Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.02
20:38
Ось дивувався
Щодо наших чуттів
Хильни сонцесходу ще
Гладь локони їй
Усяк рятівник собі
А серця стугонять, мов ураз
В одному одне
Щодо наших чуттів
Хильни сонцесходу ще
Гладь локони їй
Усяк рятівник собі
А серця стугонять, мов ураз
В одному одне
2026.08.02
19:43
А верхогляд міняє рукавиці
армійської еліти і – абзац...
указує, який у кого плац.
Зате в столиці – одіозні лиця,
незамінимі хрюша і паяц.
***
А «марафон пресує» всі події
армійської еліти і – абзац...
указує, який у кого плац.
Зате в столиці – одіозні лиця,
незамінимі хрюша і паяц.
***
А «марафон пресує» всі події
2026.08.02
16:29
we became two islands
drifting in a sea
our gold is silence
not that well received
our minds - two rivers
dried in desert lands
feelings left to shiver
drifting in a sea
our gold is silence
not that well received
our minds - two rivers
dried in desert lands
feelings left to shiver
2026.08.02
16:12
Ще ізмалечку нас мама з сестрою привчала,
Щоби ми із кладовища нічого не брали,
Бо не люблять того мертві. За взятим тобою,
Якось прийдуть, щоб забрати тебе із собою.
Ще і приклад приводила. Це пізніше стало.
Жив у селі один дядько, що ми добре знали
Щоби ми із кладовища нічого не брали,
Бо не люблять того мертві. За взятим тобою,
Якось прийдуть, щоб забрати тебе із собою.
Ще і приклад приводила. Це пізніше стало.
Жив у селі один дядько, що ми добре знали
2026.08.02
14:38
я ніколи, ніколи, ніколи тобі не пробачу
те зухвале втручання в божественне сяйво моє,
вурдалаківську месу в регістрах любові нестачі,
в мить довіри й розкрилля моїх чистоплинних імен.
я б для тебе сама оголила і шию, і вену
і дозволила спити без
те зухвале втручання в божественне сяйво моє,
вурдалаківську месу в регістрах любові нестачі,
в мить довіри й розкрилля моїх чистоплинних імен.
я б для тебе сама оголила і шию, і вену
і дозволила спити без
2026.08.02
13:42
Поезія - аскеза чи надмірність,
Це оргія чи келія в землі?
Поезія - це свято чи повинність,
Бенкет чи ланцюги важкі й сумні?
Поезія - це вибух чи покора,
Хвороба чи величний Божий дар?
Іде поет у безгоміння бору
Це оргія чи келія в землі?
Поезія - це свято чи повинність,
Бенкет чи ланцюги важкі й сумні?
Поезія - це вибух чи покора,
Хвороба чи величний Божий дар?
Іде поет у безгоміння бору
2026.08.02
13:24
“Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови”.
“Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови”.
“Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
2026.08.02
13:12
А.Фатьянов, С.Фогельсон
Був готов на вихід катер,
на шпилі мінер стояв,
через борт знайомій Каті
«по секрету» він казав:
«Призначайте місце певне,
Був готов на вихід катер,
на шпилі мінер стояв,
через борт знайомій Каті
«по секрету» він казав:
«Призначайте місце певне,
2026.08.02
12:49
…За 2 години до…
…Потяги колесами б’ють у скронях, повертаючи нас із тобою додому. Літо 1941 року. Ми йдемо разом. Коли я переходила радянсько-німецький кордон пішки, продираючись крізь чагарники й збиваючи ноги у кров, ти йшов на крок позаду, оберіга
2026.08.02
11:47
Мідне замружене сонце скотилось до краю,
Хмари бровастої тяжістю стиснулось ніби,
Кожного вечора небо мені розквітає,
На горизонт одягаючи сяючі німби.
Заходу фарби чарують, згасаючи миттю -
В чому ж і ще швидкоплинність така і мінливість.
Сковзує
Хмари бровастої тяжістю стиснулось ніби,
Кожного вечора небо мені розквітає,
На горизонт одягаючи сяючі німби.
Заходу фарби чарують, згасаючи миттю -
В чому ж і ще швидкоплинність така і мінливість.
Сковзує
2026.08.02
11:36
Серпень, хлопче, що з тобою?
Знов зненацька задощив.
Не здивуєш нас водою!
Ти диви, ще й оточив...
Заперіщив... розізлився?
Міра жарту певно є...
Ну а після в небо змився -
Православного вдає...
Серпень, хлопче, може, досить?
Якщо чуєш, то озвись
2026.08.02
11:32
Звучали в голосі на почет
Сім нот на пагорбі,
на біс...
І щось було від них пророче,
Бо саме так рождають вість...
Мощун, Ірпінь, і Київ, Буча
Навік зріднилися... Війна.
І тут прийшла потвора суча -
Не всіх повернуть звідтіля...
О Боже рідний...
2026.08.02
10:55
оскільки ти не зрозуміла
а я не з тих
що уточняють
ми навіть не зливались тілом
у різних у краях і досі
перебуваючи незмінно
і їх уточнювати нащо
ти переплутала сюжети
а я не з тих
що уточняють
ми навіть не зливались тілом
у різних у краях і досі
перебуваючи незмінно
і їх уточнювати нащо
ти переплутала сюжети
2026.08.02
06:37
І шумлива, і красива,
На догоду нам усім, -
Дозріває щедра нива,
Під світилом золотим.
Наче капище священне,
Вберегла красу стару,
Від якої йде натхнення
Віддаватися добру.
На догоду нам усім, -
Дозріває щедра нива,
Під світилом золотим.
Наче капище священне,
Вберегла красу стару,
Від якої йде натхнення
Віддаватися добру.
2026.08.02
00:02
До притулку на Драгобраті
Припливли сомалійські пірати
І замовили ром,
Самогон з коньяком
І квитки в Сомалі з Драгобрату.
У генделику в центрі Варшави
Кучкувалися ліві і праві
Припливли сомалійські пірати
І замовили ром,
Самогон з коньяком
І квитки в Сомалі з Драгобрату.
У генделику в центрі Варшави
Кучкувалися ліві і праві
2026.08.01
23:06
Не клич мене, любий, туди,
де я не бувала ніколи.
Можливо, ті райські сади
на друзки давно розкололи.
А може, їх зовсім нема —
цю вигадку тішить свідомість.
Де вічності чорна пітьма
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...де я не бувала ніколи.
Можливо, ті райські сади
на друзки давно розкололи.
А може, їх зовсім нема —
цю вигадку тішить свідомість.
Де вічності чорна пітьма
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про один звичай
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про один звичай
- Пробачте, ви постійно нас вчите,
Що шапку слід в приміщенні скидати.
А звідки це – не можете сказати?
- Питання, хлопче, зовсім не просте.-
Учитель відірвався на хвилину
Від книжки, що якраз її вивчав,
Закладку між сторіночок поклав,
Закрив та й каже:- Слухай же, дитино,
Легенду давню. Так було чи ні -
Того не знаю. Бо в часи далекі
То все було. Жилось тоді нелегко
У тій від нас далекій стороні.
Жилось нелегко, бо блукав там страх
Поміж людей жорстокістю зачатий.
Боялись люди вийти навіть з хати,
Якщо й ходили – тільки при мечах
Та озирались, щоби зі спини
Бува хтось потай не завдав удару.
Отож ходили, наче чорні хмари
І увесь час боялися вони.
Аби себе хоч трохи захистить,
Вдягли на себе ще й залізні лати
Броню на коней узялись чіпляти
І так по світу білому ходить.
Росли могутні замки, як гриби,
Щоб стіни від напасті захищали,
З-за них назовні люди виглядали
Готові кожну мить до боротьби.
Стрічались часом – зразу за мечі,
Хто першим схопить –
той живим лишиться.
А ні – той там навіки залишиться.
Хто знав – чи верне, з дому ідучи.
Звідкіль та ворожнеча почалась
Ніхто уже й не пам’ятав допіру.
Не рятували молитви і віра.
Як хочеш жити – з дому не вилазь.
Раніше було страшно, а тепер,
Як в залізяччя люди повлізали,
Узагалі жахливо в світі стало.
І жах той душі людські хутко жер.
А хіба ні? Раніше хоч стрічав,
Щось на людину схоже може зовні,
Тепер усі в залізі – люди, коні
І кожен має гострого меча.
Раніше хоч, можливо, по очах
Побачить можна – що людина хоче:
Чи з миром йде, чи ніж на тебе точить,
Чи меч трима для того у руках.
А нині де й ті очі? У вузьких
Глибоких, темних прорізях в залізі.
Які вони там – добрі чи то грізні?
Які бажання світяться у них?
Не розбереш. Бо не побачиш їх.
А це ще більше страху навіває
І кожен першим за меча хапає
Ледь-ледь ступивши з дому за поріг.
Чим далі йшло – тим більше собі люди
Поначіпляли різних залізяк,
Нема проходу вже від зарізяк,
Панує страх дедалі більший всюди.
І що робити? То ніхто не зна,
Ніхто у гості не ходив нікуди.
Хто зна, які думки тримають люди?
Шолома знімеш, випити вина,
А тут тобі мечем по голові
І вже душа у ірій полетіла.
Лише залізо захищає тіло.
Поки в залізі – доти і живі.
Вже люди ледь ходили по землі,
Вгиналися від того залізяччя.
Уже і коні ледь бредуть – не скачуть
І поту ніяк втерти на чолі.
Як розірвати було коло те?
Ніхто не знав. У очі б подивитись
Один одному та живим лишитись.
А то ж завдання зовсім не просте.
Це ж треба мужність і сміливість мати,
Переступити через власний страх
І при чужих відточених мечах
Хоча б шолома з голови ізняти
І показати, що з добром прийшов,
Що зовсім зла у серці не тримаєш
І на таке ж у відповідь чекаєш.
Щоб цим стіну ворожості зборов.
Та от знайшовся врешті-решт один
Сміливий лицар без страху й докору,
Прийшов у гості до чужого двору,
Як і усі: в залізі кінь і він.
Зайшов у замок, двері відчинив
І на порозі зняв свого шолома,
Як це робили інші лише вдома.
Господар спершу було занімів,
Меча схопив, але у очі глянув,
А в них, відкритих, лише доброта.
Знітився він і гостя привітав,
Віддав йому належну гостю шану.
Змінились люди по випадку тім.
Він усім людям допоміг згадати,
Що чесним очі нічого ховати
І ось, коли людина входить в дім,
Вона знімає з голови убір,
Показує, що зла у ній немає
І що вона безмежно довіряє
Господарям. Так і пішло з тих пір:
Хто поважає дім, в який прийшов,
Той зніме шапку, на порозі ставши,
Відкриє наче серце, її зявши,
Покаже, що в нім віра і любов.
Що шапку слід в приміщенні скидати.
А звідки це – не можете сказати?
- Питання, хлопче, зовсім не просте.-
Учитель відірвався на хвилину
Від книжки, що якраз її вивчав,
Закладку між сторіночок поклав,
Закрив та й каже:- Слухай же, дитино,
Легенду давню. Так було чи ні -
Того не знаю. Бо в часи далекі
То все було. Жилось тоді нелегко
У тій від нас далекій стороні.
Жилось нелегко, бо блукав там страх
Поміж людей жорстокістю зачатий.
Боялись люди вийти навіть з хати,
Якщо й ходили – тільки при мечах
Та озирались, щоби зі спини
Бува хтось потай не завдав удару.
Отож ходили, наче чорні хмари
І увесь час боялися вони.
Аби себе хоч трохи захистить,
Вдягли на себе ще й залізні лати
Броню на коней узялись чіпляти
І так по світу білому ходить.
Росли могутні замки, як гриби,
Щоб стіни від напасті захищали,
З-за них назовні люди виглядали
Готові кожну мить до боротьби.
Стрічались часом – зразу за мечі,
Хто першим схопить –
той живим лишиться.
А ні – той там навіки залишиться.
Хто знав – чи верне, з дому ідучи.
Звідкіль та ворожнеча почалась
Ніхто уже й не пам’ятав допіру.
Не рятували молитви і віра.
Як хочеш жити – з дому не вилазь.
Раніше було страшно, а тепер,
Як в залізяччя люди повлізали,
Узагалі жахливо в світі стало.
І жах той душі людські хутко жер.
А хіба ні? Раніше хоч стрічав,
Щось на людину схоже може зовні,
Тепер усі в залізі – люди, коні
І кожен має гострого меча.
Раніше хоч, можливо, по очах
Побачить можна – що людина хоче:
Чи з миром йде, чи ніж на тебе точить,
Чи меч трима для того у руках.
А нині де й ті очі? У вузьких
Глибоких, темних прорізях в залізі.
Які вони там – добрі чи то грізні?
Які бажання світяться у них?
Не розбереш. Бо не побачиш їх.
А це ще більше страху навіває
І кожен першим за меча хапає
Ледь-ледь ступивши з дому за поріг.
Чим далі йшло – тим більше собі люди
Поначіпляли різних залізяк,
Нема проходу вже від зарізяк,
Панує страх дедалі більший всюди.
І що робити? То ніхто не зна,
Ніхто у гості не ходив нікуди.
Хто зна, які думки тримають люди?
Шолома знімеш, випити вина,
А тут тобі мечем по голові
І вже душа у ірій полетіла.
Лише залізо захищає тіло.
Поки в залізі – доти і живі.
Вже люди ледь ходили по землі,
Вгиналися від того залізяччя.
Уже і коні ледь бредуть – не скачуть
І поту ніяк втерти на чолі.
Як розірвати було коло те?
Ніхто не знав. У очі б подивитись
Один одному та живим лишитись.
А то ж завдання зовсім не просте.
Це ж треба мужність і сміливість мати,
Переступити через власний страх
І при чужих відточених мечах
Хоча б шолома з голови ізняти
І показати, що з добром прийшов,
Що зовсім зла у серці не тримаєш
І на таке ж у відповідь чекаєш.
Щоб цим стіну ворожості зборов.
Та от знайшовся врешті-решт один
Сміливий лицар без страху й докору,
Прийшов у гості до чужого двору,
Як і усі: в залізі кінь і він.
Зайшов у замок, двері відчинив
І на порозі зняв свого шолома,
Як це робили інші лише вдома.
Господар спершу було занімів,
Меча схопив, але у очі глянув,
А в них, відкритих, лише доброта.
Знітився він і гостя привітав,
Віддав йому належну гостю шану.
Змінились люди по випадку тім.
Він усім людям допоміг згадати,
Що чесним очі нічого ховати
І ось, коли людина входить в дім,
Вона знімає з голови убір,
Показує, що зла у ній немає
І що вона безмежно довіряє
Господарям. Так і пішло з тих пір:
Хто поважає дім, в який прийшов,
Той зніме шапку, на порозі ставши,
Відкриє наче серце, її зявши,
Покаже, що в нім віра і любов.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
