ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олена Побийголод
2026.01.31 16:05
Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте

Артур Курдіновський
2026.01.31 14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"

Борис Костиря
2026.01.31 12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.

У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.

Володимир Бойко
2026.01.30 23:35
Недосить обрати вірний напрямок, важливо не збитися з курсу. Меншовартість занадто вартує. Якщо люди метають ікру, лососі відпочивають. Хто править бал, тому правила зайві. У кожного історика свої історичні паралелі і своя паралельна історія.

Іван Потьомкін
2026.01.30 21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як

Тетяна Левицька
2026.01.30 21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?

А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,

Артур Курдіновський
2026.01.30 16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.

Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,

Юрій Лазірко
2026.01.30 15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги

Артур Курдіновський
2026.01.30 13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!

Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал

Борис Костиря
2026.01.30 10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.

Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,

Світлана Пирогова
2026.01.29 21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.

Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.

Артур Курдіновський
2026.01.29 19:57
МАГІСТРАЛ

Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Розпливчасті та ледь помітні тіні

С М
2026.01.29 18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача

я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“

Іван Потьомкін
2026.01.29 18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході

Юрко Бужанин
2026.01.29 17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.

Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна

Євген Федчук
2026.01.29 16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Стефан Наздоганяйко
2026.01.28

Кіра Лялько
2026.01.22

Аліна Гурин
2026.01.19

Лесь Коваль
2026.01.19

Жанна Мартиросян
2026.01.16

Таїсія Кюлас
2026.01.11

Немодна Монада
2026.01.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про Дніпро та його пороги
Сиділи дід з онуком понад Дніпром – рікою,
Дивилися, як стрімко вода з пороги б’є.
- Дідусю, чому річка не має тут спокою?
І що то за каміння текти їй не дає?
- Каміння те – пороги,--дідусь відповідає
- А звідки узялося воно серед ріки?
- По різному, онучку, народ розповідає.
Але було то в давні, неві́домі роки.
Тоді ще сонце в небі по іншому світило
І люду було мало в навколишніх краях.
Ще тури табунами по степу не бродили.
Не вигравали м’язи на їх міцних боках.
А у лісах північних жив велетень, говорять.
Валдаєм його звали ті, хто про нього чув.
Неміряно мав сили, ліси трощив і гори,
Бо, чомусь злий постійно на все на світі був.
Усі кидались в розтіч, як він землею тупав.
Не дай бог ще побачить, то смерті не минуть.
В один момент своєю лапищею наступить
І вже ніяка сила і спритність не спасуть.
Ніхто не смів перечить йому на цих просторах
Бо він іще лютішим тоді умить ставав.
Летіли в усі боки камінні цілі гори
І вікові дерева з корінням виривав.
Якось йому схотілось на південь прогулятись.
Дійшов він до моря і каже: «Розступись!»
Але грайливе море не хоче підкорятись,
Ступив він кілька кроків та ледве не втопивсь
Розсердивсь дуже сильно Валдай на синє море,
Став кидати камінням. Та морю то пусте.
Ганяє собі хвилі, гуляє на просторі
І, як пісок, ковтає страшне каміння те.
Побачив він, що сили даремно витрачає,
Тож вирішив все море він випити тоді.
Пив уже пив, а морю усе кінця немає.
Якби ж перепинити шлях річковій воді?
Подавсь Валдай на північ,почав там землю рити
І яму величезну в кінці кінців зробив.
Стягнув тоді всю воду з навколишнього світу
У яму ту й камінням надійно завалив.
Єхидно посміхнувся. Лишилося чекати,
Коли-то синє море все висохне до дна.
А сам, тим часом, вклався у затінку поспати
Від праці заболіла у велетня спина.
Заснув Валдай спокійно.Далеко чуть хропіння.
Вода ж сидіть не хоче у ямі у тісній,
Все виходу шукає, підточує каміння,
А сила величезна прихована у ній.
Пройшло немало часу.Вода знайшла шпаринку
І весело помчала собі до моря знов.
Біжить, дзюрчить, співає, незмовкне й на хвилинку,
Радіє, що звільнилась від камінних оков.
Вже й зовсім недалеко Азовське море синє,
Вже чується здалеку: шумить його прибій.
Аж тут позаду змовкло Валдаєве хропіння
Прокинувся нарешті той велетень страшний
І бачить, як від нього вода чимдуж тікає
І скоро вже й до моря, напевно, добіжить.
Як зареве він люто, мершій граніт хапає
І починає жбурляти, щоб шлях перепинить.
Ну, що воді робити? Хоча і близько море,
Та не добігти, мабуть. Вона тоді зверта
І потекла на південь по степових просторах,
Щоб там Валдай, можливо, камінням не дістав
Там де там. Град каміння все сиплеться із неба
І ледь вода встигає проскочити повз них.
Валдай реве із люті, виходить аж із себе.
Уже й не вистачає запасів кам’яних.
Хапа він здоровенну, як гору, каменюку
І як жбурне. До неба аж бризки піднялись,
А сам, тим часом, тягне,ще більшу собі в руки;
«Ні , не втечеш від мене!Вже краще зупинись!»
Ну як тут воді бути? Спинятися не хоче,
До Чорного до моря свій повертає шлях,
А щоб не потрапляти Валдаєві на очі,
Десятками потоків розбіглась по степах.
Валдай підняв ту гору, пожбурить вже зібрався,
Але куди? Не бачить-немає десь ріки .
Завмер від здивування. А камінь обірвався
І придав Валдая собою навіки.
А з-під гори тієї, як вирвуться потоки,
Помчали в усі боки до різних до морів.
Так і з’явились ріки у ті далекі роки,
Але Дніпро найперший себе з оков звільнив.
Тепер той ліс, ізвідки бере Дніпро початок
Оковським так і зветься.З Валдайських височин
Тече і він, і Волга, Двіна та ще з десяток
Річок і більших, й менших. Співучих, як і він.
Там, де Валдай каміння жбурнув тоді у воду,
Лишилися пороги .Вода тут аж кипить:
І здвинути не може, і обминути годі,
Каміння те і досі їй на шляху лежить.
Найбільша ж каменюка та Хортицею зветься,
А далі Луг Великий, бо там Дніпро розливсь.
І козакам привільно на островах живеться,
Там Січ –козацька мати з’явилася колись.
Чи так було насправді, чи вигадали люди?
Того уже, онучку, не можу я сказать.
Та бачиш сам: каміння накидано усюди.
Ну, хто б їх серед річки міг так понакидать?




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-06-20 20:26:06
Переглядів сторінки твору 446
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.860 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.729 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.761
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2026.01.29 16:05
Автор у цю хвилину відсутній