Мама на подвір’ї прибирає,
Тут малий синочок прибігає:
- Мамо, глянь - я жабку упіймав!
Мамі, звісно, «радісно» від того,
Каже йому: - Викинь, ради Бога!
Нащо ти в руках її тримав?
Та ж від того, кажуть добрі люди,
В тебе, навіть, бородавки будуть!
Викинь її, синку цюю ж мить!
Син із сумом дивиться на неньку:
Це ж всього лиш жабеня маленьке…
Але мусив жабку відпустить.
Подивився, як вона стрибала
Та в траві десь скоро і пропала,
А тоді у матінки пита:
- Звідки, мамо узялися, жабки?
- Ти , піди-но до бабусі Гапки.
Он вона сорочечку лата.
Про те в неї краще запитати,
Вона зна історій тих багато.
Хай вона тобі і розповість.
І помчав онучок до бабусі,
Що аж вітер засвистів у вусі.
А у неї він – жаданий гість.
Посадила, яблучком вгостила,
Ще й цукерок винести хотіла,
Але ж він прибіг не для того́:
- Звідки,- каже, - узялися жабки?
Що ще треба для бабусі Гапки,
Крім онука просвітить свого?!
- Жили-були чоловік і жінка.
Господарство було в них велике,
Яке жінка порала сама.
Чоловік ледачий їй попався
Й за холодну воду він не брався.
Черево уже кругленьке мав.
Спав та їв, і роздивлявсь навколо,
Від неробства виросло вже воло.
Цілий день проспиться у тіні.
А, коли ідуть з роботи люди,
Він бере у руки свою ду́ду
Й починає вигравать на ній.
І вже грав так гарно і тужливо,
Не спинитись було неможливо.
Людям в радість була гра ота.
Вона, наче, й сили надавала.
І під неї гарно засинали.
Знать, та ду́да була не проста.
Ще умів він комарів ловити
З ліжка не встаючи, й мухи бити.
Хляпавкою влучно дістає.
Ото, мабуть, вся з нього робота…
Але жінка, чомусь і не проти.
Щось таке, напевно, в ньому є.
Якось жінка на базар зібралась.
З вечора іще приготувалась.
Вранці гуси та качки взяла.
Чоловік за нею теж попхався,
Хоч нести нічого і не взявся,
Усе жінка на плеча́х несла.
Поки вона крамом торгувала,
Він пивця у себе влив чимало
Та й в тіні під ве́рбою заснув.
Як вона все спродала, скупилась,
Полотна на одяг надивилась,
Бо старий уже подертий був.
Шкіри ще на чоботи купила,
Горщиків, макітер прихопила
Та й гостинців діточкам своїм.
Чоловіка кинулась будити,
Але спробуй: розіспавсь – куди там.
Стала вона в розпачі над ним
- Уставай, додому час рушати!
А він очі вилупив булькаті,
Встать не може. Каже їй: «Неси!..»
Що робити? Кинути – не гоже.
Він й ногою двинути не може,
Хоч проси його, а хоч тряси.
Жінка вона дужа від роботи,
Чоловіка понести й не проти.
Крам у руку у одну взяла.
Чоловіка ж, наче ту дитину,
Завдала собі хутчій на спину
Та й,зігнувшись у дугу, пішла.
Йшла, аж ось і річка перед нею.
Важко їй із ношею тією,
Бо ж мостів у той час не було.
Треба було бродом перебратись,
З течією трохи позмагатись.
Йде, ступає, щоби не знесло.
Течія ж стрімка із ніг збиває.
Відчуває, що вже сил немає.
Потемніло раптом у очах.
Бачить, що утопить чоловіка
Та і крам весь пропаде навіки.
І в душі піднявся її страх.
Стала вона Мокоші просити,
Щоб прийшла їй трохи пособити.
Та богиня доброю була.
Сиротам, удо́вам помагала,
І вагітних всіх оберігала,
Ще й навчити усьому могла.
- Мокош! Мокош! Мати наша рідна,
Поможи, бо потону я, бідна!..
Справи Мокош кинула свої.
Бачить: жінка тягне чоловіка,
Що наїв з неробства добру пику,
Гнів великий охопив її.
- Ах, - кричить,- неробо ти бульката!
Жінка має тяжко працювати,
Ще й тебе носити на собі!
В гніві його Мокош ухопила
І на жабу вмить перетворила,
Не гадала довго, далебі.
І воно тепер мале, пузате
Лише очі витріща булькаті
Та дудить своєї: «Ку-у-ум!» та «Ку-у-ум!»
Жінка сяде вечором на призьбі,
Слухає дудіння те зі слі́зьми.
Й душу огортає її сум.
Кумкає створіння те булькате,
Людям, кажуть, гарно засинати,
Коли жаби кумкають в ставу.
І тварина добра вона, наче,
Та, що не кажи, таки ледача.
Придивися, як вони живуть.
Сяде собі, було, на лататті
Та і буде цілий день дрімати.
Схоче їсти – цвьохне язиком.
Муха, що десь поряд пролітала,
Миттю на обід її попала.
Й прожива життя все отак о!