Хто їздив повз Манойловку хоч раз,
Той бачив у степу Корсак-Могилу.
Мені вона нагадує весь час
Шолом, що їх богатирі носили.
Тому я вам легенду розповім,
Як виникло в степу таке творіння.
Її початок у часу такім,
Заледве не у роки Сотворіння.
Степи ці наче створені були
Творцем для того, щоб на них робити.
І перші люди, що отут жили
Сохою вміли землю обробити.
Жили осіло та ростили хліб,
Хоча, також, розводили й худобу,
Але богам несли найперший сніп,
Як те робили справжні хлібороби
По балках понад річками росли
Оселі їхні, чисті й чепурненькі,
Сади вишневі коло них цвіли
І дітки грались коло свої неньки.
Ніхто осель тоді не городив,
Бо ворогів іще в степу не було.
Тоді – бо степом велетень ходив,
Що його кроки за сто верст всі чули.
І звали того велетня Корсак.
Його Творець послав в степи для того,
Щоб він їх боронив від забіяк,
Тих, що занадто ласі до чужого.
Одягнутий, як справжній богатир,
З мечем в руці він степ віками міряв
І тому панував тут завжди мир.
Коли ж комусь хотілось перевірить,
Що буде, як вчинить сюди набіг
І поживитись чимсь на дармівщинку,
Вже звідси повернутися не міг,
Лишався тут для вічного спочинку.
Одним ударом тисячі голів
Той велетень стинав у всіх злодіїв.
І вже століття, як ніхто не смів
Приходити сюди, як лиходії.
Одна була у велетня біда:
Земля ваги такої не тримала.
Тож він не зупинявся, не сідав,
Ходив весь час, щоб не застрять, бувало.
Ледь спиниться – вже по коліна вгруз
І спробуй тоді вирватися з пастки.
І, хоча зовсім був не боягуз,
Але боявся оступитись й впасти.
І день, і ніч луна його хода
На радість тим, хто на землі працює,
На страх тому, хто ласо погляда
На дармове і за чужим полює.
Під неусипним наглядом степи
Із кожним роком більше розквітали
Та блиск багатства очі всім сліпив
Сусідам злим, що заздро поглядали.
Їм і трава здавалася густіш
У цих степах, аніж у їхнім краї,
Вода в річках за їхньої смачніш.
Наскочили б, та велет заважає.
Кругами ходять круг ції землі,
Своїми кіньми витоптали трави.
Від безнадії іще більше злі.
Не знають, як би заладнати справу.
Зібрались якось їхнії вожді,
Сиділи довго – довго гомоніли
І от рішили накінець тоді
Аби боги їм їхні пособили.
І вже надвечір вогнище пала,
Шамани в бубни, як скажені, луплять.
Зарізали найкращого козла,
Можливо, цим чиюсь прихильність куплять.
Товклися довго, поки знемогли,
Пісні свої скажені завивали.
І ось боги пораду їм дали
Аби, лишень, вони позамовкали.
З поради тої підлість віддає:
Із сон – трави зварити сонне зілля
І у ріку, з якої велет п’є
Те вариво якнайскоріше виллять.
Нап’ється велет сонної води
Засне натрохи і в землі застрягне.
А їм то й треба – забирай іди
Усе, чого душа твоя запрагне.
Уся орда блукає по степах
І сон – траву посилено збирає,
А вариво вже булька в казанах,
Шамани в бурдюки його зливають.
Коли набрали чималий запас,
Повезли все у ці краї возами.
Мовляв, купці, тож не лякайтесь нас,
Везем товар, щоб торгувати з вами.
А вся орда у засідці сидить.
Як стихнуть кроки велета, негайно
На землі багатющі налетить
Усе хапати, що лежить погано.
Дісталися злодії до ріки
Де, кажуть, велет часто п’є водичку
І узялись очікувать, поки
Той богатир наблизиться до річки.
Все ближче кроки. Ось, нарешті, він.
Мерщій взялися зілля виливати.
Струїли річку на багато гін.
Схилиливсь Корсак, аби води набрати.
Не зупинився. Випив раз, другий
І раптом став. Подіяла отрута.
Заснув миттєво і в землі оцій
Почав нестримно усе більш тонути:
Вгруз по коліна, під пахви, по ніс,
Ось видно вже лише його шолома.
Ото тоді він тільки і спинивсь.
А злодії страшенно раді тому.
Дали сигнала схованій орді
І ті негайно коршуном знялися.
Що у степах зчинилося тоді!
До неба зойк і стогін піднялися.
Орда топтала ниви і сади,
Орда палила чепурненькі села.
Лишилась лише згарища сліди.
Картина, скажем прямо, невесела.
Із землеробів хто в бою поліг,
Кого з полону продали у рабство,
А хтось в ліси податися устиг.
Пішло вогнем усе їхнє багатство.
На безкінечно довгії віки
Степ став своїм для кочового люду.
Земля вже не оралася ніким,
Бо кочівник із того жить не буде.
Степи, які давали людям хліб,
Приносили достаток хліборобам
Тепер зробились і підступні й злі.
Загроза вічна, як страшна хвороба.
І хлібороб меча не випускав
В своїх лісах. І городив оселі.
Тії загрози кожен день чекав.
Як налетять, то трупом землю встелять.
Та все зітхав: де богатир Корсак?
Коли проснеться, прожене злодіїв?
Та він не прокидається ніяк
І з – під землі лише шолом видніє.
Пройшли віки, поки зібравсь народ
І повернув собі степи із боєм,
Та знов живе зі степових щедрот:
І хліб росте, зерно тече рікою.
Степ вже втомився від віків спання
І радий знову людям догодити.
І хліб, і сад, і скошена стерня –
Він вчиться знову усьому радіти.
А серед степу височить гора
Корсак – могила зветься поміж люду.
Чи то шолом, чи то природи гра,
Не знаю я, отож брехать не буду.
Та, як не мене, пам’ятник того,
Щоб на чужих дядьків не сподівались.
А брались разом всі до одного
І всі надії би тоді збувались.