Крізь ніч і степ коней шалених лет.
Як чорна тінь, попереду цариця
Амага на коні своєму мчиться
Під дріб копит – вперед, вперед, вперед.
Чи то в передчутті близького бою,
Чи від напруги, коні аж хриплять,
Але вперед летять, летять, летять,
Пінявий слід лишивши за собою.
На півдні табір скіфського царя.
Туди і мчать тепер сарматські коні
Аби на скіфів налетіти сонних,
Як тільки-но підніметься зоря.
Гнів ще кипить в царициних грудя́х ,
Але не він тепер керує нею,
А упивання владою своєю,
Яку лиш зміцнить непокірних страх.
Хоч літ пройшло не так уже й багато,
Коли дочка сарматського вождя
По волі батька, Бог йому суддя,
Царицею сарматів мала стати.
Їй властолюбство до душі було.
Вона з коня ізмалку не злізала,
Мечем не по-жіночому вражала.
Їй верховодить вже тоді тягло.
Та Мідоссак – цей бабник і п’яниця
Царем ніколи справді і не був.
За нього люд навколишній забув,
Що то, коли сарматське військо мчиться.
За жінку буть в такого тюхтія
Ніякій жінці в радість не буває.
Але ж Амага силу волі має
І думка у неї на усе своя.
Вона - сарматка. Її баба й мати
Тримали меч не згірш чоловіків
І головами вбитих ворогів
Могли навколо себе степ услати.
Отож удатись в кого їй було.
Цариця стала – довго не терпіла.
П’є чоловік - то його власне діло,
А її серце в бій її вело.
Рукою жорстко смуту придушила,
Що була серед знаті поповзла
І владу над сарматами взяла,
Щоб знов вернути їхню давню силу.
Дрижать усі навколишні степи,
Як і колись, від кінського галопу
І непокірно кров’ю землю кроплять,
Там де лишень сарматський кінь ступив.
Цар Мідоссак? Який – то цар насправді?
Вона, Амага, за царя була,
Вона всі справи царськії вела.
До неї йшли по захист і пораду.
Про неї слава степом рознеслась.
Вся Скіфія про неї лиш говорить:
Слабких підтрима, буйних упокорить
І суперечить слову її зась.
Розправа буде коротко і швидко.
Тому до неї із дарами йшли
Народів різних і країв посли.
Таких, що і не чутно, і не видно
Сам Херсонес прислав своїх послів,
Страждаючи від войовничих скіфів,
Які навкруг кружляли, наче грифи,
Він допомоги піддано просив.
І ладен був в союзники пристати
Аби лишень Амага помогла.
Цариця згоду тут-таки дала
Послам від скіфів місто захищати.
Ще корабель вітрила не підняв,
До скіфського царя гінця помчали
Амаги слово, що попереджало
Аби він Херсонеса не чіпав.
Та цар був самовпевнений, аж ну.
Його слова не тільки не спинили,
А, навпаки, ще більше розпалили.
Він з Херсонесом знов почав війну.
І от крізь ніч коней шалений лет.
Як чорна тінь, попереду цариця.
Пече у грудях лиш одне – помститься
І дріб копит – вперед, вперед, вперед.
Навколо неї лише скіфський степ.
Сарматські землі лишились позаду.
Слабенька думка зупинитись радить,
Але вона лише прискорить темп.
Нема за нею армії всієї,
Що витоптати може все навкруг,
Лиш двісті сорок вправних в бою рук,
Лише сто двадцять воїнів за нею.
Та це добірна гвардія її,
На кожного вона покластись може,
А у бою десятка вартий кожен
Бо за плечима в кожного бої.
Зоря зійшла на темнім небосхилі.
За ніч здолавши неймовірний шлях,
Упав загін, неначе хижий птах
На скіфський табір. І мечі умілі
Зрубали вмить пости біля воріт.
Вони й на сполох вдарити не встигли.
І хвиля помсти табором побігла
Ізмішуючи з пилом кров і піт.
Нестримний тупіт зняв усіх на ноги.
Метались скіфи в паніці навкруг.
І до царя, не покладавши рук,
Прорубували воїни дорогу.
Як ніж у масло табором пройшли
І у палац у царський увірвались.
І цар упав, і ті, що захищались,
Кривавим жнивом на землі лягли.
Коли зійшло нарешті сонце в небі.
Уже усе закінчено було
І місто упокорення знайшло,
Лиш прощення бажаючи для себе.
Амага в кріслі царському сидить
І царський син, єдиний, що лишився,
В поклоні біля ніг її схилився,
Чекаючи, мабуть, на дозвіл жить.
Шалена ніч царицю не зморила,
Її ще битви шал не покида.
Вона на полонених погляда,
Неначе ще їх долю не рішила.
Хоч це не так. У правилах її
Все наперед як слід прорахувати.
Без цього неможливо царювати
І втілювати задуми свої.
Нарешті мовила: - Я покарать прийшла
Не всю країну, але лише виних
І ви мене боятись не повинні,
Бо кого треба кара вже знайшла.
Але і ви повинні відробить
Не царський гріх, лише свою провину.
Я землю вашу віддаю віднині
Під владу Херсонесу. Не чиніть
Наруги більше еллінам й сусідам,
Не забувайте смерть царя свого.
Царем лишаю сина вам його,
Хай править вами справедливо й гідно.
Сказавши це, знов на коня зійшла,
Помчала в степ, шлях сонцю перетнувши
Відважна жінка літ давно минувших,
Чиє ім’я легенда зберегла.