Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.01
15:33
Цей важливий ковток, ніби чашу цикути,
Я прийму перед стратою, в лати закутий.
І у нім я розкрию великі сонати
Перед тим, як піти у небесні пенати.
В цім важливім горнятці відкрию поеми,
Неповторні трактати, рядки, теореми.
Я прийму перед стратою, в лати закутий.
І у нім я розкрию великі сонати
Перед тим, як піти у небесні пенати.
В цім важливім горнятці відкрию поеми,
Неповторні трактати, рядки, теореми.
2026.11.01
13:03
Чотиривірш - строфа, що складається з чотирьох рядків і зазвичай має закінчену думку, має французьку назву: катрен.
А чому не українську? Чотири рядки - чотирик!
Синиця на підвіконні -
добра прикмета.
Це як баховська Чакона
після ракети.
А чому не українську? Чотири рядки - чотирик!
Синиця на підвіконні -
добра прикмета.
Це як баховська Чакона
після ракети.
2026.11.01
12:30
Журба заклякла горілиць,
Гузьким лежить між блискавиць,
Летить крихке між довгих віт,
По гіллю сходить чорний кіт,
До змерзлих відьом на льоду
Підносить всохлу лободу,
Говорить відьмам: — Ворожба
Перлинам пер знайшла гриба!
Гузьким лежить між блискавиць,
Летить крихке між довгих віт,
По гіллю сходить чорний кіт,
До змерзлих відьом на льоду
Підносить всохлу лободу,
Говорить відьмам: — Ворожба
Перлинам пер знайшла гриба!
2026.11.01
07:41
Не квітнуть верби, сохнуть лози
Уздовж піщаних берегів, -
Вода в Дніпрі гірка, як сльози
Убитих горем матерів.
Вже кожен камінь тихо плаче
І криком сходить німота
Від хвиль, що плещуть нетерпляче:
Біда, біда, біда, біда...
Уздовж піщаних берегів, -
Вода в Дніпрі гірка, як сльози
Убитих горем матерів.
Вже кожен камінь тихо плаче
І криком сходить німота
Від хвиль, що плещуть нетерпляче:
Біда, біда, біда, біда...
2026.10.31
23:30
Книжкові сторінки покинуто біля моря
Сліди піску і хвиль на них
Наповзає тінь, відкинута хмарою
Ковзає, очима минулих часів
Ось приплив їх поглинає
Без зусиль, як-небудь
Є розповідь, один король
Сліди піску і хвиль на них
Наповзає тінь, відкинута хмарою
Ковзає, очима минулих часів
Ось приплив їх поглинає
Без зусиль, як-небудь
Є розповідь, один король
2026.10.31
23:04
жовтнева девальвація
завершується
майже релігійно
ясно у всякого власна релігія
погода міняється
тьмариться передобіднє світло
крізь холодну вогкість
сорка у громіздкому
завершується
майже релігійно
ясно у всякого власна релігія
погода міняється
тьмариться передобіднє світло
крізь холодну вогкість
сорка у громіздкому
2026.10.31
19:59
А жовтень прохолодою повіяв,
І стіни кам'яні мовчать, німі.
Ти і сьогодні білий парус-мрія.
Невидно крізь шибки мутні в пітьмі.
Ти тільки будь, - молюся я ночами,
А вдень у круговерті різних справ
Бинтую порожнечі сірі рани,
І стіни кам'яні мовчать, німі.
Ти і сьогодні білий парус-мрія.
Невидно крізь шибки мутні в пітьмі.
Ти тільки будь, - молюся я ночами,
А вдень у круговерті різних справ
Бинтую порожнечі сірі рани,
2026.10.31
19:13
Кого немає у хатині скраю,
тих доля випихає за Дунай,
щоб загодя не трафили у рай,
якого на землі ніде немає
(хоча і пекла не буває теж
за межами руїни і пожеж),
та де не буду, серце уміщає
все, що дарує доля на врожай:
тих доля випихає за Дунай,
щоб загодя не трафили у рай,
якого на землі ніде немає
(хоча і пекла не буває теж
за межами руїни і пожеж),
та де не буду, серце уміщає
все, що дарує доля на врожай:
2026.10.31
18:48
Люблю людей, у кого, як-то кажуть, руки золоті,
За що не візьмуться, усе у них гаразд,
Легко й мовби без зусиль надмірних.
Це в побуті. Навдивовижу, і в майстерні духа
Є також наділені даром отаким.
…У знаній в Парижі кав’ярні «Режанс»
Франс
За що не візьмуться, усе у них гаразд,
Легко й мовби без зусиль надмірних.
Це в побуті. Навдивовижу, і в майстерні духа
Є також наділені даром отаким.
…У знаній в Парижі кав’ярні «Режанс»
Франс
2026.10.31
15:15
Вже листопадно нічому і впасти,
І дню короткому хмизиною горіти.
Здимає перепріле листя вітер,
А холоду прошилася срібляста
Тремтяча нитка поміж голі віти
Й упала в біле:
Ніяковіють пізні хризантеми
І дню короткому хмизиною горіти.
Здимає перепріле листя вітер,
А холоду прошилася срібляста
Тремтяча нитка поміж голі віти
Й упала в біле:
Ніяковіють пізні хризантеми
2026.10.31
13:38
Я забутий під снігом далеких часів.
Мене звати ніяк. Я - минулого тінь.
Я полишив життя, мов задавнений гнів,
Ніби голос у гулі земних голосінь.
Я здійнявся у небо і вмить занімів,
Не знайшовши опору благань і спасінь.
Мене викреслив світ з електр
Мене звати ніяк. Я - минулого тінь.
Я полишив життя, мов задавнений гнів,
Ніби голос у гулі земних голосінь.
Я здійнявся у небо і вмить занімів,
Не знайшовши опору благань і спасінь.
Мене викреслив світ з електр
2026.10.31
07:23
Щоденно в осінньому місті
Прискорює час свій політ, -
Дощами знебарвлене листя
Лягає на мокрий граніт.
Під ноги каштанів холодних
Спадають утомлені дні
І тонуть у сірій безодні
Знайомих будинків вогні.
Прискорює час свій політ, -
Дощами знебарвлене листя
Лягає на мокрий граніт.
Під ноги каштанів холодних
Спадають утомлені дні
І тонуть у сірій безодні
Знайомих будинків вогні.
2026.10.30
21:39
легко і прозоро
аж до відчаю
звільнений свій голос
не упізнаю
зблиски сонця морем
наче у раю
прийдеш поговорим
про любов мою
аж до відчаю
звільнений свій голос
не упізнаю
зблиски сонця морем
наче у раю
прийдеш поговорим
про любов мою
2026.10.30
18:40
Букет осінній -
Палітра болю,
Гірка соната
Моїх провин.
Собі забути
Я не дозволю,
Як про надію
Грав клавесин.
Палітра болю,
Гірка соната
Моїх провин.
Собі забути
Я не дозволю,
Як про надію
Грав клавесин.
2026.10.30
16:49
Він із тих відьмаків,
перетрушує душі
у храмах.
Скільки є диваків,
що вимірюють серце
у грамах...
Він великий знавець
перевтілення
перетрушує душі
у храмах.
Скільки є диваків,
що вимірюють серце
у грамах...
Він великий знавець
перевтілення
2026.10.30
12:40
Повзуть до берега пустого
Годинники часів Ель Греко,
В непередбачуваній змові,
Немов мурахи по смереках.
В сонетні форми невмирущі,
Хрестоматійні,гарячкові,
Як стукіт ніг цукровій гущі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Годинники часів Ель Греко,
В непередбачуваній змові,
Немов мурахи по смереках.
В сонетні форми невмирущі,
Хрестоматійні,гарячкові,
Як стукіт ніг цукровій гущі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
2026.10.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про одуда
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про одуда
Сиділи ми малі із дідусем,
Запитували в нього геть про все.
Бо ж він такий – усе на світі знає.
Він нам багато чого розповів,
Немов стежками різними провів,
Де ми колись, можливо, побуваєм.
Аж тут над нами одуд пролетів.
Він десь, напевно, недалеко жив,
Бо ж я його частенько досить бачив.
І тут сестричка, старша аж на рік,
Схопилася на ноги і у крик:
- Тож одуд! Одуд! – а сама аж скаче.-
Я знаю, звідки одуди взялись.
Царем хтось бути захотів колись
Та так ото з короною й лишився!
Дідусь всміхнувся: - Справді, майже так.
Та трохи все по іншому, однак…
І одудові вслід він подивився.
А ми завмерли, знаючи, що дід
Відкриє перед нами новий світ.
Тож з нетерпінням вже того чекали…
- Було то, - дід почав, - все так давно,
Що з часом геть забулося воно.
Мені то ще діди розповідали.
Жив у краях оцих народ один.
Ніхто й не знає, як же звався він,
Десь загубилось те ім’я в дорозі.
Від злих сусідів той народ страждав,
Бо ж всяк на оці землі нападав,
Відбитись від усіх він був не в змозі.
В однім бою кривавім вождь поліг,
Хоча навалу зупинити зміг.
Вождем обрали сина після нього.
Той син іще був юним на той час.
І звали його Одудом якраз.
По смерті батька він звернувсь до бога,
Якому поклонявся весь народ,
Бо ж уважав, що жив з його щедрот.
Упупом бог того народу звався.
Поклявся Одуд в вірності тому,
Пожертви щедрі обіцяв йому
І бог, здавалось, справді одізвався.
Бо якось швидко все на лад пішло.
І кылька літ відтоді не пройшло,
Як Одуд, об’єднавши усі сили,
Не тільки напад ворога відбив,
Свою державу сильною зробив,
Його війська сусідів всіх скорили.
Пожертви щедрі богові ішли,
Десяту частку здобичі несли
І бог приймав пожертви ті охоче.
Країна багатіла і росла,
Піднятися над усіма змогла,
Здолати всіх, хто ніж на неї точить.
З походу Одуд якось раз привів
Дочку-красуню одного з вождів,
Зробив її дружиною своєю.
Вона, неначе ясочка велась
Адже доволі хитрою була,
Тож Одуд скоро закохався в неї.
Вона ж і стала користатись тим –
Та непомітно керувати ним,
Як то жінки іноді гарно вміють:
Де ласкою, де губки надима.
І натяка йому весь час сама:
Ти – голова, а я всього лиш шия.
Мабуть, і в нього щось в душі було,
На шлях його негідний завело.
Став він поволі на очах мінятись.
Замість намету, у якому жив,
Собі палати чималенькі звів,
Почав в заморські шати одягатись.
Не всяке, що привозили і брав
Та все під один колір підбирав –
То в чорному,то в білому виходить,
То колір помаранча обирав,
Його, мабуть, найбільше полюбляв.
Став неприступним для свого народу.
Парфумів із-за моря навезли,
Усе в отих палацах облили,
Щоб запахи стояли неприродні.
Вже, як раніше, у шатрах не жив
І про́сту їжу, як колись, не їв.
Давай йому делікатеси різні.
Розумних друзів з двору розігнав,
Облесників в палац понабирав.
Став поміж ними прозиватись Грізним.
До ночі з ранку всі вони товклись,
Співати величальні узялись,
А він не намагався їх спинити.
На троні разом з жінкою сидів,
На свій народ із висока глядів:
Гадав, кого би ще йому скорити?
Упупу менше слати став дарів.
Почувши про життя чужих царів,
Себе царем схотів проголосити.
Та й в жінки царство з язика не йде,
І мову кожен при дворі веде,
Як тут було йому не захотіти.
І скоро він царем себе назвав,
Корону золоту собі нап’яв,
Велів монети золоті робити,
Щоб він у профіль красувавсь на них,
На тих його монетах золотих
І гарний ніс, яким він так гордився,
Побачити, нарешті, всі могли.
Корону жінці також одягли.
А він іще бундючнішим зробився.
І вирішив якось одного дня,
Що він, нарешті, богові рівня́.
А нащо аж два бога для країни?
Тож капище Упупа повелів
Знести, скарати всіх його жерців
І стати богом для людей єдиним.
Отож в палаці у своїм сидить,
Зі свого трону звисока глядить,
Коли жерців до ніг приве́ла варта.
І він скривився, дивлячись, мовляв,
Кого раніше здуру прославляв.
Хіба людці Упупа того варті?
Махнув рукою – виведіть уже,
Хай помирають, врешті, під ножем,
Найперші жертви для нового бога.
Аж тут найстарший голову підвів
І Одудові в очі поглядів,
Аж тому стало моторошно, навіть.
І мовив, наче, голосом чужим:
- Ти, Одуд, межі перейшов оцим!
Ти посягнув тепер на боже право!
Гординя в серце увійшла твоє.
Я дав тобі усе, що в тебе є,
А ти мені за це отак віддячив?
Ти надто довго не по-людськи жив
Ну, що ж, отримай те, що заслужив.
Хай мою кару весь народ побачить!
І він ще щось тихцем прошепотів
Й над троном птахом Одуд підлетів,
А вслід за ним дружина полетіла.
Вони під саму стелю піднялись
І крізь вікно з палацу подались,
Поки усі від страху заніміли.
Бог за гординю так, як слід воздав.
Пістрявий одяг Одудові дав,
Всіх кольорів, що той любив, потроху.
А гарний ніс на дзьоб перетворив,
Причому, довшим вп’ятеро зробив.
Не більші оченята від гороху.
Делікатеси той раніш вживав,
В землі тепер він порпатися мав,
Шукати всяких черв’ячків, комашок.
А, що раніше у палаці жив,
За то тепер у дуплах гнізда вив,
У норах він виводив своїх пташок.
Ну, і парфуми бог не зміг простить,
Бо одуд, кажуть, так тепер смердить,
Що його краще, навіть, не чіпати.
А його жінка панькана була,
Змінитись з часом так і не змогла,
Не спромоглась біля гнізда прибрати.
Тож, і від нього повсякчас смердить,
Мов кожному говорить: обійди,
Бо тут живе відома нечупара.
Єдине, чого бог їм не змінив –
Корони, хай і з пір’я залишив.
Нехай в коронах не забуде пара,
Ким вони бу́ли і за що їх бог,
Отак жорстоко покарав обох.
І хай би вони мучились від того.
І одуд, схоже, добре пам’ята,
Адже весь час із криками літа,
«Ук-ук!» - кричить, звертається до бога.
Та бог, як видно, не проща його,
Поки він не позбавиться всього,
За що донині відробляти має.
А, може, бог ту кару не зніма –
Нема народу, то й його нема.
Того уже, мабуть, ніхто не взнає.
Запитували в нього геть про все.
Бо ж він такий – усе на світі знає.
Він нам багато чого розповів,
Немов стежками різними провів,
Де ми колись, можливо, побуваєм.
Аж тут над нами одуд пролетів.
Він десь, напевно, недалеко жив,
Бо ж я його частенько досить бачив.
І тут сестричка, старша аж на рік,
Схопилася на ноги і у крик:
- Тож одуд! Одуд! – а сама аж скаче.-
Я знаю, звідки одуди взялись.
Царем хтось бути захотів колись
Та так ото з короною й лишився!
Дідусь всміхнувся: - Справді, майже так.
Та трохи все по іншому, однак…
І одудові вслід він подивився.
А ми завмерли, знаючи, що дід
Відкриє перед нами новий світ.
Тож з нетерпінням вже того чекали…
- Було то, - дід почав, - все так давно,
Що з часом геть забулося воно.
Мені то ще діди розповідали.
Жив у краях оцих народ один.
Ніхто й не знає, як же звався він,
Десь загубилось те ім’я в дорозі.
Від злих сусідів той народ страждав,
Бо ж всяк на оці землі нападав,
Відбитись від усіх він був не в змозі.
В однім бою кривавім вождь поліг,
Хоча навалу зупинити зміг.
Вождем обрали сина після нього.
Той син іще був юним на той час.
І звали його Одудом якраз.
По смерті батька він звернувсь до бога,
Якому поклонявся весь народ,
Бо ж уважав, що жив з його щедрот.
Упупом бог того народу звався.
Поклявся Одуд в вірності тому,
Пожертви щедрі обіцяв йому
І бог, здавалось, справді одізвався.
Бо якось швидко все на лад пішло.
І кылька літ відтоді не пройшло,
Як Одуд, об’єднавши усі сили,
Не тільки напад ворога відбив,
Свою державу сильною зробив,
Його війська сусідів всіх скорили.
Пожертви щедрі богові ішли,
Десяту частку здобичі несли
І бог приймав пожертви ті охоче.
Країна багатіла і росла,
Піднятися над усіма змогла,
Здолати всіх, хто ніж на неї точить.
З походу Одуд якось раз привів
Дочку-красуню одного з вождів,
Зробив її дружиною своєю.
Вона, неначе ясочка велась
Адже доволі хитрою була,
Тож Одуд скоро закохався в неї.
Вона ж і стала користатись тим –
Та непомітно керувати ним,
Як то жінки іноді гарно вміють:
Де ласкою, де губки надима.
І натяка йому весь час сама:
Ти – голова, а я всього лиш шия.
Мабуть, і в нього щось в душі було,
На шлях його негідний завело.
Став він поволі на очах мінятись.
Замість намету, у якому жив,
Собі палати чималенькі звів,
Почав в заморські шати одягатись.
Не всяке, що привозили і брав
Та все під один колір підбирав –
То в чорному,то в білому виходить,
То колір помаранча обирав,
Його, мабуть, найбільше полюбляв.
Став неприступним для свого народу.
Парфумів із-за моря навезли,
Усе в отих палацах облили,
Щоб запахи стояли неприродні.
Вже, як раніше, у шатрах не жив
І про́сту їжу, як колись, не їв.
Давай йому делікатеси різні.
Розумних друзів з двору розігнав,
Облесників в палац понабирав.
Став поміж ними прозиватись Грізним.
До ночі з ранку всі вони товклись,
Співати величальні узялись,
А він не намагався їх спинити.
На троні разом з жінкою сидів,
На свій народ із висока глядів:
Гадав, кого би ще йому скорити?
Упупу менше слати став дарів.
Почувши про життя чужих царів,
Себе царем схотів проголосити.
Та й в жінки царство з язика не йде,
І мову кожен при дворі веде,
Як тут було йому не захотіти.
І скоро він царем себе назвав,
Корону золоту собі нап’яв,
Велів монети золоті робити,
Щоб він у профіль красувавсь на них,
На тих його монетах золотих
І гарний ніс, яким він так гордився,
Побачити, нарешті, всі могли.
Корону жінці також одягли.
А він іще бундючнішим зробився.
І вирішив якось одного дня,
Що він, нарешті, богові рівня́.
А нащо аж два бога для країни?
Тож капище Упупа повелів
Знести, скарати всіх його жерців
І стати богом для людей єдиним.
Отож в палаці у своїм сидить,
Зі свого трону звисока глядить,
Коли жерців до ніг приве́ла варта.
І він скривився, дивлячись, мовляв,
Кого раніше здуру прославляв.
Хіба людці Упупа того варті?
Махнув рукою – виведіть уже,
Хай помирають, врешті, під ножем,
Найперші жертви для нового бога.
Аж тут найстарший голову підвів
І Одудові в очі поглядів,
Аж тому стало моторошно, навіть.
І мовив, наче, голосом чужим:
- Ти, Одуд, межі перейшов оцим!
Ти посягнув тепер на боже право!
Гординя в серце увійшла твоє.
Я дав тобі усе, що в тебе є,
А ти мені за це отак віддячив?
Ти надто довго не по-людськи жив
Ну, що ж, отримай те, що заслужив.
Хай мою кару весь народ побачить!
І він ще щось тихцем прошепотів
Й над троном птахом Одуд підлетів,
А вслід за ним дружина полетіла.
Вони під саму стелю піднялись
І крізь вікно з палацу подались,
Поки усі від страху заніміли.
Бог за гординю так, як слід воздав.
Пістрявий одяг Одудові дав,
Всіх кольорів, що той любив, потроху.
А гарний ніс на дзьоб перетворив,
Причому, довшим вп’ятеро зробив.
Не більші оченята від гороху.
Делікатеси той раніш вживав,
В землі тепер він порпатися мав,
Шукати всяких черв’ячків, комашок.
А, що раніше у палаці жив,
За то тепер у дуплах гнізда вив,
У норах він виводив своїх пташок.
Ну, і парфуми бог не зміг простить,
Бо одуд, кажуть, так тепер смердить,
Що його краще, навіть, не чіпати.
А його жінка панькана була,
Змінитись з часом так і не змогла,
Не спромоглась біля гнізда прибрати.
Тож, і від нього повсякчас смердить,
Мов кожному говорить: обійди,
Бо тут живе відома нечупара.
Єдине, чого бог їм не змінив –
Корони, хай і з пір’я залишив.
Нехай в коронах не забуде пара,
Ким вони бу́ли і за що їх бог,
Отак жорстоко покарав обох.
І хай би вони мучились від того.
І одуд, схоже, добре пам’ята,
Адже весь час із криками літа,
«Ук-ук!» - кричить, звертається до бога.
Та бог, як видно, не проща його,
Поки він не позбавиться всього,
За що донині відробляти має.
А, може, бог ту кару не зніма –
Нема народу, то й його нема.
Того уже, мабуть, ніхто не взнає.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
