Сидить на лавці сивий-сивий дід.
Онучок поряд книжечку гортає,
А потім відірвався і питає:
- Дідусю, розкажи про Сліпорід.
- Про Сліпорід? – перепитав дідусь,-
Цікаво – звідки річка узялася?
Ну, що ж, тоді гарненько усідайся,
Поки оце з думками я зберусь.
Помовчавши, дід мову розпочав:
- Жили колись на нашій Україні
Прадавні люди. Називають нині
Трипільцями їх. Кажуть, від Збруча
Аж до Дніпра стояли їхні села.
Пасли худобу, сіяли поля.
Родюча годувала їх земля.
Життя було привільним і веселим.
Бо й ворогів навколо не було.
А ті, які були – не зачіпали.
Бо ж одкоша уже не вперше мали.
Населення у тих краях росло.
І скоро заселилася земля.
Нема уже чого і обробляти.
Доводилось нових земель шукати,
По краю розселятись звідтіля.
Збирались шукачі в якімсь селі,
Вантажили вози добром усяким.
Богам складали щирої подяки
Й рушали в степ – дорослі і малі.
В однім загоні шукачів таких,
Що вирішили за Дніпро майнути,
Бо ж там земель багато має бути,
Були не лиш дорослі й дітлахи.
На однім возі їхав старий дід.
Старий і сивий, ще й сліпий до того.
Питались у сім’ї: - Куди старого?
В селі лишити було його слід!
Та син лише відмахувавсь від тих:
- Не кину батька! Хай із нами їде!
Не з’їсть багато…Та багато віда.
Порадою б якоюсь допоміг.
Дніпро на той бік бродом перейшли,
Назустріч сонцю рушили поволі,
Знайшли собі місцину гарну в полі.
Єдине що – води тут не знайшли.
А жити ж звикли всі коло води.
Що тут робити: далі йти шукати
Чи то криниці у степу копати?
Тут дід із воза синові: - Зсади!
Зійшов, ціпок тримає у руці,
Ним по землі поцюкує тихенько.
- Вода тут, відчуваю я, близенько.
- То що, копати будем криниці́?-
Хтось запитав. Та дід, немов не чує:
- Вода тут є! Чимало її тут.
Джерела аж попід поверхню б’ють.
Хай табір люд на пагорбі лаштує,
А я піду і балкою пройдусь
Та роздивлюся добре навкруг себе.
Ходити вам услід мені не треба.
Я сам, якщо потрібно, повернусь.
Спустився трохи в балку, постояв,
Ціпком ударив і не сильно, наче,
Та кожен, хто стояв, ураз побачив:
Звідтіль струмочок литися почав.
Дідусь подався балкою собі,
Все зупинявсь та довго прислухався.
А тут струмочок більше розливався
І балкою на південь десь побіг.
Напились люди чистої води,
З возів взялися табір городити,
Бо ж мало кого можна тут зустріти,
Ще зайд якихось принесе сюди.
Поки займались справами вони,
То дітвора прибігла, закричала:
- Згори водичка балкою помчала
Із дідової тої сторони.
А скоро потекла уже й ріка,
Хай не широка, але повновода…
Хоч батька було синові і шкода
І він його повернення чекав,
Але услід пуститися не смів.
Бо ж батькові ніколи не перечив.
Стояв після роботи кожен вечір,
Услід, неначе, зниклому глядів.
Все сподівався, хоча й знав – дарма:
Вже батько не повернеться ніколи.
Він дав воді, в землі закутій, волю,
Вона ж бо не пробилася б сама.
Й за це життям, напевно, заплатив.
Тож річку ту назвали Сліпородом,
Адже сліпий знайшов для неї воду
І руслом бігти з-під землі пустив.
Давно уже нема того села,
Яке трипільці тут побудували.
Та Сліпородом річку як назвали,
Так і донині назву зберегла.