
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.08
21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
2025.07.08
21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
2025.07.08
20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про одуда
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про одуда
Сиділи ми малі із дідусем,
Запитували в нього геть про все.
Бо ж він такий – усе на світі знає.
Він нам багато чого розповів,
Немов стежками різними провів,
Де ми колись, можливо, побуваєм.
Аж тут над нами одуд пролетів.
Він десь, напевно, недалеко жив,
Бо ж я його частенько досить бачив.
І тут сестричка, старша аж на рік,
Схопилася на ноги і у крик:
- Тож одуд! Одуд! – а сама аж скаче.-
Я знаю, звідки одуди взялись.
Царем хтось бути захотів колись
Та так ото з короною й лишився!
Дідусь всміхнувся: - Справді, майже так.
Та трохи все по іншому, однак…
І одудові вслід він подивився.
А ми завмерли, знаючи, що дід
Відкриє перед нами новий світ.
Тож з нетерпінням вже того чекали…
- Було то, - дід почав, - все так давно,
Що з часом геть забулося воно.
Мені то ще діди розповідали.
Жив у краях оцих народ один.
Ніхто й не знає, як же звався він,
Десь загубилось те ім’я в дорозі.
Від злих сусідів той народ страждав,
Бо ж всяк на оці землі нападав,
Відбитись від усіх він був не в змозі.
В однім бою кривавім вождь поліг,
Хоча навалу зупинити зміг.
Вождем обрали сина після нього.
Той син іще був юним на той час.
І звали його Одудом якраз.
По смерті батька він звернувсь до бога,
Якому поклонявся весь народ,
Бо ж уважав, що жив з його щедрот.
Упупом бог того народу звався.
Поклявся Одуд в вірності тому,
Пожертви щедрі обіцяв йому
І бог, здавалось, справді одізвався.
Бо якось швидко все на лад пішло.
І кылька літ відтоді не пройшло,
Як Одуд, об’єднавши усі сили,
Не тільки напад ворога відбив,
Свою державу сильною зробив,
Його війська сусідів всіх скорили.
Пожертви щедрі богові ішли,
Десяту частку здобичі несли
І бог приймав пожертви ті охоче.
Країна багатіла і росла,
Піднятися над усіма змогла,
Здолати всіх, хто ніж на неї точить.
З походу Одуд якось раз привів
Дочку-красуню одного з вождів,
Зробив її дружиною своєю.
Вона, неначе ясочка велась
Адже доволі хитрою була,
Тож Одуд скоро закохався в неї.
Вона ж і стала користатись тим –
Та непомітно керувати ним,
Як то жінки іноді гарно вміють:
Де ласкою, де губки надима.
І натяка йому весь час сама:
Ти – голова, а я всього лиш шия.
Мабуть, і в нього щось в душі було,
На шлях його негідний завело.
Став він поволі на очах мінятись.
Замість намету, у якому жив,
Собі палати чималенькі звів,
Почав в заморські шати одягатись.
Не всяке, що привозили і брав
Та все під один колір підбирав –
То в чорному,то в білому виходить,
То колір помаранча обирав,
Його, мабуть, найбільше полюбляв.
Став неприступним для свого народу.
Парфумів із-за моря навезли,
Усе в отих палацах облили,
Щоб запахи стояли неприродні.
Вже, як раніше, у шатрах не жив
І про́сту їжу, як колись, не їв.
Давай йому делікатеси різні.
Розумних друзів з двору розігнав,
Облесників в палац понабирав.
Став поміж ними прозиватись Грізним.
До ночі з ранку всі вони товклись,
Співати величальні узялись,
А він не намагався їх спинити.
На троні разом з жінкою сидів,
На свій народ із висока глядів:
Гадав, кого би ще йому скорити?
Упупу менше слати став дарів.
Почувши про життя чужих царів,
Себе царем схотів проголосити.
Та й в жінки царство з язика не йде,
І мову кожен при дворі веде,
Як тут було йому не захотіти.
І скоро він царем себе назвав,
Корону золоту собі нап’яв,
Велів монети золоті робити,
Щоб він у профіль красувавсь на них,
На тих його монетах золотих
І гарний ніс, яким він так гордився,
Побачити, нарешті, всі могли.
Корону жінці також одягли.
А він іще бундючнішим зробився.
І вирішив якось одного дня,
Що він, нарешті, богові рівня́.
А нащо аж два бога для країни?
Тож капище Упупа повелів
Знести, скарати всіх його жерців
І стати богом для людей єдиним.
Отож в палаці у своїм сидить,
Зі свого трону звисока глядить,
Коли жерців до ніг приве́ла варта.
І він скривився, дивлячись, мовляв,
Кого раніше здуру прославляв.
Хіба людці Упупа того варті?
Махнув рукою – виведіть уже,
Хай помирають, врешті, під ножем,
Найперші жертви для нового бога.
Аж тут найстарший голову підвів
І Одудові в очі поглядів,
Аж тому стало моторошно, навіть.
І мовив, наче, голосом чужим:
- Ти, Одуд, межі перейшов оцим!
Ти посягнув тепер на боже право!
Гординя в серце увійшла твоє.
Я дав тобі усе, що в тебе є,
А ти мені за це отак віддячив?
Ти надто довго не по-людськи жив
Ну, що ж, отримай те, що заслужив.
Хай мою кару весь народ побачить!
І він ще щось тихцем прошепотів
Й над троном птахом Одуд підлетів,
А вслід за ним дружина полетіла.
Вони під саму стелю піднялись
І крізь вікно з палацу подались,
Поки усі від страху заніміли.
Бог за гординю так, як слід воздав.
Пістрявий одяг Одудові дав,
Всіх кольорів, що той любив, потроху.
А гарний ніс на дзьоб перетворив,
Причому, довшим вп’ятеро зробив.
Не більші оченята від гороху.
Делікатеси той раніш вживав,
В землі тепер він порпатися мав,
Шукати всяких черв’ячків, комашок.
А, що раніше у палаці жив,
За то тепер у дуплах гнізда вив,
У норах він виводив своїх пташок.
Ну, і парфуми бог не зміг простить,
Бо одуд, кажуть, так тепер смердить,
Що його краще, навіть, не чіпати.
А його жінка панькана була,
Змінитись з часом так і не змогла,
Не спромоглась біля гнізда прибрати.
Тож, і від нього повсякчас смердить,
Мов кожному говорить: обійди,
Бо тут живе відома нечупара.
Єдине, чого бог їм не змінив –
Корони, хай і з пір’я залишив.
Нехай в коронах не забуде пара,
Ким вони бу́ли і за що їх бог,
Отак жорстоко покарав обох.
І хай би вони мучились від того.
І одуд, схоже, добре пам’ята,
Адже весь час із криками літа,
«Ук-ук!» - кричить, звертається до бога.
Та бог, як видно, не проща його,
Поки він не позбавиться всього,
За що донині відробляти має.
А, може, бог ту кару не зніма –
Нема народу, то й його нема.
Того уже, мабуть, ніхто не взнає.
Запитували в нього геть про все.
Бо ж він такий – усе на світі знає.
Він нам багато чого розповів,
Немов стежками різними провів,
Де ми колись, можливо, побуваєм.
Аж тут над нами одуд пролетів.
Він десь, напевно, недалеко жив,
Бо ж я його частенько досить бачив.
І тут сестричка, старша аж на рік,
Схопилася на ноги і у крик:
- Тож одуд! Одуд! – а сама аж скаче.-
Я знаю, звідки одуди взялись.
Царем хтось бути захотів колись
Та так ото з короною й лишився!
Дідусь всміхнувся: - Справді, майже так.
Та трохи все по іншому, однак…
І одудові вслід він подивився.
А ми завмерли, знаючи, що дід
Відкриє перед нами новий світ.
Тож з нетерпінням вже того чекали…
- Було то, - дід почав, - все так давно,
Що з часом геть забулося воно.
Мені то ще діди розповідали.
Жив у краях оцих народ один.
Ніхто й не знає, як же звався він,
Десь загубилось те ім’я в дорозі.
Від злих сусідів той народ страждав,
Бо ж всяк на оці землі нападав,
Відбитись від усіх він був не в змозі.
В однім бою кривавім вождь поліг,
Хоча навалу зупинити зміг.
Вождем обрали сина після нього.
Той син іще був юним на той час.
І звали його Одудом якраз.
По смерті батька він звернувсь до бога,
Якому поклонявся весь народ,
Бо ж уважав, що жив з його щедрот.
Упупом бог того народу звався.
Поклявся Одуд в вірності тому,
Пожертви щедрі обіцяв йому
І бог, здавалось, справді одізвався.
Бо якось швидко все на лад пішло.
І кылька літ відтоді не пройшло,
Як Одуд, об’єднавши усі сили,
Не тільки напад ворога відбив,
Свою державу сильною зробив,
Його війська сусідів всіх скорили.
Пожертви щедрі богові ішли,
Десяту частку здобичі несли
І бог приймав пожертви ті охоче.
Країна багатіла і росла,
Піднятися над усіма змогла,
Здолати всіх, хто ніж на неї точить.
З походу Одуд якось раз привів
Дочку-красуню одного з вождів,
Зробив її дружиною своєю.
Вона, неначе ясочка велась
Адже доволі хитрою була,
Тож Одуд скоро закохався в неї.
Вона ж і стала користатись тим –
Та непомітно керувати ним,
Як то жінки іноді гарно вміють:
Де ласкою, де губки надима.
І натяка йому весь час сама:
Ти – голова, а я всього лиш шия.
Мабуть, і в нього щось в душі було,
На шлях його негідний завело.
Став він поволі на очах мінятись.
Замість намету, у якому жив,
Собі палати чималенькі звів,
Почав в заморські шати одягатись.
Не всяке, що привозили і брав
Та все під один колір підбирав –
То в чорному,то в білому виходить,
То колір помаранча обирав,
Його, мабуть, найбільше полюбляв.
Став неприступним для свого народу.
Парфумів із-за моря навезли,
Усе в отих палацах облили,
Щоб запахи стояли неприродні.
Вже, як раніше, у шатрах не жив
І про́сту їжу, як колись, не їв.
Давай йому делікатеси різні.
Розумних друзів з двору розігнав,
Облесників в палац понабирав.
Став поміж ними прозиватись Грізним.
До ночі з ранку всі вони товклись,
Співати величальні узялись,
А він не намагався їх спинити.
На троні разом з жінкою сидів,
На свій народ із висока глядів:
Гадав, кого би ще йому скорити?
Упупу менше слати став дарів.
Почувши про життя чужих царів,
Себе царем схотів проголосити.
Та й в жінки царство з язика не йде,
І мову кожен при дворі веде,
Як тут було йому не захотіти.
І скоро він царем себе назвав,
Корону золоту собі нап’яв,
Велів монети золоті робити,
Щоб він у профіль красувавсь на них,
На тих його монетах золотих
І гарний ніс, яким він так гордився,
Побачити, нарешті, всі могли.
Корону жінці також одягли.
А він іще бундючнішим зробився.
І вирішив якось одного дня,
Що він, нарешті, богові рівня́.
А нащо аж два бога для країни?
Тож капище Упупа повелів
Знести, скарати всіх його жерців
І стати богом для людей єдиним.
Отож в палаці у своїм сидить,
Зі свого трону звисока глядить,
Коли жерців до ніг приве́ла варта.
І він скривився, дивлячись, мовляв,
Кого раніше здуру прославляв.
Хіба людці Упупа того варті?
Махнув рукою – виведіть уже,
Хай помирають, врешті, під ножем,
Найперші жертви для нового бога.
Аж тут найстарший голову підвів
І Одудові в очі поглядів,
Аж тому стало моторошно, навіть.
І мовив, наче, голосом чужим:
- Ти, Одуд, межі перейшов оцим!
Ти посягнув тепер на боже право!
Гординя в серце увійшла твоє.
Я дав тобі усе, що в тебе є,
А ти мені за це отак віддячив?
Ти надто довго не по-людськи жив
Ну, що ж, отримай те, що заслужив.
Хай мою кару весь народ побачить!
І він ще щось тихцем прошепотів
Й над троном птахом Одуд підлетів,
А вслід за ним дружина полетіла.
Вони під саму стелю піднялись
І крізь вікно з палацу подались,
Поки усі від страху заніміли.
Бог за гординю так, як слід воздав.
Пістрявий одяг Одудові дав,
Всіх кольорів, що той любив, потроху.
А гарний ніс на дзьоб перетворив,
Причому, довшим вп’ятеро зробив.
Не більші оченята від гороху.
Делікатеси той раніш вживав,
В землі тепер він порпатися мав,
Шукати всяких черв’ячків, комашок.
А, що раніше у палаці жив,
За то тепер у дуплах гнізда вив,
У норах він виводив своїх пташок.
Ну, і парфуми бог не зміг простить,
Бо одуд, кажуть, так тепер смердить,
Що його краще, навіть, не чіпати.
А його жінка панькана була,
Змінитись з часом так і не змогла,
Не спромоглась біля гнізда прибрати.
Тож, і від нього повсякчас смердить,
Мов кожному говорить: обійди,
Бо тут живе відома нечупара.
Єдине, чого бог їм не змінив –
Корони, хай і з пір’я залишив.
Нехай в коронах не забуде пара,
Ким вони бу́ли і за що їх бог,
Отак жорстоко покарав обох.
І хай би вони мучились від того.
І одуд, схоже, добре пам’ята,
Адже весь час із криками літа,
«Ук-ук!» - кричить, звертається до бога.
Та бог, як видно, не проща його,
Поки він не позбавиться всього,
За що донині відробляти має.
А, може, бог ту кару не зніма –
Нема народу, то й його нема.
Того уже, мабуть, ніхто не взнає.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію