ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про запорізький дуб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про запорізький дуб
Ми вже другий десяток розміняли,
А дехто ще продовжує кричать,
Що можем ми за гарний кусень сала
І Україну – матінку продать.
Що нації такої не існує,
А наша мова – діалект і все.
І нами то Америка керує,
А то Росія звільнення несе.
Ми ж, українці, ні на що не здатні,
Хіба що відростити довгий чуб.
Куди вже нам державу будувати,
Якщо не в змозі врятувати дуб.
Він сім віків ріс на оцьому місці
І кожну весну зеленню вкривавсь,
А нині , кажуть, не лишилось листя
Хіба що яка гілка збереглась
Найбільші затяті гудять незалежність.
Мовляв, поки ми попід кимсь жили,
Дуб собі ріс, як йому і належить
А ми його до смерті довели.
В полеміку не буду я вступати.
Нехай кричать, якщо їм так кортить.
Та хочеться легенду розказати,
Вона, можливо, дещо пояснить.
Як Бог надумав наш народ створити,
А було це сімсот років тому,
То він рішив Миколу попросити,
Щоб у цій справі допоміг йому.
Прийшов Микола у степи широкі,
Пройшов від моря вгору вздовж Дніпра.
Яка краса лежить на усі боки
І навкруги неміряно доба!
«Нелегка доля у народу буде, -
Іще тоді подумав Миколай, -
Бо завжди будуть лізти злії люди
Аби привласнить цей жаданий край.
Він зброю з рук не буде випускати
Аби свою свободу захистить
І врешті - решт свою державу мати,
Самому всім багатством володіть.
Йому для цього знадобляться сили,
Причому сили, звісно чималі
Щоб вороги нарешті відступили
Від тої благодатної землі».
Тож вибрав місце над Дніпром – рікою
І там святого дуба посадив,
Який давав би сили стать до бою,
Беріг народ на протязі віків.
І місце вибрав надзвичайно вдале:
В степу відкритім із усіх сторін.
Лише сміливі й мужні б виживали,
Ті ,що не простять милості з колін
Та за свободу ладні і померти.
Їм отой дуб мав сили надавать,
Нести в собі їх героїчні жертви
І дух народу вірно зберігать.
А коли ж весь народ запрагне волі
І у своїй державі схоче жить,
Дуб має вмерти – така його доля.
Всі свої сили у народ улить.
Щоби народ міг збудувать державу
І зберегти її в найважчий час.
Щоби не тільки спогади про славу,
А й гарна слава йшла у світ про нас
І дуб отой, що посадив Микола,
Разом з народом українськими ріс.
Степи безмежні простяглись навколо
І він один – кремезний, наче ліс.
До нього йшли, коли було сутужно,
Славетні предки наші – козаки.
А потім ворогів стрічали дружно
І м’яли добре їх лихі боки.
Сюди, говорять, приїздив Хмельницький
Коли народ на битву піднімав.
Ледь не дійшов до польської столиці,
Таку, від того дуба силу мав.
А вороги постійно дивувались:
Звідкіль ще сила у народу є?
І, навіть, дуб спиляти намагались –
Лиш залізяччя втратили своє.
Вже у народу відбирали мову,
Ім’я міняли – ми, мовляв не ті.
Але народ вертавсь до неї знову
І не звертав з нелегкого путі.
Але не всі ще прагнули свободи.
Тож дуб лише сміливцям помагав,
Бо ще не було відчуття в народу.
Що цей народ народом таки став.
І лише тепер, як більшість українців
Свою державу захотіли мать,
Дуб все віддав, що мав на довгім віці.
Щоб міг народ державу збудувать.
Віддав всі сили, як йому й належить,
І сам відтоді сохнути почав.
Тому я вірю в нашу незалежність.
Не лише дуб мені надію дав.
І я за ним жаліти не збираюсь.
Навколо нього бігати з цебром.
Він все зробив й спокійно помирає.
Згадаємо ж за це його добром.
Він все зробив, щоб мали ми свободу.
А ми? Чи все що слід зробили ми?
Адже, щоб відчувать себе народом,
Іще не досить просто будь людьми.
Я хочу, аби ми народом стали
І спільна мрія нас вперед вела.
Щоб Україна наша процвітала
І, як той дуб, великою була.
А дехто ще продовжує кричать,
Що можем ми за гарний кусень сала
І Україну – матінку продать.
Що нації такої не існує,
А наша мова – діалект і все.
І нами то Америка керує,
А то Росія звільнення несе.
Ми ж, українці, ні на що не здатні,
Хіба що відростити довгий чуб.
Куди вже нам державу будувати,
Якщо не в змозі врятувати дуб.
Він сім віків ріс на оцьому місці
І кожну весну зеленню вкривавсь,
А нині , кажуть, не лишилось листя
Хіба що яка гілка збереглась
Найбільші затяті гудять незалежність.
Мовляв, поки ми попід кимсь жили,
Дуб собі ріс, як йому і належить
А ми його до смерті довели.
В полеміку не буду я вступати.
Нехай кричать, якщо їм так кортить.
Та хочеться легенду розказати,
Вона, можливо, дещо пояснить.
Як Бог надумав наш народ створити,
А було це сімсот років тому,
То він рішив Миколу попросити,
Щоб у цій справі допоміг йому.
Прийшов Микола у степи широкі,
Пройшов від моря вгору вздовж Дніпра.
Яка краса лежить на усі боки
І навкруги неміряно доба!
«Нелегка доля у народу буде, -
Іще тоді подумав Миколай, -
Бо завжди будуть лізти злії люди
Аби привласнить цей жаданий край.
Він зброю з рук не буде випускати
Аби свою свободу захистить
І врешті - решт свою державу мати,
Самому всім багатством володіть.
Йому для цього знадобляться сили,
Причому сили, звісно чималі
Щоб вороги нарешті відступили
Від тої благодатної землі».
Тож вибрав місце над Дніпром – рікою
І там святого дуба посадив,
Який давав би сили стать до бою,
Беріг народ на протязі віків.
І місце вибрав надзвичайно вдале:
В степу відкритім із усіх сторін.
Лише сміливі й мужні б виживали,
Ті ,що не простять милості з колін
Та за свободу ладні і померти.
Їм отой дуб мав сили надавать,
Нести в собі їх героїчні жертви
І дух народу вірно зберігать.
А коли ж весь народ запрагне волі
І у своїй державі схоче жить,
Дуб має вмерти – така його доля.
Всі свої сили у народ улить.
Щоби народ міг збудувать державу
І зберегти її в найважчий час.
Щоби не тільки спогади про славу,
А й гарна слава йшла у світ про нас
І дуб отой, що посадив Микола,
Разом з народом українськими ріс.
Степи безмежні простяглись навколо
І він один – кремезний, наче ліс.
До нього йшли, коли було сутужно,
Славетні предки наші – козаки.
А потім ворогів стрічали дружно
І м’яли добре їх лихі боки.
Сюди, говорять, приїздив Хмельницький
Коли народ на битву піднімав.
Ледь не дійшов до польської столиці,
Таку, від того дуба силу мав.
А вороги постійно дивувались:
Звідкіль ще сила у народу є?
І, навіть, дуб спиляти намагались –
Лиш залізяччя втратили своє.
Вже у народу відбирали мову,
Ім’я міняли – ми, мовляв не ті.
Але народ вертавсь до неї знову
І не звертав з нелегкого путі.
Але не всі ще прагнули свободи.
Тож дуб лише сміливцям помагав,
Бо ще не було відчуття в народу.
Що цей народ народом таки став.
І лише тепер, як більшість українців
Свою державу захотіли мать,
Дуб все віддав, що мав на довгім віці.
Щоб міг народ державу збудувать.
Віддав всі сили, як йому й належить,
І сам відтоді сохнути почав.
Тому я вірю в нашу незалежність.
Не лише дуб мені надію дав.
І я за ним жаліти не збираюсь.
Навколо нього бігати з цебром.
Він все зробив й спокійно помирає.
Згадаємо ж за це його добром.
Він все зробив, щоб мали ми свободу.
А ми? Чи все що слід зробили ми?
Адже, щоб відчувать себе народом,
Іще не досить просто будь людьми.
Я хочу, аби ми народом стали
І спільна мрія нас вперед вела.
Щоб Україна наша процвітала
І, як той дуб, великою була.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію