Приїхала онука у село
Аби від міста трохи відпочити.
А чом би й ні? У місті що робити?
А тут і тихо, й хороше було.
І річка поряд, хоч щодень ходи,
І сад великий, можеш їсти вволю.
А ще ж город!...А які трави в полі!...
Хоч назавжди сюди переїзди.
Та перше – сад. Вона б у нім жила.
Таке блаженство – аромати саду.
Хотіла в ньому й ночувати, правда,
Від комарів відбитись не змогла.
Та вдень в тіні під деревом густим
Полежати спокійно на ряднині…
Чого іще бажалося б дитині,
Коли не заклопотаний нічим?
Садок чудовий викохав дідусь.
Одне лише її і дивувало.
Не стрималась якось і запитала
В бабусі: «Я ніяк не розберусь,
Чому у дідуся пів саду слив?
Я б насадила яблуні чи груші.
А сливами, ну, як відвести душу?
Дідусь же он їх скільки насадив».
Бабуся посміхнулася: «Чекай.
А знаєш, чому сливу так назвали?
А коли вперше їх ростить поча́ли
У краї українському? Тож знай,
Найперше наш далекий пра-прадід
Почав ростити в Україні сливи».
«А як то саме трапилося диво?
І скільки із тих пір минуло літ?
Чому мені ніхто не розповів?..» -
Онуці, звісно, вмить цікаво стало.
«Ну, ти про те ніколи не питала…
Коли він жив?.. Хто зна, коли він жив,
Той предок наш. Та й чи було так, справді,
Як родовий переказ повіда.
Хтось, може, з предків, щось не так згадав.
Тож нині не дізнаємося правди.
Ото, послухай, як розповіла
Мені колись про те бабуся мо́я.
Я теж тоді була ще отакою,
Як ти оце… В однім селі жила
Колись сім’я – і бідна, і багата.
На край села стояла їхня хата.
І зовсім бідна та сім’я була,
Бо нічим було діток годувати,
Хоча батьки робили день по дні,
Не знаючи, що значить – вихідні.
А діточок було у них багато –
То головне багатство їх було.
Найстаршою між них була Оксана.
Ні розуму, ні вроди Бог не дав,
А от таку вже душу в неї вклав,
Що ладна людям дати і останнє.
Для меншеньких сестричок і братів
Була вона і мамою, і татом.
Уміла пеленати й годувати
Та й заспокоїть, коли плачуть ті.
Батьки в роботі, а вона одна
Й по господарству поратись встигала,
Бувало, ще й батькам допомагала…
В селі прозвали дівчину «Чудна»,
Бо й справді, наче не від світу цьо́го.
На вечорниці кілька раз пішла
Та парубкам цікава не була
Тож вирішила так собі: для чого?
Якось, як вже найменшенький підріс
І в неї вільна видалась хвилина,
Сусідська попросилася дівчина
Аби сходила з нею разом в ліс.
Оксана ж надто доброю була,
Як просять, чому має відмовляти.
Хоча й розповідала якось мати,
Що десь із недалекого села
Недавно одна дівчина пропала.
Та що боятись – ліс же он стоїть.
Взяли торбинки та і подалися.
Збирати трави з квітами взялися.
Незчулися, коли в якуюсь мить
З кущів на них накинулись піші.
Закутані, не розглядиш облич.
Сусідку ухопили, звісна річ,
Вона Оксані: «Утікай скоріше!»
А та: «Тебе я не залишу так!»
І кинулась сусідку визволяти.
Вони ж здорові, їх не подолати.
Один хотів прирізати, однак
Другий сказав: «Візьмемо, ще згодиться.
Якусь копійку зможем заробить!»
І от вона вже на коні лежить,
Пов’язана, що й не поворушиться.
Їх стежками лісами провезли
І в балці із татарами зустрілись.
Поторгувались, ледве не побились.
Отак обох татарам й продали.
Сусідку, звісно, за красу її
У гроші чималенькі оцінили,
Оксану ж взяти ледве упросили
Та заробили копійки свої.
Везли їх довго степом аж до Криму.
Красуню, ту ординці берегли,
Щоб взяти гарні грошики могли.
Оксані ж довелося йти своїми.
Всі ноги собі збила по путі,
Ледь плентала аби не відставати.
Та все жаліла, що вже рідну хату
Ніколи не побачить у житті.
І така туга на душі була,
Що, коб’ могла, то на весь степ завила…
Але терпіла і не голосила,
А мовчки, озиралася та йшла.
Красуню в Кафі швидко продали
В гарем якогось бека чи то хана.
Лишилася на самоті Оксана,
Її ніяк продати не могли.
Аж ось на ринок жіночка прийшла
З прислугою, дитиною. Одначе
Дитина аж заходилась від плачу,
Прислуга заспокоїть не могла.
Щось у душі прокинулось її,
Устала мовчки, узяла малого,
Прошепотіла … і не чути того.
Усі роти роззявили свої –
Чого-чого – такого не чекали…
Так вирішилось все її життя.
Ростити стала те чуже дитя
Та ще по господарству працювала.
Трудилась вона тяжко цілі дні,
А уночі ставала і молилась –
Аби скоріше вдома опинилась,
У своїй хаті, у своїй рідні.
Та роки йшли, в дітей малі росли,
І вона знову няньчилася з ними
Десь в самій глибині чужого Криму.
Ті молитви до Бога не дійшли.
Ні, на життя не жалілась вона.
Її не били, як других бувало.
Вони б, можливо, радість з того мали…
А голову укрила сивина.
Додолу старість вже її зігнула.
Тепер вона молитвами жила,
Аби померти в тій землі могла
Де вічність тому родженою бу́ла.
І Бог, мабуть, молитву ту почув.
Велів господар всі манатки взяти
(Не захотів стару вже годувати)
І аби він про неї більш не чув.
Взяла з собою клуночок легкий,
В садочку слив із дерева нарвала
(Татари їх інакше називали),
Та і поча́ла шлях останній свій.
Ішла, ніхто її не зачіпав,
Та і кому вона стара потрібна.
Поїсть, бувало, як отару стріне,
Чабан ділився, коли сам щось мав.
Татарські закінчилися степи.
Тепер уже отари не стрічались.
На сливах і воді перебивалась.
Та день такий , нарешті, наступив,
Коли одна лиш слива і зосталась.
Хотіла аж додому зберегти,
Аби з руками не пустими йти,
Бо ще дійти до рідних сподівалась.
Та сил уже ніяких і нема.
І марево якесь перед очима.
Подумала: спочине й далі йтиме.
І до останку вірила дарма,
Що дійде… Та не дав того Господь.
Не втрималась і у траву упала.
Не пам’ятає, скільки пролежа́ла
Під сонцем, що сушило її плоть.
Відчула, що торкає її хтось.
Відкрила очі – чоловіка вздріла.
«Це Україна?»- ледь прошепотіла.
«Так, Україна. Нате, пийте ось».
Та їй уже було не до води.
Їй зовсім легко на душі зробилось:
Вона дійшла, тож недарма молилась…
«Що з вами? Як потрапили сюди?»-
Все чоловік старенької питав.
Промовити хотіла: «Я щаслива!»
Та ледь прошепотіла лиш: «Я…слива».
І її душу Бог до себе взяв.
Козак стареньку поховав у полі
З усім отим що при собі несла.
Могилка неглибокою була,
Але для тіла висхлого доволі.
Поставив з палиць на зразок хреста
Та і подався, бо ж ходив не в гості…
Але за кілька років довелося
Знов побувать йому у тих місцях.
А на могилці дерево зросло
Із синіми солодкими плодами.
І пам’ять йому швидко нагадала
Слова бабусі. Із тих пір пішло,
Що сливою то називати стали.
А той козак – то наш пра-прадід був.
Він, коли старість вже свою відчув,
Зимівник біля дерева поставив.
І сад великий у степу розвів.
Жив іще довгі роки там щасливо,
Ходив найбільше коло тої сливи
Та всім її ростити заповів.