Створивши Землю, через певний час
Бог, відпочивши, взявся оглядати.
Можливо, десь щось треба підправляти,
Бо ж світ творив оце Він перший раз.
Все, наче, добре – гори і річки,
Моря, озера… і ліси, й пустелі.
Вже й люди поназводили оселі,
Зорали землю, зріють пшенички.
Радіє серце Боже – все гаразд…
Аж ось дістався поглядом Волині,
А там – води, що людям й по коліна,
Стоять, кричать до неба раз по раз.
Лиш де-не-де сухенькі острівці,
Куди нещасні пхають ледь не плавом.
Коротше, кепські на Волині справи,
А вся проблема – лише у ріці,
Яку Господь забув тут провести,
Аби вона всю воду цю збирала.
Тож люди з неба помочі благали.
І як він цю дрібницю упустив?
Негарно якось, справді, вигляда!..
Рішив Господь робітників послати,
Які повинні русло прокопати,
Щоб ним до моря потекла вода.
Кого ж послати? Ангелів своїх?
У них на небі вистача роботи.
Ішов якраз повз райськії ворота,
А там юрба душ з тисячу стоїть.
- Це хто такі? – питає у Петра.
- П’янички різні. Люди й непогані,
Але життя проциндрили по п’яні.
Кудись би вже й відправити пора.
Але куди? До пекла за гріхи?
Але , крім п’яні, більш гріхів не мають.
Та з цим не можна, мабуть і до раю?
Хоча людей немає тут лихих.
То, може, Ти порадиш, що робить?
І Бог одразу зрозумів, як треба:
- Якщо усі ви хочете на небо,
То це іще потрібно заслужить.
Я зараз вас на землю опущу.
Там треба русло для ріки прорити,
Аби з Волині воду всю спустити,
Тоді гріхи всі п’яні вам прощу.
І от юрба уже з небес іде,
Усі стискають видані лопати,
Готові вже й копати розпочати…
Але ж…волинських треба знать людей.
Умить забули, що вода стоїть.
У хаті гості – геть усе проблеми.
З роботою ще встигнем, ще почне́мо.
Робітників же ж треба пригостить.
І стали все, що в домі є, нести́.
Заставили наїдками все поле.
Та й не стрічали ж «на суху» ніколи.
Як гостя та й медком не пригостить?
Коротше, стріли так, як має буть.
Як гості добре вже посоловіли,
Взяли лопати і взялись до діла…
Ніхто других не хоче, навіть чуть.
Копає там, де хочеться йому.
Та ще ж біжить іноді похмелитись.
Уже водичка починає литись
По руслі… та, однак, не одному.
Той рив туди, а той у інший бік.
Та все ходили, працю приливали,
Тож русел чималенько накопали.
Але, який не був, та усе ж стік.
Вода зібралась та і потекла,
Дорогу далі вже сама проклала.
Поки земля потроху просихала,
Знов усі разом сіли до стола.
Коли поїли й випили усе,
То всіх тоді вже потягло й на танці.
Затанцювали на сухій ділянці
Аж пилюгу під небеса несе.
Такого станцювали гопака,
Що й небесам від того жарко стало.
Всі янголи з-за хмари позирали,
Що то за чудасія отака.
І Бог з Петром поглянули туди.
Апостол аж за голову вхопився:
- Це ж як народ анахтемський напився!
Тепер у пекло лише… Чи, куди?
А Бог сміється: - Ну, чого ти так?
Вони ж, хай так, роботу все ж зробили.
А те, що пили?! Так востаннє ж пили!
Бо в нас в раю не випити ніяк.
Ту річку, що п’янички прогребли,
Стоходом люди із тих пір назвали,
Бо ж русел там, хоч і не сто – чимало.
Та головне, що води всі стекли
І можна було вже спокійно жить.
До речі, там, де танці танцювали,
Вони так землю добре утоптали,
Що й шлях джерелам удалось пробить.
Заповнила місцевість ту вода
І озеро на тому місці стало.
Місцеві його Нобелем назвали.
А чому так – ніхто не угада.
Адже, не похмелившись, називали.
Того і назва вийшла отака.
Біжить і досі та Стохід-ріка,
Щоб ми подію ту не забували.