- Пробачте, ви постійно нас вчите,
Що шапку слід в приміщенні скидати.
А звідки це – не можете сказати?
- Питання, хлопче, зовсім не просте.-
Учитель відірвався на хвилину
Від книжки, що якраз її вивчав,
Закладку між сторіночок поклав,
Закрив та й каже:- Слухай же, дитино,
Легенду давню. Так було чи ні -
Того не знаю. Бо в часи далекі
То все було. Жилось тоді нелегко
У тій від нас далекій стороні.
Жилось нелегко, бо блукав там страх
Поміж людей жорстокістю зачатий.
Боялись люди вийти навіть з хати,
Якщо й ходили – тільки при мечах
Та озирались, щоби зі спини
Бува хтось потай не завдав удару.
Отож ходили, наче чорні хмари
І увесь час боялися вони.
Аби себе хоч трохи захистить,
Вдягли на себе ще й залізні лати
Броню на коней узялись чіпляти
І так по світу білому ходить.
Росли могутні замки, як гриби,
Щоб стіни від напасті захищали,
З-за них назовні люди виглядали
Готові кожну мить до боротьби.
Стрічались часом – зразу за мечі,
Хто першим схопить –
той живим лишиться.
А ні – той там навіки залишиться.
Хто знав – чи верне, з дому ідучи.
Звідкіль та ворожнеча почалась
Ніхто уже й не пам’ятав допіру.
Не рятували молитви і віра.
Як хочеш жити – з дому не вилазь.
Раніше було страшно, а тепер,
Як в залізяччя люди повлізали,
Узагалі жахливо в світі стало.
І жах той душі людські хутко жер.
А хіба ні? Раніше хоч стрічав,
Щось на людину схоже може зовні,
Тепер усі в залізі – люди, коні
І кожен має гострого меча.
Раніше хоч, можливо, по очах
Побачить можна – що людина хоче:
Чи з миром йде, чи ніж на тебе точить,
Чи меч трима для того у руках.
А нині де й ті очі? У вузьких
Глибоких, темних прорізях в залізі.
Які вони там – добрі чи то грізні?
Які бажання світяться у них?
Не розбереш. Бо не побачиш їх.
А це ще більше страху навіває
І кожен першим за меча хапає
Ледь-ледь ступивши з дому за поріг.
Чим далі йшло – тим більше собі люди
Поначіпляли різних залізяк,
Нема проходу вже від зарізяк,
Панує страх дедалі більший всюди.
І що робити? То ніхто не зна,
Ніхто у гості не ходив нікуди.
Хто зна, які думки тримають люди?
Шолома знімеш, випити вина,
А тут тобі мечем по голові
І вже душа у ірій полетіла.
Лише залізо захищає тіло.
Поки в залізі – доти і живі.
Вже люди ледь ходили по землі,
Вгиналися від того залізяччя.
Уже і коні ледь бредуть – не скачуть
І поту ніяк втерти на чолі.
Як розірвати було коло те?
Ніхто не знав. У очі б подивитись
Один одному та живим лишитись.
А то ж завдання зовсім не просте.
Це ж треба мужність і сміливість мати,
Переступити через власний страх
І при чужих відточених мечах
Хоча б шолома з голови ізняти
І показати, що з добром прийшов,
Що зовсім зла у серці не тримаєш
І на таке ж у відповідь чекаєш.
Щоб цим стіну ворожості зборов.
Та от знайшовся врешті-решт один
Сміливий лицар без страху й докору,
Прийшов у гості до чужого двору,
Як і усі: в залізі кінь і він.
Зайшов у замок, двері відчинив
І на порозі зняв свого шолома,
Як це робили інші лише вдома.
Господар спершу було занімів,
Меча схопив, але у очі глянув,
А в них, відкритих, лише доброта.
Знітився він і гостя привітав,
Віддав йому належну гостю шану.
Змінились люди по випадку тім.
Він усім людям допоміг згадати,
Що чесним очі нічого ховати
І ось, коли людина входить в дім,
Вона знімає з голови убір,
Показує, що зла у ній немає
І що вона безмежно довіряє
Господарям. Так і пішло з тих пір:
Хто поважає дім, в який прийшов,
Той зніме шапку, на порозі ставши,
Відкриє наче серце, її зявши,
Покаже, що в нім віра і любов.