Колись привільне море Меотида,
Що ми Азовським звикли називать,
Не мала того, як сьогодні виду,
Хоча, як нині хвилі могла гнать.
Чи голосно, чи тихо гомоніти,
Чи сердитись, чи в спокої лежать,
А навкруги її лимани-діти,
Які не хоче мати відпускать,
Вона їх завше хвилями підтрима,
Якщо потрібно - нажене води,
Бо все іще вважа дітьми малими,
А за малими устигай гляди.
Та й діти чіпко матері тримались,
Її водою все життя жили,
На степові річки не сподівались.
Що ті річки їм принести могли?
Але знайшовсь один лиман Молочний,
Сказав: у мене річка є своя
Але ні з ким ділитися не хочу,
Та хочу бути незалежним я!
І відділився насипом піщаним,
І називатись озером почав.
Хоча й вслухався тихими ночами
В морський прибій,що поряд десь гуляв.
Життя спокійне, тихе було в нього:
Шум очеретів, гомін дітвори,
Ще дух п’янкий повітря лісового.
Та все змінилось однії пори.
Стояла осінь в сорок третім році,
Зі сходу вже котилася війна.
Вже гуркотіло десь у тому боці.
Та озеру то все не новина.
Вже був і гуркіт, і снаряди рвались,
Але якось уже пережило.
Та того, що у жовтні розпочалось,
Мабуть, іще ніколи не було.
І день, і ніч снаряди, бомби рвуться,
Нестримний гуркіт день у день луна,
Потоки крові берегами ллються
І наповняють озеро до дна.
І вже вода не біла, а червона,
А смерть усе жнива свої справля.
Вода солона, як і кров солона
І солоніє від того земля.
Хіба таке можливо пережити?
Злякалось озеро, давай на поміч звать.
А мати що: хай блудні, але ж діти.
Мерщій помчала сину помагать.
На той Пересип хижо налетіла
Всю ніч терзала хвилями його,
Але до ранку все-таки розмила,
Пробилася до сина до свого.
Розбавила його криваву воду
Своєю материнською водой.
А поступово стихла і негода,
І смерть пішла на захід за війной.
Так озеро те знову лиманом стало,
Тримається за матір з тих часів.
Що то самотність на собі пізнало,
Не хоче бути не таким, як всі.