Тиша... І раптом серед меланхолійних звуків биття серця та руху крові по тілу, перебиваючи мелодію ночі, що чутна лише тим, хто знає про її існування, виділяються два послідовні, майже нечутні звуки— вдих і видих.
Вони мали бути останнім, що почує Люк Грей перед тим як повністю стане підвладним богу снів. Проте все було інакше. Після цих останніх прощальних звуків, на думку чоловіка із чорною бородою та сивими очима, котрий називає себе повноцінною людиною, пролунали ще два, такі ж як і попередні, а потім знову. Тіло не підкорялось бажанню свого господаря: паузи між вдихом і видихом ставали щоразу меншими, а температура Люкового тіла росла. Нарешті він вирішив спробувати встати, щоб випити теплого молока з медом, і заспокоїтись, як йому завжди радила мати, коли він був малий.
Аж тут температура у чоловіка стрімко впала, а серце майже зупинилось. В цей момент він побачив перед очима образ своєї матері, яка, як завжди, сказала йому: ”Я люблю тебе, сину, і бажаю тобі лише добра, але не розумію, навіщо ти шукаєш ….”.
Не зважаючи на те, що це було лиш марення, Люкс (так вона його називала) , у той момент не зміг ні почути, ні згадати, про що говорила його мати. Зразу після цього темрява повністю поглинула світ Люка.
“Холодно. Щось вологе і холодне впало мені на щоку”,— подумав Люк, після чого хутко розплющив очі, намагаючись зрозуміти що з ним сталося після раптового нападу.
Коли його очі і мозок нарешті почали працювати як слід, чоловік був здивований, бо лежав посеред якогось тропічного лісу, а тим, що впало йому на обличчя, була крапля, яка мала честь стати передвісником сезону дощів. Щоправда, про її значимість містер Грей дізнався згодом, коли розпочалась злива.
Ховаючись від дощу під гігантським листям невідомих йому рослин, Люк побачив неподалік стару, покинуту хатину. Вона була доволі просторою, дах і стіни були зроблені із жорсткої лози, з якої сплели міцні перегородки і багатошарово зв’язали між собою, обклавши каркас із товстого , неочищеного від кори дерева.
Незважаючи на те, що людей там не було, у цього будинку, як виявилось, все ж були господарі. Ними були семеро папуг, кожен з яких мав пір’я одного із кольорів веселки. Також у кутку стояло сім екзотичних квіток, які також утворювали веселку . Вони були несхожими на жодну рослину, що знав Люк, в принципі як і решта представників тутешньої флори.
Містер Грей здивувався такому збігу, а ще тому, що надворі було безліч майже ідентичних квітів, а ці були сховані у хижині , та ще й посаджені у горщики.
Пізніше дощ перестав бути настільки страшним і величним, а Люк, немов крадій, підібрався ближче до папуг. Спочатку вони здались йому занадто химерними, проте зараз цікавість нарешті перемогла страх . Спостерігаючи за ними, він помітив, що кожні декілька хвилин вони вилітають з хатини, а також те, що усі семеро насправді білого кольору, а забарвлення - це наслідок їхнього купання в пилку екзотичних квітів, таких як і в будинку, але,до тих що в горщиках вони не наближались.
Ще повністю не опритомнівши від всього пережитого, чоловік почув дзвін у вухах , який за декілька секунд сягнув свого апогею і ледве не спричинив втрату свідомості . Після того як дзвін почав зникати, так само раптово, як і з’явився, Люк почув чиїсь голоси, які ставали все більш гучними, а слова більш чіткими; людей не було. Він подумав, що це ще один прояв лихоманки, що тримає його тут, або ж відчуття, що переживають усі померлі душі, бо почав розглядати варіант своєї причетності до них.
Не знайшовши розумних доказів ні першого, ні другого, він почав шукати тих, чиї це були голоси. Проте дощ хоч і був вже не таким сильним, але все ще не планував закінчуватись. Зважаючи на це, Люк приліг біля вікна і хотів заснути, намагаючись перевірити ще одну версію, аж тут почув:
— Сірий, дивись, цей бовдур наближається до нас .
— Так, бачу, не звертай уваги, Сірий, бо зараз вже час летіти, і цього разу я буду найкращим! Не відставайте, невдахи!
Коли містер Грей почув це і згодом побачив, як один папуга вилетів, а за ним всі решта, він зрозумів, що ці голоси належали їм. Люк дочекався їхнього прильоту, щоб переконатись, що він не збожеволів.
Коли птахи все ж повернулись, він уважно слухав, про що вони говорили, слухав та намагався перебороти своєю цікавістю страх, який спричинила поява у нього нової здібності. Виявляється, це їхнє перевдягання було не випадковим, а навмисним, з метою мати найкраще забарвлення і бути найкрасивішим із семи.
Повернувшись, вони сіли на вікні, утворивши веселку, яка була набагато красивішою, ніж кожен колір окремо, проте їм цього було недостатньо.
Люк сидів на сирій підлозі та намагався зібрати свої думки в одну суцільну свідомість та зрозуміти де він, чому він тут і як він із цим так швидко змирився.
Незважаючи на те, що цей чоловік із шкірою парубка та змученим лицем старигана ще не встиг повністю заспокоїтись, його серце почало божеволіти а температура знову зросла. Все було майже як і вперше, проте другий напад він переніс значно легше, хоч і знову знепритомнів.
Цього разу його привели до тями відчуття теплого, ледве помітного вітру на щоках та срібне світло на повіках. Все це притаманне літнім ночам, які Люк так любив. Можливо, саме через те, що він упізнав ці відчуття, чоловік розплющив очі не з почуттям тривоги і розгубленістю, а з одвічним спокоєм.
Коли містер Грей вийшов із стану несвідомої медитації, то побачив, що знаходиться посеред зоопарку, схожого на той, що він любив відвідувати .
Вставши на ноги і зрозумівши, що знову безрезультатно шукати відповіді немає сенсу, Люк вирішив просто роздивитись цей зоопарк і таким чином частково повернутись до звичної йому обстановки.
Містер Грей отримував особливі емоції від спостерігання за різноманітними тваринами: він радів і сумував, усвідомлюючи їхню велич, та водночас незначущість для решти всесвіту, як і свою.
Люк довго блукав на диво порожнім зоопарком, намагаючись знайти бодай одне живе створіння, аж тут йому втрапили у вічі два пугачі і лінивець, що вмостились на гілці одного з дерев .
Підійшовши ближче містер Грей з’ясував що його здібність розуміти мову тварин нікуди не зникла, бо почув що двоє пугачів сперечаються між собою про “істини буття“. Вони називали один одного Майстер 1 і Майстер 2.
Майстер 1 мав блискуче буре пір’я та темні очі, наповнені гордістю та впевненістю у собі і своїй правоті у всьому. Він використовував свій вигляд та надмірну впевненість, щоб переконати Майстра 2 у тому, що Місяць слуга Сонця , бо він малий і незначущий.
Майстер 2, у свою чергу, мав менш блискуче пір’я та світлі, наповнені хитрістю і химерною зрадливістю очі, якими він дивився прямо в очі опонента, доводячи йому, що насправді Сонце - слуга Місяця, який наказує йому виконувати всю роботу.
Раптом до їхньої дискусії приєднався лінивець, який весь цей час вислуховував незліченні аргументи пугачів та ніколи не брав участі у суперечці.
Він сказав лише декілька слів на противагу довгим промовам майстрів:
— Місяць вартий Сонця, а Сонце його так, як ви ,майстре 1 і майстре 2, варті один одного. А як думаєте ви, містере Грею, чи, може, краще Люк?”
Почувши це, чоловік здивовано глянув на лінивця і побачив у його очах світло, знайоме, але давно загублене, що в ту ж мить огорнуло його та перенесло у просторий освітлений зал.
Це переміщення було схоже на попередні, але без гарячки, тільки світло, що зігрівало його тіло і душу .
Коли очі Люка адаптувались до освітлення, від побачив, що знаходиться посеред картинної галереї . Картини у цій галереї не були витворами відомих художників. Це були моменти із життя, під якими напис: ” Власність Люка Грея ”. І справді, він впізнавав кожен із цих моментів про які колись з тої чи іншої причини забув.
Дійшовши до кінця галереї, Люк побачив дзеркало, під яким, крім звичного позначення власника, тобто його, був напис: ”Veritas”.
Після того як містер Грей подумки прочитав це слово, крім його відображення у дзеркалі, з’явились зображення папуг, квітів, лінивця та пугачів. Люк злякався цих фантомів, озирнувся, та нікого крім нього у галереї не було. Та раптом напис спалахнув, огорнувши Люка вогнем, спаливши весь його страх, забравши втому та змусивши фантомів злитись із чоловіком у дзеркалі, а самого Люка зрозуміти, що вони були лише відображенням його життя.

Після цього чоловік заснув в обіймах теплого світла та всеочисного полум’я, а прокинувся вже в себе на ліжку, зрозумівши, що це був не просто сон, а те, що шукав Люк і про що говорила його матір. Це був він , істинний Люк Грей, який до цього часу був втрачений. В ту ж мить він встав з ліжка і тим самим офіційно повернувся.