- Скажіть, а чому в нашому селі
Так дивно річку люди називають?
Ну, Тагамлик* – що саме означає?
Хто дав цю назву річечці малій? –
Питає хлопчик вчителя свого.
- То «царська річка» означає, хлопче.
Хто дав ту назву іще знати хочеш?
Напевно ми не знаємо того.
Скоріше всього, то були болгари,
Що кочували в цих степах колись.
Були орді аварській піддались,
Бо не змогли здолати свої чвари.
З аварами ходили на війну,
Скоряти їм народи помагали.
Бо ж справжнього правителя не мали,
Який би орди об’єднав в одну.
Аж поки не з’явився хан Кубрат.
Він міцно зміг у руки владу взяти
І всіх болгар, нарешті об’єднати,
Поміж племен навести мир і лад.
Найперше – то прогнали геть авар
І стали у степах цих панувати,
Болгарію Велику будувати –
Державу першу для усіх болгар.
Кубрат сусідні племена скорив,
Ходив на персів, навіть, у походи.
Багатства множив, нові землі й води
Єднав. Нову історію творив.
Але, коли приходив мирний час,
То він в Болтварі** полюбляв бувати.
Ти, звісно, можеш того і не знати,
Але то місце було тут у нас.
Можливо тут, на берегах ріки
Він зупинявся часом відпочити,
На степ, на річку гарну поглядіти.
Вона ж бо, не змінилась за віки.
І саме тут він старість свою стрів.
Коли відчув, що смерть вже підступає,
Синів своїх він, кажуть,викликає…
А мав Кубрат тоді аж п’ять синів.
Отож, зібрав усіх він , списа взяв
Та і говорить старшому Баяну:
- Зламай-но, сину, древко дерев’яне.
Той взяв, напруживсь трохи і зламав.
Тоді велів Кубрат, щоб принесли
Йому списів десяток. Каже: - Сину,
Зламай-но, спробуй зв’язку цю єдину.
Баян не зміг. Брати теж не змогли.
Тоді Кубрат і мовив до синів:
- Коли єдині будете ви, діти,
Ніхто тоді не зможе вас зломити
І вороги вам будуть не страшні.
Сини тоді при батьку поклялись,
Що єдності ніколи не зламають.
Як жаль, що слово не усі тримають.
Так нині є, так було і колись.
Коли у вічність хан Кубрат відбув,
Його отут, в степах цих поховали.
Багату здобич в землю з ним поклали,
Що він в походах і боях здобув.
Над ним курган високий не звели,
Щоб менше люду про могилу знали.
От лише річку «царською» назвали,
Аби потомки відшукать змогли.
- Це, мабуть, казка? Де ж могила та?
- Її не так давно і розкопали.
Там було срібла, золота навалом…***
Історія у знахідки проста.
Якось тут пасли пастушки корів.
Один ногою в ямку провалився.
Коли ж туди уважно придивився,
То там прикраси золоті уздрів.
Про те умить дізналося село,
Дорослі із лопатами набігли
І дуже швидко розкопати встигли
Те, що в землі поховане було.
Там був і посуд срібний, золотий,
Прикраси різні і монет багато,
Меч золотий… Любили діти тата.
Багатство склали у могилі тій.
- А де ж тепер те золото лежить?
- Його в Росію ще тоді забрали,
У Ермітажі часом виставляли.
Мовляв, це наше! Нумо, відберіть!
- А що ж сини? Як далі все було?
- Сини про клятву батькові забули,
По смерті себе вільними відчули,
Об’єднання тріщати почало.
Бо ж кожен родом володів своїм,
Хоча Баяна старшим визнавали,
Та керувать собою не давали.
Хозари ж миттю скористались тим.
Вони гуртом напали на болгар,
В полон дочку́ Кубрата захопили,
Що Хуба звалась. І проголосили
Залежність всього степу від хозар.
Брати сестрі не надто помогли,
Лише Баян, сестру щоб врятувати,
Погодивсь владу над собою мати
Ашина-хана. Інші ж почали
Для себе й люду інший край шукати.
Котраг свій рід до півночі повів
І там на схилах Волзьких берегів
Болгарію зміг Волзьку заснувати.
А три брати на захід подались
Щоб, кажуть, вільні землі відшукати,
А потім брата і сестру забрати,
Якби ті землі врешті-решт знайшлись.
Домовились: коли знайдуть-таки,
То голуба відправлять тоді братці
Із золотою ниткою на лапці.
Хай брат хозар відволіка поки.
Не все так гладко поміж них було.
Кубер на службу до авар подався,
Алцек аж до Італії дістався.
Лиш плем’я Аспарухове змогло
Дунай здолавши, в землях тих осісти.
Там на той час слов’яни вже жили,
Вони в авар за підданців були.
Авари їх гно́били всяко, звісно.
Коли прийшов в ці землі Аспарух,
З’єдналися слов’яни і болгари,
Прогнали за Дунай усіх аварів,
З’єднавши силу й войовничий дух,
Вони ромеїв також потіснили.
І уже зовсім скоро в тих краях
В болгар держава виникла своя.
Хай не така велика, але сильна.
Тоді ж до Хуби голуб завітав
Із золотою ниткою. Зібрались
Баян з сестрою і скоріш подались,
Поки Ашин іще про те не взнав.
Летіли коні степом день і ніч,
Частенько їх доводилось міняти.
Хоча і жаль коня було загнати,
Але ж життя – то важливіша річ.
Позаду тупіт все гучніш стає.
То слідом мчить ашинова погоня.
Вони в запасі мають більше коней.
Погоня не лише не відстає,
Але, здається, швидко доганяє.
Аж ось уже попереду Дунай.
Та де тут переправа, піди, взнай.
Тут Хуба нитку з голуба знімає,
Баянові дає її: - Тримай!
Хай голуб шлях покаже за Дунай,
Бо ж лише він його, напевно, знає.
Та ледве голуб в небесах завис,
Як з-за горба з’явилася погоня,
Пустила стріли, не спинивши коней.
Одна Баяну зранила наскрізь
Ту руку, що за нитку він тримав.
Вона від крові вмить почервоніла…
Тут Аспаруха воїни наспіли
І облизня Ашин тоді впіймав.
Прийшлось йому вертатися ні з чим.
А Аспарух поміг Дунай здолати.
Зустрілися нарешті оба брата
І обнялися перед військом всім.
Баян же нитку взяв тоді свою,
Зв’язав криваву сторону і білу.
Немов з’єднав болгар у одне ціле,
Одним народом в праці і в бою.
І вийшов Аспарух, і мовив він
- Забули, брате, батька заповіти
І скільки крові довелось пролити,
Щоб знов в народ з’єднатися один!
Як нитку цю не можна розірвать,
Бо ж у ній, бачте, наша кров пролита.
Вона болгар, розкиданих по світу
Й через віки повинна об’єднать.
Ту ж нитку кожен воїн приладнав…
То в березні усе(у марті) стало.
І нитку ту мартениці**** назвали.
Вона й донині всіх болгар єдна.

* Річка на Полтавщині, притока Ворскли.
** Район сучасної Полтави
*** Клад біля села Мале Перещепино, знайдений у 1912 році.
**** Щорічне свято в Болгарії, святкується 1 березня.