У гніві був правитель угрів Арпад.
Так гарно ним задуманий похід
В моравські землі – через гори напад,
Стрімкими перевалами в обхід,
Раптово закінчивсь на пів дорозі.
Нагнала військо з Етелькузи* вість,
Що цар болгарський виконав погрози:
У стійбища прийшов не так, як гість.
Ще і навів проклятих печенігів,
Які ідуть по сліду, мов вовки.
Він зовсім не чекав того набігу.
А там же лише діти і жінки.
Та ще старі. Хто ж відсіч зможе дати?
Сказав гонець, що все пала кругом.
Негайно військо треба повертати
Аби відбити нападу того…
Але не встиг. Прибув, як все скінчилось.
Лиш попіл вітер по степу несе
І мертві…Мертві… Ті, що залишились
Лежать кругом…по всій землі…Усе,
Що він збирав роками так старанно,
Пішло за вітром. Що тепер робить?
Чоловіки залічать свої рани,
А без жінок народ як відродить?
Так, є ще у Паннонії**, звичайно.
І тут в степах хтось заховатись встиг.
Та перспективи, все одно, печальні.
І винен тільки він, що не зберіг.
Кому тепер помститися він має?
Тепер впаде на кого його гнів?
Болгари? Зла на них він не тримає,
Бо ж сам недавно так у них чинив.
За що тепер болгари й відомстили.
На печенігів? Їх злови, піди.
Та й в печенігів значно більше сили.
Вони ж загнали угрів аж сюди.
Спочатку із Лебедії*** прогнали.
Тепер аж в Етелькузу дотяглись
І підло, по-розбійницькі напали,
Пустелю залишили й подались…
У гніві був правитель угрів Арпад.
Послав загони і тепер чекав:
Шукають тих, хто пережив цей напад,
Аби картину він загальну мав.
В степах лишилось зовсім небагато,
По балках зачаїлись, по ярах
І так змогли себе порятувати.
Других погнав кудись на північ страх.
Туди, у землі чи слов’ян, чи русів.
Із ними Арпад не ворогував.
Хоча рабів іноді брати мусив,
Ромеям чи хозарам продавав.
Це ж не причина, щоб ворогувати?
Чого поміж сусідів не бува?..
Але та вість, яку прийшлось пізнати,
Аж обертом від того голова.
Усіх, хто в землі русів поховались,
Ті похапали й в рабство продали.
Тепер уже й надії не зосталось…
Від того Арпад неймовірно злий.
Велів коней негайно осідлати
Й пішов у землі русів відомстить.
На комусь треба було гнів зігнати
Та і жінок там можна захопить.
Жінки слов’янські від своїх не гірші,
Дітей народять, воїни зростуть.
Зламати опір русів треба лише.
Вони, напевно, угрів і не ждуть.
Гадають, він ще досі у Карпатах,
Не зна, що відбулося у степу.
Це йому може перевагу дати…
Так, він за помсту, але не сліпу.
Як вихор угри річку подолали,
Мечем містами й селами пройшлись.
Їх руси, справді, досі не чекали,
Тож об’єднати сил не спромоглись.
Палало все, що лиш могло палати,
Пішов за вітром їхній Хорсунь-град.
Поки ще військо встиг каган зібрати,
Між втікачів навести трохи лад.
Його посеред поля руси стріли.
Списами наїжачились навстріч,
Щитами шлях увесь загородили,
Рознісся полем войовничий клич.
Арпад у бій кінноту свою кинув,
Щитів зламати стіну захотів.
Хоч добре знав він руським воям ціну,
Ніхто іще ту силу не зломив.
Тож хитрістю рішив рать руську брати.
Стрій не зламав ворожий, тоді вдай,
Що з переляку кинувся тікати.
Як підуть слідом, знову нападай.
На те, що дивно, руси повелися.
Ледь угри врозтіч кинулись від них,
Як вони слідом з криком подалися.
Тут помсти меч усіх їх і настиг.
Багато хто у тім бою загинув.
Лише каган, зладнавши знову стрій,
Став відступати, хоч Арпад і кинув
Супроти нього усі сили в бій.
Та не здолав. А вже і ніч надходить.
І втома валить його військо з ніг.
Велів спинити колотнечу – годі.
Й так зрозуміло, що він переміг.
Ще тиждень угри землю плюндрували,
Тягли усе, що цінного було.
У землях русів гарну здобич мали…
А там під Київ військо перейшло.
Поставили шатри свої під містом,
До штурму готуватись почали.
Околиці пограбували чисто,
По селах по навколишніх пройшли.
Дивився Арпад здалеку на Київ,
На схил крутий, дубовий частокіл.
Тут можна легко поламати шию,
Адже у нього недостатньо сил
Аби узяти неприступну Гору.
Але ж не звик і відступати він.
Та відчував, що все рішиться скоро.
І справді, незабаром із-за стін
Знамено біле раптом піднялося.
А скоро й перемовники прийшли.
Ішли, на військо позирали скоса,
Хоч, наче, й не налякані були.
Просили миру, що хотів – питали.
Дивився Арпад грізно із-під брів,
Бо ж він хотів отримати чимало
І все по пунктах їм оголосив:
По-перше, хай заручників відправлять
Із родовитих київських сімей.
По-друге, одяг, їжу хай доставлять
Та ще других потрібних їм речей.
По-третє, треба десять тисяч марок
Сплатити і платити кожен рік.
- Це вам така за підлість вашу кара.-
Промовив Арпад, як підня́ли крик.-
Іще не все. Ще коней треба в збруї,
Верблюдів і худобу для тягла.
А ще…жінок також у вас візьму я.
…І тиша лиш у відповідь була.
Вертались в Київ, голови схиливши,
Не знали, як каган зустріне вість.
На його розум сподівались лише:
Що ж він на це нахабство відповість?
Та у кагана вибору не бу́ло.
Не дасть він згоди – угри й так візьмуть.
І віче покричало, як почуло
Та згодилось, що кращому не буть.
Лише одну умову виставляли,
Що угри мають зі степів піти,
В Паннонію вони рушати мали,
Щоб батьківщину там нову знайти…
І плач стояв над Києвом великий,
Коли жінки в полон до угрів йшли.
Сліз пролилося чималенькі ріки
І ручаями у Дніпро стекли.
Зібравши все, заручників пустили
І подалися угри в дальню путь.
Та по собі лиш назву залишили –
Урочище, яке Угорським звуть.
В літопису про те є лише згадка,
Хоч про все інше і рядка нема.
Можливо, то для когось і загадка,
Але шукати щось про це дарма.
Не написали…Сором пік, напевно,
Що не змогли жінок оберегти.
Чи у віках десь загубилось темних?!
Легенду лиш вдалося зберегти.

* Територія десь, можливо, між Дніпром і Дунаєм (Межиріччя)
** Територія сучасної Угорщини.
*** Місце, де проживали угри перед переселенням в Етелькузу.