Вкладає мама синочка спати:
- Спи, мій маленький, заплющуй очі.
- Не буду спати! Я казку хочу!
- Яку ж ти хочеш? Казок багато.
- Таку, якої не чув ніколи.
І, щоб цікава обов’язково.
- Щось розказати тобі із нових?
І тут згадала, як вчила в школі
Про те, як мати нерідна взя́ла,
Послала взимку дитя до лісу,
Другій дитині, вже рідній, звісно,
Аби та квітів там назбирала
- Ти чув, як в грудні одній дівчині
Проліски в лісі знайти вдалося?-
- Не чув такої я казки досі…-
Та і питає слідом дитина:
Що то за диво – проліски, мамо?
Чому їх взимку пішли шукати?
- З-під снігу можуть ще розцвітати
Ті гарні квіти, найперші самі.
Таке малому цікаве стало,
Забув про казку та і питає:
- І зима люта їх не злякає?
Як же ті квіти повиростали?
- Коли Зимі вже кінець приходив
Й Весна, нарешті, в права вступала,
То їй зробити, щоб пам’ятала,
Зима рішила побільше шкоди.
Вони зустрілись в лісі густому,
Що ріс на схилах гори крутої.
Весна всміхнулась до Зими злої,
Хоча з дороги відчула втому.
А та сердита, очима кліпа
Та дума, як би все заморозить,
Аби замерзли і сміх, і сльози.
Морозом диха та снігом сипле.
Весна в печері на ніч сховалась,
А та їй снігом забила вихід:
«Нехай посидить собі на лихо,
Аби не надто тут задавалась».
Та уже ж сили тої не мала,
Тож утомилась, спочити сіла
На те, що з вітром сама ж звалила
Та розмовляти з собою стала:
«Чого оце їй так себе ставить?
Все рівно завтра цей ліс покине,
Спочатку вище, де лід полине,
А потім крила білі розправить
Та і подасться на північ білу,
Туди, де літу не зазирати.
Там буде сили знов набирати
Аби за рік їй вернутись сміло.
Цікаво, як там Весна в печері?
Що вона робить? Чи спочиває?
Чи, може, квіти свої збирає
Аби розсіять по лісі щедро.
Лиш вона піде і все розквітне,
Усе навколо зазеленіє…
А вона квіти ростить не вміє…
А було б добре так учинити,
Щоб вона також зростила квітку,
Яка весняних нічим не гірша.
Невже спроможна морозить лише?»-
Прийшла їй думка не знати й звідки.
Набрала снігу вона в долоні
І квітку гарну зліпила білу.
Замилувалась : «Таки зуміла!»
А нічка темна уже на сконі.
Піднялось сонце, схил освітило,
Весна з печери назовні вийшла.
І Зиму бачить, що душу тішить,
Бо з снігу квітку собі зліпила.
Весна зібралась Зимі помститись
І розтопити ту квітку гарну,
Щоб тої праця зійшла на марне.
Побачить, як та ще буде злитись.
Проміння сонця взяла гарячі
Та і на квітку їх направляє.
І та пелюстки униз схиляє,
І краплі котять, мов вона плаче.
Зимі так стало жаль тої квітки,
Що і кричати не мала сили,
Тож тихо-тихо прошепотіла:
«Прошу, не треба цього робити.
Пощади квітку, хай собі квітне.
Хай така гарна не пропадає.
Хтось її стріне – мене згадає,
А я на північ буду летіти».
Отак з’явилась ця квітка дивна.
Як тільки сніг десь трохи розтане,
Вже звідти квітка на сонце гляне,
Щоб стріти Весну, провести Зиму.