ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.27
08:58
Летять у простір думки різні
І не такі вони й сумні…
Нехай, при тому, що запізні
Для когось «так», для когось «ні»…
А навкруги у небі всесвіт…
А поруч діток щирий сміх…
А під ногами сум і безвість —
Стоїш і думаєш: це збіг?
І не такі вони й сумні…
Нехай, при тому, що запізні
Для когось «так», для когось «ні»…
А навкруги у небі всесвіт…
А поруч діток щирий сміх…
А під ногами сум і безвість —
Стоїш і думаєш: це збіг?
2024.11.27
08:55
Осінній ранок у полоні білосніжжя,
Бо сипле хтось пір'їни із подушок.
Летять мушнею легкі світлі ніжні-ніжні.
І тихо падають зими подружки.
Невже закохані у листопад без тями?
Старанно обриси доріг покрили.
Сувої свіжо-білі розстелили краму,
Бо сипле хтось пір'їни із подушок.
Летять мушнею легкі світлі ніжні-ніжні.
І тихо падають зими подружки.
Невже закохані у листопад без тями?
Старанно обриси доріг покрили.
Сувої свіжо-білі розстелили краму,
2024.11.27
07:36
Ти щоранку йдеш повз вікна
Не спиняючись ніде, –
І завжди поспішно никнеш
В шумнім натовпі людей.
Я давно напам’ять вивчив
Розпорядок днів твоїх,
Бо щось мрійно таємниче
Відриває зір від книг.
Не спиняючись ніде, –
І завжди поспішно никнеш
В шумнім натовпі людей.
Я давно напам’ять вивчив
Розпорядок днів твоїх,
Бо щось мрійно таємниче
Відриває зір від книг.
2024.11.27
05:06
Скажи мені чи брешеш ти, вороно,
про вересневих пустощів печаль?
Налиті сонцем винограду грона
і небо стало, мов холодна сталь –
високе і до радощів байдуже,
таке приходить у примарних снах.
Дні доживають перезрілі ружі,
горіхи скам’яніли на гілках
про вересневих пустощів печаль?
Налиті сонцем винограду грона
і небо стало, мов холодна сталь –
високе і до радощів байдуже,
таке приходить у примарних снах.
Дні доживають перезрілі ружі,
горіхи скам’яніли на гілках
2024.11.27
00:49
Москвороті з тещі здерли шкіру...
Вмерла в муках. Смертний крик ущух...
За чужий рахунок хочу миру!
На війну синочка не пущу!
Хай ординець Україну нищить,
А в моїй норі нема вогню.
Напишу вам краще лантух віршів,
Вмерла в муках. Смертний крик ущух...
За чужий рахунок хочу миру!
На війну синочка не пущу!
Хай ординець Україну нищить,
А в моїй норі нема вогню.
Напишу вам краще лантух віршів,
2024.11.26
22:20
Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
2024.11.26
18:55
Із старого замку в новий
пролягає дорога,
яку важко знайти.
На руїнах старого замку
проростає пшениця,
а новий недобудований.
Він стоїть здебільшого
у людській фантазії.
пролягає дорога,
яку важко знайти.
На руїнах старого замку
проростає пшениця,
а новий недобудований.
Він стоїть здебільшого
у людській фантазії.
2024.11.26
12:21
Стоїмо на межі зими.
Пухом білим спадає тиша.
Ти за руку мене візьми,
Може, стане тоді тепліше.
Бо за коміром перший сніг,
А попереду лід тонкий, ну
Ти скажи - це лише ві сні,
Пухом білим спадає тиша.
Ти за руку мене візьми,
Може, стане тоді тепліше.
Бо за коміром перший сніг,
А попереду лід тонкий, ну
Ти скажи - це лише ві сні,
2024.11.26
10:29
Ти вхолоди мене, не грій
Бо надто вже сердитий
І запроси осинний рій
Найкращий, іменитий…
А ті, хто поруч, без імен,
Залиш без преміальних —
І хай послухають «Кармен»
Вже нишком у вітальні…
Бо надто вже сердитий
І запроси осинний рій
Найкращий, іменитий…
А ті, хто поруч, без імен,
Залиш без преміальних —
І хай послухають «Кармен»
Вже нишком у вітальні…
2024.11.26
09:48
Я був уражений темрявою з якої починався світ...
Ні, постривайте...
Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку
Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,
І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.
Ось тоді, я був ур
Ні, постривайте...
Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку
Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,
І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.
Ось тоді, я був ур
2024.11.26
05:44
Ступаєш, враже, по степах,
шукаєш прихистку? Не буде.
Тут козаки, тут вільні люди –
це плоть від плоті з праху прах
яких веде Сірка правиця,
є трохи часу, схаменися,
нехай в твоїх пустих очах
ще блискітка надії тліє,
шукаєш прихистку? Не буде.
Тут козаки, тут вільні люди –
це плоть від плоті з праху прах
яких веде Сірка правиця,
є трохи часу, схаменися,
нехай в твоїх пустих очах
ще блискітка надії тліє,
2024.11.26
05:03
Там, де тісняться каштани кронисті
Та сутеніти раніше стає, –
Місячне світло сочиться крізь листя
І осяває обличчя твоє.
Пахне приємно волосся білясте
І не зникає з очей яснота, –
Серце закохане повниться щастям,
Бо роз’єднати не можу уста...
Та сутеніти раніше стає, –
Місячне світло сочиться крізь листя
І осяває обличчя твоє.
Пахне приємно волосся білясте
І не зникає з очей яснота, –
Серце закохане повниться щастям,
Бо роз’єднати не можу уста...
2024.11.25
21:02
Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тін
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тін
2024.11.25
16:54
думки - листя
кружляють
літають
танцюють
змінюють колір
стають яскравіші
падають
в повільній зйомці
кружляють
літають
танцюють
змінюють колір
стають яскравіші
падають
в повільній зйомці
2024.11.25
15:56
Це вітер зірвався такий, що не терпить птахів,
Зриває — схопивши дерева за крони — листя,
Як поет перекреслює текст не приборканих слів
Знекровлює серце, яке не вдалось перелити
В осінній пейзаж. Він здирає усю блакить
Блякле сонце небес розпорошує т
Зриває — схопивши дерева за крони — листя,
Як поет перекреслює текст не приборканих слів
Знекровлює серце, яке не вдалось перелити
В осінній пейзаж. Він здирає усю блакить
Блякле сонце небес розпорошує т
2024.11.25
14:32
Висохле джерело,
із якого нічого не ллється.
Лише камені розкидані
волають про вичерпаність.
У цьому місці засох голос,
не пробивається навіть хрип.
Ніби висохле море поезії,
розкинулася ця долина
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...із якого нічого не ллється.
Лише камені розкидані
волають про вичерпаність.
У цьому місці засох голос,
не пробивається навіть хрип.
Ніби висохле море поезії,
розкинулася ця долина
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.11.19
2024.11.16
2024.11.11
2024.11.02
2024.11.01
2024.10.30
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про річку Сліпорід
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про річку Сліпорід
Сидить на лавці сивий-сивий дід.
Онучок поряд книжечку гортає,
А потім відірвався і питає:
- Дідусю, розкажи про Сліпорід.
- Про Сліпорід? – перепитав дідусь,-
Цікаво – звідки річка узялася?
Ну, що ж, тоді гарненько усідайся,
Поки оце з думками я зберусь.
Помовчавши, дід мову розпочав:
- Жили колись на нашій Україні
Прадавні люди. Називають нині
Трипільцями їх. Кажуть, від Збруча
Аж до Дніпра стояли їхні села.
Пасли худобу, сіяли поля.
Родюча годувала їх земля.
Життя було привільним і веселим.
Бо й ворогів навколо не було.
А ті, які були – не зачіпали.
Бо ж одкоша уже не вперше мали.
Населення у тих краях росло.
І скоро заселилася земля.
Нема уже чого і обробляти.
Доводилось нових земель шукати,
По краю розселятись звідтіля.
Збирались шукачі в якімсь селі,
Вантажили вози добром усяким.
Богам складали щирої подяки
Й рушали в степ – дорослі і малі.
В однім загоні шукачів таких,
Що вирішили за Дніпро майнути,
Бо ж там земель багато має бути,
Були не лиш дорослі й дітлахи.
На однім возі їхав старий дід.
Старий і сивий, ще й сліпий до того.
Питались у сім’ї: - Куди старого?
В селі лишити було його слід!
Та син лише відмахувавсь від тих:
- Не кину батька! Хай із нами їде!
Не з’їсть багато…Та багато віда.
Порадою б якоюсь допоміг.
Дніпро на той бік бродом перейшли,
Назустріч сонцю рушили поволі,
Знайшли собі місцину гарну в полі.
Єдине що – води тут не знайшли.
А жити ж звикли всі коло води.
Що тут робити: далі йти шукати
Чи то криниці у степу копати?
Тут дід із воза синові: - Зсади!
Зійшов, ціпок тримає у руці,
Ним по землі поцюкує тихенько.
- Вода тут, відчуваю я, близенько.
- То що, копати будем криниці́?-
Хтось запитав. Та дід, немов не чує:
- Вода тут є! Чимало її тут.
Джерела аж попід поверхню б’ють.
Хай табір люд на пагорбі лаштує,
А я піду і балкою пройдусь
Та роздивлюся добре навкруг себе.
Ходити вам услід мені не треба.
Я сам, якщо потрібно, повернусь.
Спустився трохи в балку, постояв,
Ціпком ударив і не сильно, наче,
Та кожен, хто стояв, ураз побачив:
Звідтіль струмочок литися почав.
Дідусь подався балкою собі,
Все зупинявсь та довго прислухався.
А тут струмочок більше розливався
І балкою на південь десь побіг.
Напились люди чистої води,
З возів взялися табір городити,
Бо ж мало кого можна тут зустріти,
Ще зайд якихось принесе сюди.
Поки займались справами вони,
То дітвора прибігла, закричала:
- Згори водичка балкою помчала
Із дідової тої сторони.
А скоро потекла уже й ріка,
Хай не широка, але повновода…
Хоч батька було синові і шкода
І він його повернення чекав,
Але услід пуститися не смів.
Бо ж батькові ніколи не перечив.
Стояв після роботи кожен вечір,
Услід, неначе, зниклому глядів.
Все сподівався, хоча й знав – дарма:
Вже батько не повернеться ніколи.
Він дав воді, в землі закутій, волю,
Вона ж бо не пробилася б сама.
Й за це життям, напевно, заплатив.
Тож річку ту назвали Сліпородом,
Адже сліпий знайшов для неї воду
І руслом бігти з-під землі пустив.
Давно уже нема того села,
Яке трипільці тут побудували.
Та Сліпородом річку як назвали,
Так і донині назву зберегла.
Онучок поряд книжечку гортає,
А потім відірвався і питає:
- Дідусю, розкажи про Сліпорід.
- Про Сліпорід? – перепитав дідусь,-
Цікаво – звідки річка узялася?
Ну, що ж, тоді гарненько усідайся,
Поки оце з думками я зберусь.
Помовчавши, дід мову розпочав:
- Жили колись на нашій Україні
Прадавні люди. Називають нині
Трипільцями їх. Кажуть, від Збруча
Аж до Дніпра стояли їхні села.
Пасли худобу, сіяли поля.
Родюча годувала їх земля.
Життя було привільним і веселим.
Бо й ворогів навколо не було.
А ті, які були – не зачіпали.
Бо ж одкоша уже не вперше мали.
Населення у тих краях росло.
І скоро заселилася земля.
Нема уже чого і обробляти.
Доводилось нових земель шукати,
По краю розселятись звідтіля.
Збирались шукачі в якімсь селі,
Вантажили вози добром усяким.
Богам складали щирої подяки
Й рушали в степ – дорослі і малі.
В однім загоні шукачів таких,
Що вирішили за Дніпро майнути,
Бо ж там земель багато має бути,
Були не лиш дорослі й дітлахи.
На однім возі їхав старий дід.
Старий і сивий, ще й сліпий до того.
Питались у сім’ї: - Куди старого?
В селі лишити було його слід!
Та син лише відмахувавсь від тих:
- Не кину батька! Хай із нами їде!
Не з’їсть багато…Та багато віда.
Порадою б якоюсь допоміг.
Дніпро на той бік бродом перейшли,
Назустріч сонцю рушили поволі,
Знайшли собі місцину гарну в полі.
Єдине що – води тут не знайшли.
А жити ж звикли всі коло води.
Що тут робити: далі йти шукати
Чи то криниці у степу копати?
Тут дід із воза синові: - Зсади!
Зійшов, ціпок тримає у руці,
Ним по землі поцюкує тихенько.
- Вода тут, відчуваю я, близенько.
- То що, копати будем криниці́?-
Хтось запитав. Та дід, немов не чує:
- Вода тут є! Чимало її тут.
Джерела аж попід поверхню б’ють.
Хай табір люд на пагорбі лаштує,
А я піду і балкою пройдусь
Та роздивлюся добре навкруг себе.
Ходити вам услід мені не треба.
Я сам, якщо потрібно, повернусь.
Спустився трохи в балку, постояв,
Ціпком ударив і не сильно, наче,
Та кожен, хто стояв, ураз побачив:
Звідтіль струмочок литися почав.
Дідусь подався балкою собі,
Все зупинявсь та довго прислухався.
А тут струмочок більше розливався
І балкою на південь десь побіг.
Напились люди чистої води,
З возів взялися табір городити,
Бо ж мало кого можна тут зустріти,
Ще зайд якихось принесе сюди.
Поки займались справами вони,
То дітвора прибігла, закричала:
- Згори водичка балкою помчала
Із дідової тої сторони.
А скоро потекла уже й ріка,
Хай не широка, але повновода…
Хоч батька було синові і шкода
І він його повернення чекав,
Але услід пуститися не смів.
Бо ж батькові ніколи не перечив.
Стояв після роботи кожен вечір,
Услід, неначе, зниклому глядів.
Все сподівався, хоча й знав – дарма:
Вже батько не повернеться ніколи.
Він дав воді, в землі закутій, волю,
Вона ж бо не пробилася б сама.
Й за це життям, напевно, заплатив.
Тож річку ту назвали Сліпородом,
Адже сліпий знайшов для неї воду
І руслом бігти з-під землі пустив.
Давно уже нема того села,
Яке трипільці тут побудували.
Та Сліпородом річку як назвали,
Так і донині назву зберегла.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію