ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Дніпро та його пороги
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Дніпро та його пороги
Сиділи дід з онуком понад Дніпром – рікою,
Дивилися, як стрімко вода з пороги б’є.
- Дідусю, чому річка не має тут спокою?
І що то за каміння текти їй не дає?
- Каміння те – пороги,--дідусь відповідає
- А звідки узялося воно серед ріки?
- По різному, онучку, народ розповідає.
Але було то в давні, неві́домі роки.
Тоді ще сонце в небі по іншому світило
І люду було мало в навколишніх краях.
Ще тури табунами по степу не бродили.
Не вигравали м’язи на їх міцних боках.
А у лісах північних жив велетень, говорять.
Валдаєм його звали ті, хто про нього чув.
Неміряно мав сили, ліси трощив і гори,
Бо, чомусь злий постійно на все на світі був.
Усі кидались в розтіч, як він землею тупав.
Не дай бог ще побачить, то смерті не минуть.
В один момент своєю лапищею наступить
І вже ніяка сила і спритність не спасуть.
Ніхто не смів перечить йому на цих просторах
Бо він іще лютішим тоді умить ставав.
Летіли в усі боки камінні цілі гори
І вікові дерева з корінням виривав.
Якось йому схотілось на південь прогулятись.
Дійшов він до моря і каже: «Розступись!»
Але грайливе море не хоче підкорятись,
Ступив він кілька кроків та ледве не втопивсь
Розсердивсь дуже сильно Валдай на синє море,
Став кидати камінням. Та морю то пусте.
Ганяє собі хвилі, гуляє на просторі
І, як пісок, ковтає страшне каміння те.
Побачив він, що сили даремно витрачає,
Тож вирішив все море він випити тоді.
Пив уже пив, а морю усе кінця немає.
Якби ж перепинити шлях річковій воді?
Подавсь Валдай на північ,почав там землю рити
І яму величезну в кінці кінців зробив.
Стягнув тоді всю воду з навколишнього світу
У яму ту й камінням надійно завалив.
Єхидно посміхнувся. Лишилося чекати,
Коли-то синє море все висохне до дна.
А сам, тим часом, вклався у затінку поспати
Від праці заболіла у велетня спина.
Заснув Валдай спокійно.Далеко чуть хропіння.
Вода ж сидіть не хоче у ямі у тісній,
Все виходу шукає, підточує каміння,
А сила величезна прихована у ній.
Пройшло немало часу.Вода знайшла шпаринку
І весело помчала собі до моря знов.
Біжить, дзюрчить, співає, незмовкне й на хвилинку,
Радіє, що звільнилась від камінних оков.
Вже й зовсім недалеко Азовське море синє,
Вже чується здалеку: шумить його прибій.
Аж тут позаду змовкло Валдаєве хропіння
Прокинувся нарешті той велетень страшний
І бачить, як від нього вода чимдуж тікає
І скоро вже й до моря, напевно, добіжить.
Як зареве він люто, мершій граніт хапає
І починає жбурляти, щоб шлях перепинить.
Ну, що воді робити? Хоча і близько море,
Та не добігти, мабуть. Вона тоді зверта
І потекла на південь по степових просторах,
Щоб там Валдай, можливо, камінням не дістав
Там де там. Град каміння все сиплеться із неба
І ледь вода встигає проскочити повз них.
Валдай реве із люті, виходить аж із себе.
Уже й не вистачає запасів кам’яних.
Хапа він здоровенну, як гору, каменюку
І як жбурне. До неба аж бризки піднялись,
А сам, тим часом, тягне,ще більшу собі в руки;
«Ні , не втечеш від мене!Вже краще зупинись!»
Ну як тут воді бути? Спинятися не хоче,
До Чорного до моря свій повертає шлях,
А щоб не потрапляти Валдаєві на очі,
Десятками потоків розбіглась по степах.
Валдай підняв ту гору, пожбурить вже зібрався,
Але куди? Не бачить-немає десь ріки .
Завмер від здивування. А камінь обірвався
І придав Валдая собою навіки.
А з-під гори тієї, як вирвуться потоки,
Помчали в усі боки до різних до морів.
Так і з’явились ріки у ті далекі роки,
Але Дніпро найперший себе з оков звільнив.
Тепер той ліс, ізвідки бере Дніпро початок
Оковським так і зветься.З Валдайських височин
Тече і він, і Волга, Двіна та ще з десяток
Річок і більших, й менших. Співучих, як і він.
Там, де Валдай каміння жбурнув тоді у воду,
Лишилися пороги .Вода тут аж кипить:
І здвинути не може, і обминути годі,
Каміння те і досі їй на шляху лежить.
Найбільша ж каменюка та Хортицею зветься,
А далі Луг Великий, бо там Дніпро розливсь.
І козакам привільно на островах живеться,
Там Січ –козацька мати з’явилася колись.
Чи так було насправді, чи вигадали люди?
Того уже, онучку, не можу я сказать.
Та бачиш сам: каміння накидано усюди.
Ну, хто б їх серед річки міг так понакидать?
Дивилися, як стрімко вода з пороги б’є.
- Дідусю, чому річка не має тут спокою?
І що то за каміння текти їй не дає?
- Каміння те – пороги,--дідусь відповідає
- А звідки узялося воно серед ріки?
- По різному, онучку, народ розповідає.
Але було то в давні, неві́домі роки.
Тоді ще сонце в небі по іншому світило
І люду було мало в навколишніх краях.
Ще тури табунами по степу не бродили.
Не вигравали м’язи на їх міцних боках.
А у лісах північних жив велетень, говорять.
Валдаєм його звали ті, хто про нього чув.
Неміряно мав сили, ліси трощив і гори,
Бо, чомусь злий постійно на все на світі був.
Усі кидались в розтіч, як він землею тупав.
Не дай бог ще побачить, то смерті не минуть.
В один момент своєю лапищею наступить
І вже ніяка сила і спритність не спасуть.
Ніхто не смів перечить йому на цих просторах
Бо він іще лютішим тоді умить ставав.
Летіли в усі боки камінні цілі гори
І вікові дерева з корінням виривав.
Якось йому схотілось на південь прогулятись.
Дійшов він до моря і каже: «Розступись!»
Але грайливе море не хоче підкорятись,
Ступив він кілька кроків та ледве не втопивсь
Розсердивсь дуже сильно Валдай на синє море,
Став кидати камінням. Та морю то пусте.
Ганяє собі хвилі, гуляє на просторі
І, як пісок, ковтає страшне каміння те.
Побачив він, що сили даремно витрачає,
Тож вирішив все море він випити тоді.
Пив уже пив, а морю усе кінця немає.
Якби ж перепинити шлях річковій воді?
Подавсь Валдай на північ,почав там землю рити
І яму величезну в кінці кінців зробив.
Стягнув тоді всю воду з навколишнього світу
У яму ту й камінням надійно завалив.
Єхидно посміхнувся. Лишилося чекати,
Коли-то синє море все висохне до дна.
А сам, тим часом, вклався у затінку поспати
Від праці заболіла у велетня спина.
Заснув Валдай спокійно.Далеко чуть хропіння.
Вода ж сидіть не хоче у ямі у тісній,
Все виходу шукає, підточує каміння,
А сила величезна прихована у ній.
Пройшло немало часу.Вода знайшла шпаринку
І весело помчала собі до моря знов.
Біжить, дзюрчить, співає, незмовкне й на хвилинку,
Радіє, що звільнилась від камінних оков.
Вже й зовсім недалеко Азовське море синє,
Вже чується здалеку: шумить його прибій.
Аж тут позаду змовкло Валдаєве хропіння
Прокинувся нарешті той велетень страшний
І бачить, як від нього вода чимдуж тікає
І скоро вже й до моря, напевно, добіжить.
Як зареве він люто, мершій граніт хапає
І починає жбурляти, щоб шлях перепинить.
Ну, що воді робити? Хоча і близько море,
Та не добігти, мабуть. Вона тоді зверта
І потекла на південь по степових просторах,
Щоб там Валдай, можливо, камінням не дістав
Там де там. Град каміння все сиплеться із неба
І ледь вода встигає проскочити повз них.
Валдай реве із люті, виходить аж із себе.
Уже й не вистачає запасів кам’яних.
Хапа він здоровенну, як гору, каменюку
І як жбурне. До неба аж бризки піднялись,
А сам, тим часом, тягне,ще більшу собі в руки;
«Ні , не втечеш від мене!Вже краще зупинись!»
Ну як тут воді бути? Спинятися не хоче,
До Чорного до моря свій повертає шлях,
А щоб не потрапляти Валдаєві на очі,
Десятками потоків розбіглась по степах.
Валдай підняв ту гору, пожбурить вже зібрався,
Але куди? Не бачить-немає десь ріки .
Завмер від здивування. А камінь обірвався
І придав Валдая собою навіки.
А з-під гори тієї, як вирвуться потоки,
Помчали в усі боки до різних до морів.
Так і з’явились ріки у ті далекі роки,
Але Дніпро найперший себе з оков звільнив.
Тепер той ліс, ізвідки бере Дніпро початок
Оковським так і зветься.З Валдайських височин
Тече і він, і Волга, Двіна та ще з десяток
Річок і більших, й менших. Співучих, як і він.
Там, де Валдай каміння жбурнув тоді у воду,
Лишилися пороги .Вода тут аж кипить:
І здвинути не може, і обминути годі,
Каміння те і досі їй на шляху лежить.
Найбільша ж каменюка та Хортицею зветься,
А далі Луг Великий, бо там Дніпро розливсь.
І козакам привільно на островах живеться,
Там Січ –козацька мати з’явилася колись.
Чи так було насправді, чи вигадали люди?
Того уже, онучку, не можу я сказать.
Та бачиш сам: каміння накидано усюди.
Ну, хто б їх серед річки міг так понакидать?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію