Сиділи дід з онуком понад Дніпром – рікою,
Дивилися, як стрімко вода з пороги б’є.
- Дідусю, чому річка не має тут спокою?
І що то за каміння текти їй не дає?
- Каміння те – пороги,--дідусь відповідає
- А звідки узялося воно серед ріки?
- По різному, онучку, народ розповідає.
Але було то в давні, неві́домі роки.
Тоді ще сонце в небі по іншому світило
І люду було мало в навколишніх краях.
Ще тури табунами по степу не бродили.
Не вигравали м’язи на їх міцних боках.
А у лісах північних жив велетень, говорять.
Валдаєм його звали ті, хто про нього чув.
Неміряно мав сили, ліси трощив і гори,
Бо, чомусь злий постійно на все на світі був.
Усі кидались в розтіч, як він землею тупав.
Не дай бог ще побачить, то смерті не минуть.
В один момент своєю лапищею наступить
І вже ніяка сила і спритність не спасуть.
Ніхто не смів перечить йому на цих просторах
Бо він іще лютішим тоді умить ставав.
Летіли в усі боки камінні цілі гори
І вікові дерева з корінням виривав.
Якось йому схотілось на південь прогулятись.
Дійшов він до моря і каже: «Розступись!»
Але грайливе море не хоче підкорятись,
Ступив він кілька кроків та ледве не втопивсь
Розсердивсь дуже сильно Валдай на синє море,
Став кидати камінням. Та морю то пусте.
Ганяє собі хвилі, гуляє на просторі
І, як пісок, ковтає страшне каміння те.
Побачив він, що сили даремно витрачає,
Тож вирішив все море він випити тоді.
Пив уже пив, а морю усе кінця немає.
Якби ж перепинити шлях річковій воді?
Подавсь Валдай на північ,почав там землю рити
І яму величезну в кінці кінців зробив.
Стягнув тоді всю воду з навколишнього світу
У яму ту й камінням надійно завалив.
Єхидно посміхнувся. Лишилося чекати,
Коли-то синє море все висохне до дна.
А сам, тим часом, вклався у затінку поспати
Від праці заболіла у велетня спина.
Заснув Валдай спокійно.Далеко чуть хропіння.
Вода ж сидіть не хоче у ямі у тісній,
Все виходу шукає, підточує каміння,
А сила величезна прихована у ній.
Пройшло немало часу.Вода знайшла шпаринку
І весело помчала собі до моря знов.
Біжить, дзюрчить, співає, незмовкне й на хвилинку,
Радіє, що звільнилась від камінних оков.
Вже й зовсім недалеко Азовське море синє,
Вже чується здалеку: шумить його прибій.
Аж тут позаду змовкло Валдаєве хропіння
Прокинувся нарешті той велетень страшний
І бачить, як від нього вода чимдуж тікає
І скоро вже й до моря, напевно, добіжить.
Як зареве він люто, мершій граніт хапає
І починає жбурляти, щоб шлях перепинить.
Ну, що воді робити? Хоча і близько море,
Та не добігти, мабуть. Вона тоді зверта
І потекла на південь по степових просторах,
Щоб там Валдай, можливо, камінням не дістав
Там де там. Град каміння все сиплеться із неба
І ледь вода встигає проскочити повз них.
Валдай реве із люті, виходить аж із себе.
Уже й не вистачає запасів кам’яних.
Хапа він здоровенну, як гору, каменюку
І як жбурне. До неба аж бризки піднялись,
А сам, тим часом, тягне,ще більшу собі в руки;
«Ні , не втечеш від мене!Вже краще зупинись!»
Ну як тут воді бути? Спинятися не хоче,
До Чорного до моря свій повертає шлях,
А щоб не потрапляти Валдаєві на очі,
Десятками потоків розбіглась по степах.
Валдай підняв ту гору, пожбурить вже зібрався,
Але куди? Не бачить-немає десь ріки .
Завмер від здивування. А камінь обірвався
І придав Валдая собою навіки.
А з-під гори тієї, як вирвуться потоки,
Помчали в усі боки до різних до морів.
Так і з’явились ріки у ті далекі роки,
Але Дніпро найперший себе з оков звільнив.
Тепер той ліс, ізвідки бере Дніпро початок
Оковським так і зветься.З Валдайських височин
Тече і він, і Волга, Двіна та ще з десяток
Річок і більших, й менших. Співучих, як і він.
Там, де Валдай каміння жбурнув тоді у воду,
Лишилися пороги .Вода тут аж кипить:
І здвинути не може, і обминути годі,
Каміння те і досі їй на шляху лежить.
Найбільша ж каменюка та Хортицею зветься,
А далі Луг Великий, бо там Дніпро розливсь.
І козакам привільно на островах живеться,
Там Січ –козацька мати з’явилася колись.
Чи так було насправді, чи вигадали люди?
Того уже, онучку, не можу я сказать.
Та бачиш сам: каміння накидано усюди.
Ну, хто б їх серед річки міг так понакидать?