він звернувсь до бога,
Якому поклонявся весь народ,
Бо ж уважав, що жив з його щедрот.
Упупом бог того народу звався.
Поклявся Одуд в вірності тому,
Пожертви щедрі обіцяв йому
І бог, здавалось, справді одізвався.
Бо якось швидко все на лад пішло.
І кылька літ відтоді не пройшло,
Як Одуд, об’єднавши усі сили,
Не тільки напад ворога відбив,
Свою державу сильною зробив,
Його війська сусідів всіх скорили.
Пожертви щедрі богові ішли,
Десяту частку здобичі несли
І бог приймав пожертви ті охоче.
Країна багатіла і росла,
Піднятися над усіма змогла,
Здолати всіх, хто ніж на неї точить.
З походу Одуд якось раз привів
Дочку-красуню одного з вождів,
Зробив її дружиною своєю.
Вона, неначе ясочка велась
Адже доволі хитрою була,
Тож Одуд скоро закохався в неї.
Вона ж і стала користатись тим –
Та непомітно керувати ним,
Як то жінки іноді гарно вміють:
Де ласкою, де губки надима.
І натяка йому весь час сама:
Ти – голова, а я всього лиш шия.
Мабуть, і в нього щось в душі було,
На шлях його негідний завело.
Став він поволі на очах мінятись.
Замість намету, у якому жив,
Собі палати чималенькі звів,
Почав в заморські шати одягатись.
Не всяке, що привозили і брав
Та все під один колір підбирав –
То в чорному,то в білому виходить,
То колір помаранча обирав,
Його, мабуть, найбільше полюбляв.
Став неприступним для свого народу.
Парфумів із-за моря навезли,
Усе в отих палацах облили,
Щоб запахи стояли неприродні.
Вже, як раніше, у шатрах не жив
І про́сту їжу, як колись, не їв.
Давай йому делікатеси різні.
Розумних друзів з двору розігнав,
Облесників в палац понабирав.
Став поміж ними прозиватись Грізним.
До ночі з ранку всі вони товклись,
Співати величальні узялись,
А він не намагався їх спинити.
На троні разом з жінкою сидів,
На свій народ із висока глядів:
Гадав, кого би ще йому скорити?
Упупу менше слати став дарів.
Почувши про життя чужих царів,
Себе царем схотів проголосити.
Та й в жінки царство з язика не йде,
І мову кожен при дворі веде,
Як тут було йому не захотіти.
І скоро він царем себе назвав,
Корону золоту собі нап’яв,
Велів монети золоті робити,
Щоб він у профіль красувавсь на них,
На тих його монетах золотих
І гарний ніс, яким він так гордився,
Побачити, нарешті, всі могли.
Корону жінці також одягли.
А він іще бундючнішим зробився.
І вирішив якось одного дня,
Що він, нарешті, богові рівня́.
А нащо аж два бога для країни?
Тож капище Упупа повелів
Знести, скарати всіх його жерців
І стати богом для людей єдиним.
Отож в палаці у своїм сидить,
Зі свого трону звисока глядить,
Коли жерців до ніг приве́ла варта.
І він скривився, дивлячись, мовляв,
Кого раніше здуру прославляв.
Хіба людці Упупа того варті?
Махнув рукою – виведіть уже,
Хай помирають, врешті, під ножем,
Найперші жертви для нового бога.
Аж тут найстарший голову підвів
І Одудові в очі поглядів,
Аж тому стало моторошно, навіть.
І мовив, наче, голосом чужим:
- Ти, Одуд, межі перейшов оцим!
Ти посягнув тепер на боже право!
Гординя в серце увійшла твоє.
Я дав тобі усе, що в тебе є,
А ти мені за це отак віддячив?
Ти надто довго не по-людськи жив
Ну, що ж, отримай те, що заслужив.
Хай мою кару весь народ побачить!
І він ще щось тихцем прошепотів
Й над троном птахом Одуд підлетів,
А вслід за ним дружина полетіла.
Вони під саму стелю піднялись
І крізь вікно з палацу подались,
Поки усі від страху заніміли.
Бог за гординю так, як слід воздав.
Пістрявий одяг Одудові дав,
Всіх кольорів, що той любив, потроху.
А гарний ніс на дзьоб перетворив,
Причому, довшим вп’ятеро зробив.
Не більші оченята від гороху.
Делікатеси той раніш вживав,
В землі тепер він порпатися мав,
Шукати всяких черв’ячків, комашок.
А, що раніше у палаці жив,
За то тепер у дуплах гнізда вив,
У норах він виводив своїх пташок.
Ну, і парфуми бог не зміг простить,
Бо одуд, кажуть, так тепер смердить,
Що його краще, навіть, не чіпати.
А його жінка панькана була,
Змінитись з часом так і не змогла,
Не спромоглась біля гнізда прибрати.
Тож, і від нього повсякчас смердить,
Мов кожному говорить: обійди,
Бо тут живе відома нечупара.
Єдине, чого бог їм не змінив –
Корони, хай і з пір’я залишив.
Нехай в коронах не забуде пара,
Ким вони бу́ли і за що їх бог,
Отак жорстоко покарав обох.
І хай би вони мучились від того.
І одуд, схоже, добре пам’ята,
Адже весь час із криками літа,
«Ук-ук!» - кричить, звертається до бога.
Та бог, як видно, не проща його,
Поки він не позбавиться всього,
За що донині відробляти має.
А, може, бог ту кару не зніма –
Нема народу, то й його нема.
Того уже, мабуть, ніхто не взнає.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
