Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.20
19:41
Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
2026.09.20
17:17
Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
2026.09.20
13:13
Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
2026.09.20
12:36
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2026.09.20
12:21
Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
2026.09.20
12:05
НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
2026.09.20
10:43
ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ
Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським ви
2026.09.20
07:23
Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
2026.09.19
22:20
Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
2026.09.19
21:05
Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
2026.09.19
20:28
У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
2026.09.19
16:37
Ого... йой-йой...
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
2026.09.19
15:41
Вечірні вогні над проспектами виклали лінію.
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
2026.09.19
15:16
Поет стирався, ніби крейда,
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
2026.09.19
12:39
Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про звіробій
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про звіробій
- А що це за квіточки жовтим цвітуть?-
Питає синочок у мами своєї.
Вони до села саме луками йдуть
І він поспіша у траві перед нею
Побачити щось незвичайне таке,
Чого він раніше ніколи не бачив.
А що воно бачило, коли міське
Приїхало вперше за місто, на дачу?
А мама в селі із дитинства росла,
Тож знає багато про трави і квіти.
Неспішно до сина вона підійшла,
Схилилася аби той цвіт розглядіти.
Хоча і без того вже знала тоді,
Що то звіробій, їй з малого відомий.
Дідусь її часто на луки водив,
Вони різні трави збирали додому.
- То жовтим, синочку, цвіте звіробій.
Такий непримітний та дуже корисний.
- А звідки він, мамо, з’явився такий?
Розкажеш про нього? – Синочку, ну, звісно.
Було то у давні, далекі часи,
Коли ще єдиного Бога не знали.
Дари богам різним небесним несли,
Самі ж на родючій землі працювали.
Хоч спільною була вся їхня земля,
Та вже були й ті, хто за сво́є чіплявся,
Заводив собі і окремі поля
Та і господарством уже відділявся.
Казали, що хочуть себе годувать
Й за ледарів досить вже їм працювати.
На сході й рішали – чому ж і не дать,
Як хочуть самі - що ж насильно тримати.
Так от, за пожертви, що люди несли,
Боги їм в роботі й житті помагали.
Аби люди мати удосталь могли,
Дощі вчасно їм на поля посилали.
Злітав із небес тоді Птах золотий,
Громи й блискавиці приносив з собою.
І вал дощовий за ним слідом котив,
Щоб землю суху напоїти водою.
А ще, як хвороба, бува, насіда,
То люди до Птаха в надії звертали.
Тоді він пір’їну на землю кидав,
Яка від хвороби людей рятувала.
Був щастям для люду той Птах золотий,
Вони його радо у небі стрічали
І кожен хоч чимось віддячить хотів…
Та були і ті, що друге в думці мали.
В одному поселенні жив чоловік,
Що землю свою обробляв самостійно.
Він з кимось ділитись прибутком не звик
І, бачачи Птаха, злостився постійно.
І думав, якби ж того Птаха зловить,
То можна у клітку його посадити.
Й за те, що над полем чужим пролетить,
Усім треба буде йому заплатити.
Він тільки б вирішував – дать чи не дать
І він би у світі був найголовнішим.
Став гроші великі у скрині складать…
Не лише надією сам себе тішив,
А й вирішив втілити мрію свою.
За Птахом уважно щораз придивлявся:
Коли дощик піде, як блискавки б’ють,
Де б саме до Птаха найближче добрався.
Помітив, що птах біля річки сіда
Щораз, коли понад селом пролітає.
Чи то у воді чогось там вигляда,
Чи перепочинок утомлений має.
Тож вирішив засідку там учинить.
В кущах заховався і взявся чекати.
Аж бачить, що Птах у блакиті летить,
Вже здалеку й грім почина долітати.
Вже й небо поволі чорніє від хмар.
А Птах потихеньку до річки спустився.
Від тіла гарячого чується жар,
Аж лист на деревах найближчих скрутився.
Зловмисник уваги на те не звернув,
Бо жадібність очі йому засліпила.
Схопився на ноги, до Птаха майнув,
За ноги вхопив і тримає щосили.
Та руки зненацька від жару обпік
І випустив того із криками болю.
Птах знявся у небо, але чоловік
Схопив свого лука і вцілив стрілою.
Потрапила Птахові прямо в крило
І крові краплини на землю упали.
Спочатку його трохи в бік понесло
Та вирівнявсь й скоро його вже не стало.
Розлючений той ледве лук не зламав:
Пропала так гарно задумана справа.
Він Птахові вслід кулаком помахав,
Мовляв, я знайду ще на тебе управу.
Та ледве устиг він два кроки ступить,
Як хмара нізвідки на небі взялася
І дощ вогняний став на голову лить,
Аж одіж на ньому вогнем зайнялася,
А потім і сам він вогнем запалав,
За мить тільки попелу купка лишилась…
Та Птах з того часу літать перестав,
Хоч люди богам дні і ночі молились.
Дощі йшли й без нього та, звісно, не так –
То густо, то пусто - то сонце попалить,
То дощ заливає, зібрати ніяк.
Тож роки голодні, бува наставали.
Хвороби косити людей почали,
Бо ж пір’я у поміч нема золотого.
А що люди їм протиставить могли?
Бо ж з ліків, крім пір’я не знали нічого.
А тут через рік після всіх тих подій,
На місці, де краплі крові пролилися
На квітах розцвів раптом цвіт золотий,
Ніхто і не знав, звідки він появився.
І квітка така собі непоказна,
Звичайна, якої багато у полі,
Та сили такі зберігає вона,
Що допомага й від хвороби, й від болю.
Назвали ту квітку тоді звіробій…
- Вона, справді, звіра спроможна убити?
- Так, є щось такого отруйного в ній.
Та знані такими не лише ці квіти.
Але звіробій він зовсім не тому,
Що, наче, худобу спроможний вбивати.
Колись «джерабой» дали назву йому
Ті, хто в цих степах узялись кочувати.
По нашому значить «цілителем ран»
Він був для усіх, хто до нього звертався.
Ну, синку, вже далі іти нам пора,
Аби, часом, дощик, бува не почався.
Питає синочок у мами своєї.
Вони до села саме луками йдуть
І він поспіша у траві перед нею
Побачити щось незвичайне таке,
Чого він раніше ніколи не бачив.
А що воно бачило, коли міське
Приїхало вперше за місто, на дачу?
А мама в селі із дитинства росла,
Тож знає багато про трави і квіти.
Неспішно до сина вона підійшла,
Схилилася аби той цвіт розглядіти.
Хоча і без того вже знала тоді,
Що то звіробій, їй з малого відомий.
Дідусь її часто на луки водив,
Вони різні трави збирали додому.
- То жовтим, синочку, цвіте звіробій.
Такий непримітний та дуже корисний.
- А звідки він, мамо, з’явився такий?
Розкажеш про нього? – Синочку, ну, звісно.
Було то у давні, далекі часи,
Коли ще єдиного Бога не знали.
Дари богам різним небесним несли,
Самі ж на родючій землі працювали.
Хоч спільною була вся їхня земля,
Та вже були й ті, хто за сво́є чіплявся,
Заводив собі і окремі поля
Та і господарством уже відділявся.
Казали, що хочуть себе годувать
Й за ледарів досить вже їм працювати.
На сході й рішали – чому ж і не дать,
Як хочуть самі - що ж насильно тримати.
Так от, за пожертви, що люди несли,
Боги їм в роботі й житті помагали.
Аби люди мати удосталь могли,
Дощі вчасно їм на поля посилали.
Злітав із небес тоді Птах золотий,
Громи й блискавиці приносив з собою.
І вал дощовий за ним слідом котив,
Щоб землю суху напоїти водою.
А ще, як хвороба, бува, насіда,
То люди до Птаха в надії звертали.
Тоді він пір’їну на землю кидав,
Яка від хвороби людей рятувала.
Був щастям для люду той Птах золотий,
Вони його радо у небі стрічали
І кожен хоч чимось віддячить хотів…
Та були і ті, що друге в думці мали.
В одному поселенні жив чоловік,
Що землю свою обробляв самостійно.
Він з кимось ділитись прибутком не звик
І, бачачи Птаха, злостився постійно.
І думав, якби ж того Птаха зловить,
То можна у клітку його посадити.
Й за те, що над полем чужим пролетить,
Усім треба буде йому заплатити.
Він тільки б вирішував – дать чи не дать
І він би у світі був найголовнішим.
Став гроші великі у скрині складать…
Не лише надією сам себе тішив,
А й вирішив втілити мрію свою.
За Птахом уважно щораз придивлявся:
Коли дощик піде, як блискавки б’ють,
Де б саме до Птаха найближче добрався.
Помітив, що птах біля річки сіда
Щораз, коли понад селом пролітає.
Чи то у воді чогось там вигляда,
Чи перепочинок утомлений має.
Тож вирішив засідку там учинить.
В кущах заховався і взявся чекати.
Аж бачить, що Птах у блакиті летить,
Вже здалеку й грім почина долітати.
Вже й небо поволі чорніє від хмар.
А Птах потихеньку до річки спустився.
Від тіла гарячого чується жар,
Аж лист на деревах найближчих скрутився.
Зловмисник уваги на те не звернув,
Бо жадібність очі йому засліпила.
Схопився на ноги, до Птаха майнув,
За ноги вхопив і тримає щосили.
Та руки зненацька від жару обпік
І випустив того із криками болю.
Птах знявся у небо, але чоловік
Схопив свого лука і вцілив стрілою.
Потрапила Птахові прямо в крило
І крові краплини на землю упали.
Спочатку його трохи в бік понесло
Та вирівнявсь й скоро його вже не стало.
Розлючений той ледве лук не зламав:
Пропала так гарно задумана справа.
Він Птахові вслід кулаком помахав,
Мовляв, я знайду ще на тебе управу.
Та ледве устиг він два кроки ступить,
Як хмара нізвідки на небі взялася
І дощ вогняний став на голову лить,
Аж одіж на ньому вогнем зайнялася,
А потім і сам він вогнем запалав,
За мить тільки попелу купка лишилась…
Та Птах з того часу літать перестав,
Хоч люди богам дні і ночі молились.
Дощі йшли й без нього та, звісно, не так –
То густо, то пусто - то сонце попалить,
То дощ заливає, зібрати ніяк.
Тож роки голодні, бува наставали.
Хвороби косити людей почали,
Бо ж пір’я у поміч нема золотого.
А що люди їм протиставить могли?
Бо ж з ліків, крім пір’я не знали нічого.
А тут через рік після всіх тих подій,
На місці, де краплі крові пролилися
На квітах розцвів раптом цвіт золотий,
Ніхто і не знав, звідки він появився.
І квітка така собі непоказна,
Звичайна, якої багато у полі,
Та сили такі зберігає вона,
Що допомага й від хвороби, й від болю.
Назвали ту квітку тоді звіробій…
- Вона, справді, звіра спроможна убити?
- Так, є щось такого отруйного в ній.
Та знані такими не лише ці квіти.
Але звіробій він зовсім не тому,
Що, наче, худобу спроможний вбивати.
Колись «джерабой» дали назву йому
Ті, хто в цих степах узялись кочувати.
По нашому значить «цілителем ран»
Він був для усіх, хто до нього звертався.
Ну, синку, вже далі іти нам пора,
Аби, часом, дощик, бува не почався.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
