Зібралася на свято вся сім’я:
І мама, й тато, і дідусь, бабуся.
І головний учасник, звісно – я,
Навкруг ялинки цілий день кручуся.
Люблю Різдво і, звісно, Новий рік.
У хаті гарні хвойні аромати.
Я наряджати вже ялинку звик,
Прикраси мамі й тату подавати.
А потім подарунки принесе
Мені Дідусь Мороз попід ялинку.
І так святково виглядає все,
Прикраси і маленькі, і великі,
Гірлянди, що виблискують вогнем,
Яскраві кульки, пташки та звірята...
Все ніби заворожує мене…
Якби ніколи не кінчалось свято!..
- Хто наряджати першим розпочав
Ялинку, мамо? – став якось питати.
- В Німеччині, говорять, проживав
Один священик, Мартін Лютер звати.
Він, кажуть, прогулятися пішов
Узимку містом. Позирав навколо.
Рогатий місяць в небесах зійшов,
Зірок у небі сяяло доволі.
Помітив він, як крізь гілля ялин
Зірки далекі гарно проглядають.
Тож вирішив, що в себе вдома він
Прикрасити ялинку також має.
Він на ялинці запалив свічки
Маленькі, що у домі всі тримають.
Засяяли вони, мов зірочки.
З тих пір ялинку люди й прикрашають.
Бабуся лиш всміхнулася на те:
- Я зовсім інше від бабусі чула.
- То, може, й нам усім розповісте?
- Та ж розповім, бо геть, було, забула.
Онучку, добре, що ти нагадав.
Було тоді то, як Ісус родився.
Він у колисці у печері спав,
Але весь світ про те оповістився,
Засяяла зоря у небесах,
Вітаючи Різдво – велике свято.
У горах її бачили й в лісах.
Пішли новонароджене вітати.
На світло Віфлеємської зорі
Прийшли і пастухи, й волхви зі Сходу.
Допоки в небесах вогонь горів,
Багато понаходило народу.
А ще пташки і звірі подались,
Дерева , квіти слідом потягнулись.
І подарунки усіма несли́сь,
Щоб немовля щасливо посміхнулось.
Одні несли чарівний аромат,
Другі – плоди смачні і соковиті,
Яскраві квіти, листя – наче, сад,
Зробилася печера тої миті.
Останньою ялиночка прийшла,
Бо шлях її із півночі далекий.
Чого б подарувати – не знайшла,
Та і нести у таку даль нелегко.
А тут ще Пальма і Маслина вдвох
Від гонору взялись її повчати:
«Що в тебе є крім шишок, тих кількох?
Дитя смолою можеш закаляти.
Та ще поколеш го́лками його,
Бо ж ними віття твоє густо вкрито.
У таку далеч йти було чого?
Могла б собі в лісах своїх сидіти!»
Стоїть вона скромненько в стороні,
Боїться до печери зазирати.
«Чому не йдеш?» - питаються одні.
«Боюсь малого чимось налякати.
Та й подарунків при мені нема.
Без подарунків соромно заходить!»
Тут яблуня схиляється: «Тримай!»
І яблука дає. Піон підходить.
Він рясно її віти уквітчав.
Тут стали всі ділитися із нею.
Хтось ще плодів, хтось квіти свої дав,
Усяк красою поділивсь своєю.
Кульбаби пухом вслали голочки,
А павуки обпле́ли павутинням.
Засяяли яскраві зірочки
На кожній ніжній гілочці ялини,
Бо Ангел, що за тим спостерігав,
Побачив, як всі дружно помагали
І зірочки маленькі з неба взяв,
Поклав на віти, щоб вогнем палали.
Такою вона гарною була,
Що сміло підійшла до немовляти.
А Віфлеємська зірка, що зійшла,
Над її верхом почала палати.
І раптом посміхнулося дитя,
Побачивши красу перед собою.
І забуяло навкруги життя
Від тої його посмішки ясної.
І скільки було радості у ній,
І скільки неймовірної любові,
Що круглий рік ялинці зеленіть
На радість людям сам Господь дозволив.
Вона приходить раз на рік у дім,
Приносить радість, бо приходить свято,
Нагадує найперше нам усім
Про посмішку Ісуса-немовляти.