ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
2024.04.17
21:42
У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
2024.04.17
14:19
А це не раша почала війну
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
2024.04.17
09:42
Основне завдання курсу —
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
2024.04.17
08:45
А-ж гілля гнеться бузу від суцвіть,
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
2024.04.17
07:58
Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
2024.04.17
06:34
У цій війні я сам себе зустрів.
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
2024.04.17
06:27
Ніби в камертон у підвіконня
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
2024.04.17
05:37
Затьмарить час чийсь світлий образ
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
2024.04.17
00:24
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
2024.04.16
23:09
Якщо не зведе Господь дім,
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
2024.04.16
22:33
Тут колись росли кущі кизилу,
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
2024.04.16
20:19
Це безліч сонць зійшло на небесах
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
2024.04.16
20:03
Цей тихий ранок з квітами в гіллі
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
2024.04.16
09:56
З листка на листочок стрибають краплини.
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про скарабея або жука-гнойовика
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про скарабея або жука-гнойовика
Колись в Єгипті жук цей був священним.
На схилах Нілу поклонялися йому.
Фігурки й досі їх знаходять вчені.
Хотілося б дізнатися – чому?
Тому, всього лиш, що комусь здалося,
Що котить сонце по пустелі жук.
І фараони вже жуків тих носять,
Й вельможі не спускають їх із рук.
І весь народ боготворити ладен
Не мудрого керманича – жука.
Як добре, що жуки не мають влади.
Мене би варіант такий лякав.
Хотів дізнатись – звідки жук той взявся,
Чому отак от саме поступа?
В книжках порився, у людей спитався
Та дещо, все ж, для себе накопав.
Тож хочу тепер з вами поділитись.
Історії цій вже віки й віки.
Хоч бачу – людям не вдалось змінитись
Із тих часів віддалених…поки.
«Реінкарнація» - це слово усі знають,
Коли людини вмерлої душа
Навіки світ оцей не покидає,
Вселитись в інше тіло поспіша.
А тіло їй не будь-яке дається.
Залежить все від того – як ти жив.
Комусь в людське вселитись удається,
А хтось зродився серед кажанів,
Чи то собак, а то й дерев, буває.
Чого на світі білому нема.
Можливо, то все вигадки – хто знає.
Та, власне, от історія сама…
В одній країні, у селі одному
Жив чоловік. Ну, жив собі та й жив.
Жив, як усі… Але біда у тому,
Що він майстерно прикидатись вмів.
Душа завжди лайна у нього повна:
Жорстоке, підле, жадібне брехло.
І все це ладне вилізти назовні…
Та зовні все пристойненько було.
І посміхнеться, й зуби заговорить,
Мани напустить, заведе усіх.
Не дума, що комусь від того горе,
Бо ні чужих не жа́лів, ні своїх.
Збере пліток і по селу розносить,
А то про когось щось таке узна,
Якесь лайно, що й утопити досить,
Якась не надто гарна новина:
Той у сусіда якусь річ поцупив,
Той в лісі зайве дерево зрубав,
Той приховав від сплати грошей купу,
Той про безпеку інших не подбав.
І чоловік уже у двері стука.
Говорить тихо: так, мовляв, і так,
Або ділися, або всім наука
В селі цім буде. Ділишся чи як?
Як поділився - то гріши і далі.
А, коли ні – то він на сход іде.
І вже нікому не здається мало:
Розкаже все, і свідків приведе,
Ще і набреше – все одно повірять.
Дивись – уже і кажуть – правдолюб.
І більшість його «правді» вірить щиро
І ловить кожне слово з його губ.
А він добро вночі перебирає,
Чого устиг надбати - геть усе.
І до цих пір чомусь не відчуває,
Що вже від нього смородом несе.
Та у селі вже дехто має клопіт -
Хто добре зна його. Іде бува,
То, наче кулю перед себе котить,
Що так смердить, аж подих забива.
А хто не зна – ті моляться на нього,
Ледь не святий, виходить чоловік.
Готові пики бити всім за нього,
Хто лиш погано гляне в його бік.
Тут староста в селі помер раптово.
Зібрались всі, щоб нового обрать.
Прихильники його узяли слово,
Давай за нього всіх агітувать.
Тут підключились ті, хто з ним ділився.
Розумних заглушили голоси.
У старостах отак він опинився.
Та маску доброчесності носив,
Все тягнучи, при тім, до свого двору.
Не гребував ніколи і нічим.
Смерділо вже від нього на ту пору.
Та дурні все ще бавилися ним,
Немов носи їм всім позакладало.
Розкабанів, роздався, знахабнів.
Вже й односельців розорив чимало.
Та пудрить мізки досі іще вмів.
Отак і жив, носив лайно з собою,
Дурив, брехав та плі́тки розпускав.
Аж поки, врешті, душу не вспокоїв
І знову перед вибором постав:
У чиє тіло душу ту вселити.
І присуд божий, врешті, був таким:
Як звик усе життя лайно носити,
То от тобі жуки-гнойовики.
Тягай лайно життям своїм і далі,
Щоб було видно – що то лиш лайно.
Та людям, мабуть, навіть, того мало,
На сонце їм скидалося воно.
Як люди буть одуреними хочуть,
То їх уже нікому не спасти.
Такому легко мізки заморочить
І за собою змусити піти.
Самі повірять і других примусять.
Дивись – уже й священний скарабей.
І божий дар… та все у тому ж дусі.
Чого лише не взнаєш між людей…
Є й поміж нас майбутні скарабеї,
Кричать, що нас до щастя поведуть.
Ідуть, насправді, до мети своєї,
Але пророків з себе удають.
Своє лайно несуть перед собою.
Юрма позаду зманених іде,
Готова стати проти всіх до бою.
А ворога їм їх пророк знайде.
Розчулені, від його слова плачуть:
«Над головою світиться оно!..»
Бо ж їм здається, що то сонце, наче.
А я ж напевно знаю, що лайно.
На схилах Нілу поклонялися йому.
Фігурки й досі їх знаходять вчені.
Хотілося б дізнатися – чому?
Тому, всього лиш, що комусь здалося,
Що котить сонце по пустелі жук.
І фараони вже жуків тих носять,
Й вельможі не спускають їх із рук.
І весь народ боготворити ладен
Не мудрого керманича – жука.
Як добре, що жуки не мають влади.
Мене би варіант такий лякав.
Хотів дізнатись – звідки жук той взявся,
Чому отак от саме поступа?
В книжках порився, у людей спитався
Та дещо, все ж, для себе накопав.
Тож хочу тепер з вами поділитись.
Історії цій вже віки й віки.
Хоч бачу – людям не вдалось змінитись
Із тих часів віддалених…поки.
«Реінкарнація» - це слово усі знають,
Коли людини вмерлої душа
Навіки світ оцей не покидає,
Вселитись в інше тіло поспіша.
А тіло їй не будь-яке дається.
Залежить все від того – як ти жив.
Комусь в людське вселитись удається,
А хтось зродився серед кажанів,
Чи то собак, а то й дерев, буває.
Чого на світі білому нема.
Можливо, то все вигадки – хто знає.
Та, власне, от історія сама…
В одній країні, у селі одному
Жив чоловік. Ну, жив собі та й жив.
Жив, як усі… Але біда у тому,
Що він майстерно прикидатись вмів.
Душа завжди лайна у нього повна:
Жорстоке, підле, жадібне брехло.
І все це ладне вилізти назовні…
Та зовні все пристойненько було.
І посміхнеться, й зуби заговорить,
Мани напустить, заведе усіх.
Не дума, що комусь від того горе,
Бо ні чужих не жа́лів, ні своїх.
Збере пліток і по селу розносить,
А то про когось щось таке узна,
Якесь лайно, що й утопити досить,
Якась не надто гарна новина:
Той у сусіда якусь річ поцупив,
Той в лісі зайве дерево зрубав,
Той приховав від сплати грошей купу,
Той про безпеку інших не подбав.
І чоловік уже у двері стука.
Говорить тихо: так, мовляв, і так,
Або ділися, або всім наука
В селі цім буде. Ділишся чи як?
Як поділився - то гріши і далі.
А, коли ні – то він на сход іде.
І вже нікому не здається мало:
Розкаже все, і свідків приведе,
Ще і набреше – все одно повірять.
Дивись – уже і кажуть – правдолюб.
І більшість його «правді» вірить щиро
І ловить кожне слово з його губ.
А він добро вночі перебирає,
Чого устиг надбати - геть усе.
І до цих пір чомусь не відчуває,
Що вже від нього смородом несе.
Та у селі вже дехто має клопіт -
Хто добре зна його. Іде бува,
То, наче кулю перед себе котить,
Що так смердить, аж подих забива.
А хто не зна – ті моляться на нього,
Ледь не святий, виходить чоловік.
Готові пики бити всім за нього,
Хто лиш погано гляне в його бік.
Тут староста в селі помер раптово.
Зібрались всі, щоб нового обрать.
Прихильники його узяли слово,
Давай за нього всіх агітувать.
Тут підключились ті, хто з ним ділився.
Розумних заглушили голоси.
У старостах отак він опинився.
Та маску доброчесності носив,
Все тягнучи, при тім, до свого двору.
Не гребував ніколи і нічим.
Смерділо вже від нього на ту пору.
Та дурні все ще бавилися ним,
Немов носи їм всім позакладало.
Розкабанів, роздався, знахабнів.
Вже й односельців розорив чимало.
Та пудрить мізки досі іще вмів.
Отак і жив, носив лайно з собою,
Дурив, брехав та плі́тки розпускав.
Аж поки, врешті, душу не вспокоїв
І знову перед вибором постав:
У чиє тіло душу ту вселити.
І присуд божий, врешті, був таким:
Як звик усе життя лайно носити,
То от тобі жуки-гнойовики.
Тягай лайно життям своїм і далі,
Щоб було видно – що то лиш лайно.
Та людям, мабуть, навіть, того мало,
На сонце їм скидалося воно.
Як люди буть одуреними хочуть,
То їх уже нікому не спасти.
Такому легко мізки заморочить
І за собою змусити піти.
Самі повірять і других примусять.
Дивись – уже й священний скарабей.
І божий дар… та все у тому ж дусі.
Чого лише не взнаєш між людей…
Є й поміж нас майбутні скарабеї,
Кричать, що нас до щастя поведуть.
Ідуть, насправді, до мети своєї,
Але пророків з себе удають.
Своє лайно несуть перед собою.
Юрма позаду зманених іде,
Готова стати проти всіх до бою.
А ворога їм їх пророк знайде.
Розчулені, від його слова плачуть:
«Над головою світиться оно!..»
Бо ж їм здається, що то сонце, наче.
А я ж напевно знаю, що лайно.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію