Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
2026.08.05
05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про звіробій
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про звіробій
- А що це за квіточки жовтим цвітуть?-
Питає синочок у мами своєї.
Вони до села саме луками йдуть
І він поспіша у траві перед нею
Побачити щось незвичайне таке,
Чого він раніше ніколи не бачив.
А що воно бачило, коли міське
Приїхало вперше за місто, на дачу?
А мама в селі із дитинства росла,
Тож знає багато про трави і квіти.
Неспішно до сина вона підійшла,
Схилилася аби той цвіт розглядіти.
Хоча і без того вже знала тоді,
Що то звіробій, їй з малого відомий.
Дідусь її часто на луки водив,
Вони різні трави збирали додому.
- То жовтим, синочку, цвіте звіробій.
Такий непримітний та дуже корисний.
- А звідки він, мамо, з’явився такий?
Розкажеш про нього? – Синочку, ну, звісно.
Було то у давні, далекі часи,
Коли ще єдиного Бога не знали.
Дари богам різним небесним несли,
Самі ж на родючій землі працювали.
Хоч спільною була вся їхня земля,
Та вже були й ті, хто за сво́є чіплявся,
Заводив собі і окремі поля
Та і господарством уже відділявся.
Казали, що хочуть себе годувать
Й за ледарів досить вже їм працювати.
На сході й рішали – чому ж і не дать,
Як хочуть самі - що ж насильно тримати.
Так от, за пожертви, що люди несли,
Боги їм в роботі й житті помагали.
Аби люди мати удосталь могли,
Дощі вчасно їм на поля посилали.
Злітав із небес тоді Птах золотий,
Громи й блискавиці приносив з собою.
І вал дощовий за ним слідом котив,
Щоб землю суху напоїти водою.
А ще, як хвороба, бува, насіда,
То люди до Птаха в надії звертали.
Тоді він пір’їну на землю кидав,
Яка від хвороби людей рятувала.
Був щастям для люду той Птах золотий,
Вони його радо у небі стрічали
І кожен хоч чимось віддячить хотів…
Та були і ті, що друге в думці мали.
В одному поселенні жив чоловік,
Що землю свою обробляв самостійно.
Він з кимось ділитись прибутком не звик
І, бачачи Птаха, злостився постійно.
І думав, якби ж того Птаха зловить,
То можна у клітку його посадити.
Й за те, що над полем чужим пролетить,
Усім треба буде йому заплатити.
Він тільки б вирішував – дать чи не дать
І він би у світі був найголовнішим.
Став гроші великі у скрині складать…
Не лише надією сам себе тішив,
А й вирішив втілити мрію свою.
За Птахом уважно щораз придивлявся:
Коли дощик піде, як блискавки б’ють,
Де б саме до Птаха найближче добрався.
Помітив, що птах біля річки сіда
Щораз, коли понад селом пролітає.
Чи то у воді чогось там вигляда,
Чи перепочинок утомлений має.
Тож вирішив засідку там учинить.
В кущах заховався і взявся чекати.
Аж бачить, що Птах у блакиті летить,
Вже здалеку й грім почина долітати.
Вже й небо поволі чорніє від хмар.
А Птах потихеньку до річки спустився.
Від тіла гарячого чується жар,
Аж лист на деревах найближчих скрутився.
Зловмисник уваги на те не звернув,
Бо жадібність очі йому засліпила.
Схопився на ноги, до Птаха майнув,
За ноги вхопив і тримає щосили.
Та руки зненацька від жару обпік
І випустив того із криками болю.
Птах знявся у небо, але чоловік
Схопив свого лука і вцілив стрілою.
Потрапила Птахові прямо в крило
І крові краплини на землю упали.
Спочатку його трохи в бік понесло
Та вирівнявсь й скоро його вже не стало.
Розлючений той ледве лук не зламав:
Пропала так гарно задумана справа.
Він Птахові вслід кулаком помахав,
Мовляв, я знайду ще на тебе управу.
Та ледве устиг він два кроки ступить,
Як хмара нізвідки на небі взялася
І дощ вогняний став на голову лить,
Аж одіж на ньому вогнем зайнялася,
А потім і сам він вогнем запалав,
За мить тільки попелу купка лишилась…
Та Птах з того часу літать перестав,
Хоч люди богам дні і ночі молились.
Дощі йшли й без нього та, звісно, не так –
То густо, то пусто - то сонце попалить,
То дощ заливає, зібрати ніяк.
Тож роки голодні, бува наставали.
Хвороби косити людей почали,
Бо ж пір’я у поміч нема золотого.
А що люди їм протиставить могли?
Бо ж з ліків, крім пір’я не знали нічого.
А тут через рік після всіх тих подій,
На місці, де краплі крові пролилися
На квітах розцвів раптом цвіт золотий,
Ніхто і не знав, звідки він появився.
І квітка така собі непоказна,
Звичайна, якої багато у полі,
Та сили такі зберігає вона,
Що допомага й від хвороби, й від болю.
Назвали ту квітку тоді звіробій…
- Вона, справді, звіра спроможна убити?
- Так, є щось такого отруйного в ній.
Та знані такими не лише ці квіти.
Але звіробій він зовсім не тому,
Що, наче, худобу спроможний вбивати.
Колись «джерабой» дали назву йому
Ті, хто в цих степах узялись кочувати.
По нашому значить «цілителем ран»
Він був для усіх, хто до нього звертався.
Ну, синку, вже далі іти нам пора,
Аби, часом, дощик, бува не почався.
Питає синочок у мами своєї.
Вони до села саме луками йдуть
І він поспіша у траві перед нею
Побачити щось незвичайне таке,
Чого він раніше ніколи не бачив.
А що воно бачило, коли міське
Приїхало вперше за місто, на дачу?
А мама в селі із дитинства росла,
Тож знає багато про трави і квіти.
Неспішно до сина вона підійшла,
Схилилася аби той цвіт розглядіти.
Хоча і без того вже знала тоді,
Що то звіробій, їй з малого відомий.
Дідусь її часто на луки водив,
Вони різні трави збирали додому.
- То жовтим, синочку, цвіте звіробій.
Такий непримітний та дуже корисний.
- А звідки він, мамо, з’явився такий?
Розкажеш про нього? – Синочку, ну, звісно.
Було то у давні, далекі часи,
Коли ще єдиного Бога не знали.
Дари богам різним небесним несли,
Самі ж на родючій землі працювали.
Хоч спільною була вся їхня земля,
Та вже були й ті, хто за сво́є чіплявся,
Заводив собі і окремі поля
Та і господарством уже відділявся.
Казали, що хочуть себе годувать
Й за ледарів досить вже їм працювати.
На сході й рішали – чому ж і не дать,
Як хочуть самі - що ж насильно тримати.
Так от, за пожертви, що люди несли,
Боги їм в роботі й житті помагали.
Аби люди мати удосталь могли,
Дощі вчасно їм на поля посилали.
Злітав із небес тоді Птах золотий,
Громи й блискавиці приносив з собою.
І вал дощовий за ним слідом котив,
Щоб землю суху напоїти водою.
А ще, як хвороба, бува, насіда,
То люди до Птаха в надії звертали.
Тоді він пір’їну на землю кидав,
Яка від хвороби людей рятувала.
Був щастям для люду той Птах золотий,
Вони його радо у небі стрічали
І кожен хоч чимось віддячить хотів…
Та були і ті, що друге в думці мали.
В одному поселенні жив чоловік,
Що землю свою обробляв самостійно.
Він з кимось ділитись прибутком не звик
І, бачачи Птаха, злостився постійно.
І думав, якби ж того Птаха зловить,
То можна у клітку його посадити.
Й за те, що над полем чужим пролетить,
Усім треба буде йому заплатити.
Він тільки б вирішував – дать чи не дать
І він би у світі був найголовнішим.
Став гроші великі у скрині складать…
Не лише надією сам себе тішив,
А й вирішив втілити мрію свою.
За Птахом уважно щораз придивлявся:
Коли дощик піде, як блискавки б’ють,
Де б саме до Птаха найближче добрався.
Помітив, що птах біля річки сіда
Щораз, коли понад селом пролітає.
Чи то у воді чогось там вигляда,
Чи перепочинок утомлений має.
Тож вирішив засідку там учинить.
В кущах заховався і взявся чекати.
Аж бачить, що Птах у блакиті летить,
Вже здалеку й грім почина долітати.
Вже й небо поволі чорніє від хмар.
А Птах потихеньку до річки спустився.
Від тіла гарячого чується жар,
Аж лист на деревах найближчих скрутився.
Зловмисник уваги на те не звернув,
Бо жадібність очі йому засліпила.
Схопився на ноги, до Птаха майнув,
За ноги вхопив і тримає щосили.
Та руки зненацька від жару обпік
І випустив того із криками болю.
Птах знявся у небо, але чоловік
Схопив свого лука і вцілив стрілою.
Потрапила Птахові прямо в крило
І крові краплини на землю упали.
Спочатку його трохи в бік понесло
Та вирівнявсь й скоро його вже не стало.
Розлючений той ледве лук не зламав:
Пропала так гарно задумана справа.
Він Птахові вслід кулаком помахав,
Мовляв, я знайду ще на тебе управу.
Та ледве устиг він два кроки ступить,
Як хмара нізвідки на небі взялася
І дощ вогняний став на голову лить,
Аж одіж на ньому вогнем зайнялася,
А потім і сам він вогнем запалав,
За мить тільки попелу купка лишилась…
Та Птах з того часу літать перестав,
Хоч люди богам дні і ночі молились.
Дощі йшли й без нього та, звісно, не так –
То густо, то пусто - то сонце попалить,
То дощ заливає, зібрати ніяк.
Тож роки голодні, бува наставали.
Хвороби косити людей почали,
Бо ж пір’я у поміч нема золотого.
А що люди їм протиставить могли?
Бо ж з ліків, крім пір’я не знали нічого.
А тут через рік після всіх тих подій,
На місці, де краплі крові пролилися
На квітах розцвів раптом цвіт золотий,
Ніхто і не знав, звідки він появився.
І квітка така собі непоказна,
Звичайна, якої багато у полі,
Та сили такі зберігає вона,
Що допомага й від хвороби, й від болю.
Назвали ту квітку тоді звіробій…
- Вона, справді, звіра спроможна убити?
- Так, є щось такого отруйного в ній.
Та знані такими не лише ці квіти.
Але звіробій він зовсім не тому,
Що, наче, худобу спроможний вбивати.
Колись «джерабой» дали назву йому
Ті, хто в цих степах узялись кочувати.
По нашому значить «цілителем ран»
Він був для усіх, хто до нього звертався.
Ну, синку, вже далі іти нам пора,
Аби, часом, дощик, бува не почався.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
