Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.07
13:44
Летять роями —
через брук, асфальти, ями,
виють гальма, ниють шини —
машини, машини, машини.
Переходи, світлофори —
потвори, потвори, потвори.
Вже майже дикі —
через брук, асфальти, ями,
виють гальма, ниють шини —
машини, машини, машини.
Переходи, світлофори —
потвори, потвори, потвори.
Вже майже дикі —
2026.05.07
13:41
По вулиці моїй який вже рік
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.
Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.
Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
2026.05.07
13:16
собак простих із передмістя
ми пам’ятаємо усіх
як обривалися з ланців
як викупляли їх від гицлів
у них була правдивість що
згальмовувала твою гідність
і всяку дійсність теж і тож
при паркані довкіл обійстя
ми пам’ятаємо усіх
як обривалися з ланців
як викупляли їх від гицлів
у них була правдивість що
згальмовувала твою гідність
і всяку дійсність теж і тож
при паркані довкіл обійстя
2026.05.07
12:27
Де я здобуду свій нічліг,
Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.
Яка вакханка уночі
Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.
Яка вакханка уночі
2026.05.07
11:57
О, здалося, це кошмарний сон
Але усе реально
Іще казали “Не зволікай, бо
Диявол іде за нами”
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Але усе реально
Іще казали “Не зволікай, бо
Диявол іде за нами”
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
2026.05.07
11:06
Навесні так легко дихать –
удихну на повні груди,
Де не кинеш оком, бачиш
арабески та причуди,
Вухо милі ловить пильне
сміху дзвони звідусюди
І забулися в коханні,
квіти, птиці, звірі й люди.
удихну на повні груди,
Де не кинеш оком, бачиш
арабески та причуди,
Вухо милі ловить пильне
сміху дзвони звідусюди
І забулися в коханні,
квіти, птиці, звірі й люди.
2026.05.07
08:54
Бутерброди на столі
і горілка з перцем,
а на серці мозолі
роз'ятрили щем цей.
Душе, ну давай хоч раз
виверни назовні –
що ти смажиш повсякчас
і горілка з перцем,
а на серці мозолі
роз'ятрили щем цей.
Душе, ну давай хоч раз
виверни назовні –
що ти смажиш повсякчас
2026.05.07
08:13
Вдягнути довгий кардиган,
В лавровий ліс зайти подвійно,
Назватись Хроносом між бран,
Знайти дупло екзістенційне,
Відгородитися від снів,
В склепінні рук ,зібгавши ліру ,
Початок дій і стусанів
В лавровий ліс зайти подвійно,
Назватись Хроносом між бран,
Знайти дупло екзістенційне,
Відгородитися від снів,
В склепінні рук ,зібгавши ліру ,
Початок дій і стусанів
2026.05.06
18:30
Сьогодні річниця по смерті видатного українського письменника
Валерія Шевчука.
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешева біжутерія,
тут майже кожне прізвище - гігант:
від Борхеса до Шевчука Валерія.…
Валерія Шевчука.
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешева біжутерія,
тут майже кожне прізвище - гігант:
від Борхеса до Шевчука Валерія.…
2026.05.06
16:44
Весна! А я і не помітив...
В повітрі осяйні октави
Наспівує красивий травень,
Народжуються білі квіти.
Двір мій, промінням оповитий,
Костюм примірив золотавий.
Весна! А я і не помітив...
В повітрі осяйні октави
Наспівує красивий травень,
Народжуються білі квіти.
Двір мій, промінням оповитий,
Костюм примірив золотавий.
Весна! А я і не помітив...
2026.05.06
16:34
Поету гроші не потрібні!
Достатньо хліба та водиці.
Усі таланти - люди бідні,
Це вже давно не таємниця.
Цей світ краде щоденно сили,
Недосконалий, недолугий.
Поет сидить на хмарці білій
Достатньо хліба та водиці.
Усі таланти - люди бідні,
Це вже давно не таємниця.
Цей світ краде щоденно сили,
Недосконалий, недолугий.
Поет сидить на хмарці білій
2026.05.06
14:38
Працює, піднімаючись все вище.
У резиденції його весь світ.
Світило дня, дароване Всевишнім
Живе і житиме мільярди літ.
Несе і світло, і тепло завзято,
Гігантське і всесильне для землі
І для людей. Небес правічне свято,
У резиденції його весь світ.
Світило дня, дароване Всевишнім
Живе і житиме мільярди літ.
Несе і світло, і тепло завзято,
Гігантське і всесильне для землі
І для людей. Небес правічне свято,
2026.05.06
12:22
ТАНКА галицько-пуерто-риканська.
Я - ніби кролик,
З котрого чупакабра
Кров відсмоктала.
Крівці мого кохання
Достатньо тобі на ланч?
Я - ніби кролик,
З котрого чупакабра
Кров відсмоктала.
Крівці мого кохання
Достатньо тобі на ланч?
2026.05.06
12:01
Постійні калюжі, постійна сльота.
Похмурий пейзаж, як сама німота.
У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.
Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.
Похмурий пейзаж, як сама німота.
У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.
Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.
2026.05.06
11:27
Ти не промовляй, так нестерпно живеться,
як матері тій, що утратила сина.
Носила крилату надію під серцем,
але віддала горю в люту годину.
Сорочка своя завше ближче до тіла —
чужої скорботи нам не перейняти,
Не пестила лялю, а просто хотіла,
щоб па
як матері тій, що утратила сина.
Носила крилату надію під серцем,
але віддала горю в люту годину.
Сорочка своя завше ближче до тіла —
чужої скорботи нам не перейняти,
Не пестила лялю, а просто хотіла,
щоб па
2026.05.06
08:49
Шопен меланхолійний ,Рільке серед дня
І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?
В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший сві
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?
В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший сві
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про звіробій
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про звіробій
- А що це за квіточки жовтим цвітуть?-
Питає синочок у мами своєї.
Вони до села саме луками йдуть
І він поспіша у траві перед нею
Побачити щось незвичайне таке,
Чого він раніше ніколи не бачив.
А що воно бачило, коли міське
Приїхало вперше за місто, на дачу?
А мама в селі із дитинства росла,
Тож знає багато про трави і квіти.
Неспішно до сина вона підійшла,
Схилилася аби той цвіт розглядіти.
Хоча і без того вже знала тоді,
Що то звіробій, їй з малого відомий.
Дідусь її часто на луки водив,
Вони різні трави збирали додому.
- То жовтим, синочку, цвіте звіробій.
Такий непримітний та дуже корисний.
- А звідки він, мамо, з’явився такий?
Розкажеш про нього? – Синочку, ну, звісно.
Було то у давні, далекі часи,
Коли ще єдиного Бога не знали.
Дари богам різним небесним несли,
Самі ж на родючій землі працювали.
Хоч спільною була вся їхня земля,
Та вже були й ті, хто за сво́є чіплявся,
Заводив собі і окремі поля
Та і господарством уже відділявся.
Казали, що хочуть себе годувать
Й за ледарів досить вже їм працювати.
На сході й рішали – чому ж і не дать,
Як хочуть самі - що ж насильно тримати.
Так от, за пожертви, що люди несли,
Боги їм в роботі й житті помагали.
Аби люди мати удосталь могли,
Дощі вчасно їм на поля посилали.
Злітав із небес тоді Птах золотий,
Громи й блискавиці приносив з собою.
І вал дощовий за ним слідом котив,
Щоб землю суху напоїти водою.
А ще, як хвороба, бува, насіда,
То люди до Птаха в надії звертали.
Тоді він пір’їну на землю кидав,
Яка від хвороби людей рятувала.
Був щастям для люду той Птах золотий,
Вони його радо у небі стрічали
І кожен хоч чимось віддячить хотів…
Та були і ті, що друге в думці мали.
В одному поселенні жив чоловік,
Що землю свою обробляв самостійно.
Він з кимось ділитись прибутком не звик
І, бачачи Птаха, злостився постійно.
І думав, якби ж того Птаха зловить,
То можна у клітку його посадити.
Й за те, що над полем чужим пролетить,
Усім треба буде йому заплатити.
Він тільки б вирішував – дать чи не дать
І він би у світі був найголовнішим.
Став гроші великі у скрині складать…
Не лише надією сам себе тішив,
А й вирішив втілити мрію свою.
За Птахом уважно щораз придивлявся:
Коли дощик піде, як блискавки б’ють,
Де б саме до Птаха найближче добрався.
Помітив, що птах біля річки сіда
Щораз, коли понад селом пролітає.
Чи то у воді чогось там вигляда,
Чи перепочинок утомлений має.
Тож вирішив засідку там учинить.
В кущах заховався і взявся чекати.
Аж бачить, що Птах у блакиті летить,
Вже здалеку й грім почина долітати.
Вже й небо поволі чорніє від хмар.
А Птах потихеньку до річки спустився.
Від тіла гарячого чується жар,
Аж лист на деревах найближчих скрутився.
Зловмисник уваги на те не звернув,
Бо жадібність очі йому засліпила.
Схопився на ноги, до Птаха майнув,
За ноги вхопив і тримає щосили.
Та руки зненацька від жару обпік
І випустив того із криками болю.
Птах знявся у небо, але чоловік
Схопив свого лука і вцілив стрілою.
Потрапила Птахові прямо в крило
І крові краплини на землю упали.
Спочатку його трохи в бік понесло
Та вирівнявсь й скоро його вже не стало.
Розлючений той ледве лук не зламав:
Пропала так гарно задумана справа.
Він Птахові вслід кулаком помахав,
Мовляв, я знайду ще на тебе управу.
Та ледве устиг він два кроки ступить,
Як хмара нізвідки на небі взялася
І дощ вогняний став на голову лить,
Аж одіж на ньому вогнем зайнялася,
А потім і сам він вогнем запалав,
За мить тільки попелу купка лишилась…
Та Птах з того часу літать перестав,
Хоч люди богам дні і ночі молились.
Дощі йшли й без нього та, звісно, не так –
То густо, то пусто - то сонце попалить,
То дощ заливає, зібрати ніяк.
Тож роки голодні, бува наставали.
Хвороби косити людей почали,
Бо ж пір’я у поміч нема золотого.
А що люди їм протиставить могли?
Бо ж з ліків, крім пір’я не знали нічого.
А тут через рік після всіх тих подій,
На місці, де краплі крові пролилися
На квітах розцвів раптом цвіт золотий,
Ніхто і не знав, звідки він появився.
І квітка така собі непоказна,
Звичайна, якої багато у полі,
Та сили такі зберігає вона,
Що допомага й від хвороби, й від болю.
Назвали ту квітку тоді звіробій…
- Вона, справді, звіра спроможна убити?
- Так, є щось такого отруйного в ній.
Та знані такими не лише ці квіти.
Але звіробій він зовсім не тому,
Що, наче, худобу спроможний вбивати.
Колись «джерабой» дали назву йому
Ті, хто в цих степах узялись кочувати.
По нашому значить «цілителем ран»
Він був для усіх, хто до нього звертався.
Ну, синку, вже далі іти нам пора,
Аби, часом, дощик, бува не почався.
Питає синочок у мами своєї.
Вони до села саме луками йдуть
І він поспіша у траві перед нею
Побачити щось незвичайне таке,
Чого він раніше ніколи не бачив.
А що воно бачило, коли міське
Приїхало вперше за місто, на дачу?
А мама в селі із дитинства росла,
Тож знає багато про трави і квіти.
Неспішно до сина вона підійшла,
Схилилася аби той цвіт розглядіти.
Хоча і без того вже знала тоді,
Що то звіробій, їй з малого відомий.
Дідусь її часто на луки водив,
Вони різні трави збирали додому.
- То жовтим, синочку, цвіте звіробій.
Такий непримітний та дуже корисний.
- А звідки він, мамо, з’явився такий?
Розкажеш про нього? – Синочку, ну, звісно.
Було то у давні, далекі часи,
Коли ще єдиного Бога не знали.
Дари богам різним небесним несли,
Самі ж на родючій землі працювали.
Хоч спільною була вся їхня земля,
Та вже були й ті, хто за сво́є чіплявся,
Заводив собі і окремі поля
Та і господарством уже відділявся.
Казали, що хочуть себе годувать
Й за ледарів досить вже їм працювати.
На сході й рішали – чому ж і не дать,
Як хочуть самі - що ж насильно тримати.
Так от, за пожертви, що люди несли,
Боги їм в роботі й житті помагали.
Аби люди мати удосталь могли,
Дощі вчасно їм на поля посилали.
Злітав із небес тоді Птах золотий,
Громи й блискавиці приносив з собою.
І вал дощовий за ним слідом котив,
Щоб землю суху напоїти водою.
А ще, як хвороба, бува, насіда,
То люди до Птаха в надії звертали.
Тоді він пір’їну на землю кидав,
Яка від хвороби людей рятувала.
Був щастям для люду той Птах золотий,
Вони його радо у небі стрічали
І кожен хоч чимось віддячить хотів…
Та були і ті, що друге в думці мали.
В одному поселенні жив чоловік,
Що землю свою обробляв самостійно.
Він з кимось ділитись прибутком не звик
І, бачачи Птаха, злостився постійно.
І думав, якби ж того Птаха зловить,
То можна у клітку його посадити.
Й за те, що над полем чужим пролетить,
Усім треба буде йому заплатити.
Він тільки б вирішував – дать чи не дать
І він би у світі був найголовнішим.
Став гроші великі у скрині складать…
Не лише надією сам себе тішив,
А й вирішив втілити мрію свою.
За Птахом уважно щораз придивлявся:
Коли дощик піде, як блискавки б’ють,
Де б саме до Птаха найближче добрався.
Помітив, що птах біля річки сіда
Щораз, коли понад селом пролітає.
Чи то у воді чогось там вигляда,
Чи перепочинок утомлений має.
Тож вирішив засідку там учинить.
В кущах заховався і взявся чекати.
Аж бачить, що Птах у блакиті летить,
Вже здалеку й грім почина долітати.
Вже й небо поволі чорніє від хмар.
А Птах потихеньку до річки спустився.
Від тіла гарячого чується жар,
Аж лист на деревах найближчих скрутився.
Зловмисник уваги на те не звернув,
Бо жадібність очі йому засліпила.
Схопився на ноги, до Птаха майнув,
За ноги вхопив і тримає щосили.
Та руки зненацька від жару обпік
І випустив того із криками болю.
Птах знявся у небо, але чоловік
Схопив свого лука і вцілив стрілою.
Потрапила Птахові прямо в крило
І крові краплини на землю упали.
Спочатку його трохи в бік понесло
Та вирівнявсь й скоро його вже не стало.
Розлючений той ледве лук не зламав:
Пропала так гарно задумана справа.
Він Птахові вслід кулаком помахав,
Мовляв, я знайду ще на тебе управу.
Та ледве устиг він два кроки ступить,
Як хмара нізвідки на небі взялася
І дощ вогняний став на голову лить,
Аж одіж на ньому вогнем зайнялася,
А потім і сам він вогнем запалав,
За мить тільки попелу купка лишилась…
Та Птах з того часу літать перестав,
Хоч люди богам дні і ночі молились.
Дощі йшли й без нього та, звісно, не так –
То густо, то пусто - то сонце попалить,
То дощ заливає, зібрати ніяк.
Тож роки голодні, бува наставали.
Хвороби косити людей почали,
Бо ж пір’я у поміч нема золотого.
А що люди їм протиставить могли?
Бо ж з ліків, крім пір’я не знали нічого.
А тут через рік після всіх тих подій,
На місці, де краплі крові пролилися
На квітах розцвів раптом цвіт золотий,
Ніхто і не знав, звідки він появився.
І квітка така собі непоказна,
Звичайна, якої багато у полі,
Та сили такі зберігає вона,
Що допомага й від хвороби, й від болю.
Назвали ту квітку тоді звіробій…
- Вона, справді, звіра спроможна убити?
- Так, є щось такого отруйного в ній.
Та знані такими не лише ці квіти.
Але звіробій він зовсім не тому,
Що, наче, худобу спроможний вбивати.
Колись «джерабой» дали назву йому
Ті, хто в цих степах узялись кочувати.
По нашому значить «цілителем ран»
Він був для усіх, хто до нього звертався.
Ну, синку, вже далі іти нам пора,
Аби, часом, дощик, бува не почався.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
