ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.27
05:19
Шлях спасіння тільки через церкву.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про кіммерійців
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про кіммерійців
У дуже давній ще доскіфський час
Степи оці зовсім не пустували,
Тут кіммерійці, кажуть проживали
Всього за кілька тисяч літ до нас.
Могутнє плем’я, чий військовий клич
Лунав тоді по всіх краях відомих,
Чиї мечі, мабуть, не знали втоми.
З ким всі боялись вийти віч на віч.
Раби і злато їм рікой лилися,
Царі могутні відкуп їм несли,
Держав далеких знічені посли
Царям їх у покірності клялися.
І загордився кіммерійський рід,
Вже у походи, навіть, не ходили,
У битвах не відточували сили,
В краях далеких заростав їх слід.
Людей злінила слава їх батьків,
Мечі іржа у піхвах покривала,
Сусіди вже й боятись перестали,
Давно вже не приносили дарів.
Піти б війною, підлих покарати,
Та якось вже й не хочеться чогось,
Вже не погано без війни жилось.
Чого б ото іще і воювати?
А в ті часи за річкою Аракс
(тоді так Волгу греки називали),
Від массагетів скіфи утікали,
А край наш був на їх шляху якраз.
Були ті скіфи войовничим родом
І їх не страх від массагетів гнав
Бо кожен воїн вміло меч тримав,
Щоб битися за землю і за воду.
Їх було менше, аніж ворогів
І устояти б сили не достало,
Тож вони рід свій просто рятували,
До меотійських рушивши степів.
Попереду їх посланці спішили,
Щоб підходящі землі віднайти,
Туди народ весь скіфський відвести,
Як треба, в бій за них вступити сміло.
І от ті скіфські посланці прийшли
До цих степів безмежних і прекрасних,
В яких і звіра, й риби було рясно
І трави не потоптані були.
Тут є де жити, де отари пасти
І де коней ганяти табуни.
Спинилися захоплені вони:
Та ж жити тут, то кому хоч за щастя!
Хто ж заселя цей благодатний край?
Вже скіфи ладні і мечі вхопити:
Ховайся ворог, шлях не заступай!
І ось вони зустріли кіммерійців,
Сказали гордо: - Степ цей буде нам!
Так і скажіте ви своїм царям,
Нехай виходять, будем з вами биться!
Помчали кіммерійці до царя,
Той тут же скликав всіх царів до себе.
Та бачать, що й народ скликати треба.
І скоро, як піднялася зоря,
Зібравсь в полі рід весь кіммерійський
І цар сказав: - Зі сходу ворог йде.
Тож треба швидко готувати військо
І захищать від нього ці степи,
Які колись ще предки звоювали,
Своєю кров’ю щедро поливали.
Шлях треба дружно зайдам заступить!
Піднявся гамір над широким полем
І заявив царям народ простий:
- Ми вже й забули, що то воно бій,
Не діставали зброю вже відколи.
Та і чого нам битися, скажіть,
Хіба замало ще степів широких?
Підем собі, знайдемо мир і спокій
Та й будем далі безтурботно жить.
- А предки ж як ? – царі усе свойого, -
Це ж наші землі! Їх могили тут!
Але народ не хоче навіть чуть.
Почав в дорогу ладитись далеку.
Царі лишились радитись одні,
Вирішувати, що ж його робити:
Чи із народом разом відступити,
Знайти спочинок в дальній стороні!
Найгарячіший меч свій ухопив:
- Ми будем битись навіть без народу!
Хай помремо за землю, за свободу.
Але такий уділ усіх царів!
Озвався інший: - Геть проклятий страх!
Помрем у битві, як і має воїн
І кожен буде з нас тоді достоїш
Жить між богів на синіх небесах!
- Так! Так ! – вхопились інші за мечі, -
- Помрем в бою, хай наш народ побачить,
Що ці степи для нас, царів їх, значать.
І тут найстарший мовив: - Помовчіть!
Це було б смішно двом десяткам нас
Супроти всього війська скіфів битись,
Та ми не встигнем за мечі вхопитись
Як вже для нас настане смертній час.
Не забувайте про народ про свій.
Хай він такий, але він наш, одначе.
За наш учинок ворог їм «віддячить»
По кіммерійській пройдеться крові.
Ви таку долю хочете для нього?
Я – ні! Але не хочу і втікать,
В чужому краї спокою шукать,
Мені той спокій зовсім ні до чого.
Як воїн, хочу вмерти від меча
Аби душа до раю полетіла,
Та не в чужині полишила тіло,
Бо там не будуть предки зустрічать.
Отож, як тут ми хочемо вмирать
З мечем в руці, як воїнам належить
І, знаючи, що душі предків стежать
І будуть нас на небі зустрічать,
Ми битись маємо тільки між собою.
Тоді помремо справді від мечів
І приводу не буде в ворогів
На наш народ кидатись із боєм.
Замовкли всі, але лише на мить,
А далі встали, за мечі вхопились
І дуже довго серед степу бились,
Щоб меч своєму в груди устромить.
Останні два самі грудьми упали
На гострі супротивника мечі
І душі їх, на небо ідучи,
За вбитими раніш услід помчали.
Народ із жахом бій спостерігав
І не втручався, щоб розборонити.
А, вже коли усі були убиті,
Їх над рікою в полі поховав.
Курган насипав понад них високий
І, залишивши скіфам ці степи,
У край чужий далекий відступив.
І зник він там через багато років.
А той курган ще й нині десь стоїть,
Поріс травою та осунувсь сильно,
А попід ним навік полегла, вільна
Вся слава кіммерійськая лежить.
Степи оці зовсім не пустували,
Тут кіммерійці, кажуть проживали
Всього за кілька тисяч літ до нас.
Могутнє плем’я, чий військовий клич
Лунав тоді по всіх краях відомих,
Чиї мечі, мабуть, не знали втоми.
З ким всі боялись вийти віч на віч.
Раби і злато їм рікой лилися,
Царі могутні відкуп їм несли,
Держав далеких знічені посли
Царям їх у покірності клялися.
І загордився кіммерійський рід,
Вже у походи, навіть, не ходили,
У битвах не відточували сили,
В краях далеких заростав їх слід.
Людей злінила слава їх батьків,
Мечі іржа у піхвах покривала,
Сусіди вже й боятись перестали,
Давно вже не приносили дарів.
Піти б війною, підлих покарати,
Та якось вже й не хочеться чогось,
Вже не погано без війни жилось.
Чого б ото іще і воювати?
А в ті часи за річкою Аракс
(тоді так Волгу греки називали),
Від массагетів скіфи утікали,
А край наш був на їх шляху якраз.
Були ті скіфи войовничим родом
І їх не страх від массагетів гнав
Бо кожен воїн вміло меч тримав,
Щоб битися за землю і за воду.
Їх було менше, аніж ворогів
І устояти б сили не достало,
Тож вони рід свій просто рятували,
До меотійських рушивши степів.
Попереду їх посланці спішили,
Щоб підходящі землі віднайти,
Туди народ весь скіфський відвести,
Як треба, в бій за них вступити сміло.
І от ті скіфські посланці прийшли
До цих степів безмежних і прекрасних,
В яких і звіра, й риби було рясно
І трави не потоптані були.
Тут є де жити, де отари пасти
І де коней ганяти табуни.
Спинилися захоплені вони:
Та ж жити тут, то кому хоч за щастя!
Хто ж заселя цей благодатний край?
Вже скіфи ладні і мечі вхопити:
Ховайся ворог, шлях не заступай!
І ось вони зустріли кіммерійців,
Сказали гордо: - Степ цей буде нам!
Так і скажіте ви своїм царям,
Нехай виходять, будем з вами биться!
Помчали кіммерійці до царя,
Той тут же скликав всіх царів до себе.
Та бачать, що й народ скликати треба.
І скоро, як піднялася зоря,
Зібравсь в полі рід весь кіммерійський
І цар сказав: - Зі сходу ворог йде.
Тож треба швидко готувати військо
І захищать від нього ці степи,
Які колись ще предки звоювали,
Своєю кров’ю щедро поливали.
Шлях треба дружно зайдам заступить!
Піднявся гамір над широким полем
І заявив царям народ простий:
- Ми вже й забули, що то воно бій,
Не діставали зброю вже відколи.
Та і чого нам битися, скажіть,
Хіба замало ще степів широких?
Підем собі, знайдемо мир і спокій
Та й будем далі безтурботно жить.
- А предки ж як ? – царі усе свойого, -
Це ж наші землі! Їх могили тут!
Але народ не хоче навіть чуть.
Почав в дорогу ладитись далеку.
Царі лишились радитись одні,
Вирішувати, що ж його робити:
Чи із народом разом відступити,
Знайти спочинок в дальній стороні!
Найгарячіший меч свій ухопив:
- Ми будем битись навіть без народу!
Хай помремо за землю, за свободу.
Але такий уділ усіх царів!
Озвався інший: - Геть проклятий страх!
Помрем у битві, як і має воїн
І кожен буде з нас тоді достоїш
Жить між богів на синіх небесах!
- Так! Так ! – вхопились інші за мечі, -
- Помрем в бою, хай наш народ побачить,
Що ці степи для нас, царів їх, значать.
І тут найстарший мовив: - Помовчіть!
Це було б смішно двом десяткам нас
Супроти всього війська скіфів битись,
Та ми не встигнем за мечі вхопитись
Як вже для нас настане смертній час.
Не забувайте про народ про свій.
Хай він такий, але він наш, одначе.
За наш учинок ворог їм «віддячить»
По кіммерійській пройдеться крові.
Ви таку долю хочете для нього?
Я – ні! Але не хочу і втікать,
В чужому краї спокою шукать,
Мені той спокій зовсім ні до чого.
Як воїн, хочу вмерти від меча
Аби душа до раю полетіла,
Та не в чужині полишила тіло,
Бо там не будуть предки зустрічать.
Отож, як тут ми хочемо вмирать
З мечем в руці, як воїнам належить
І, знаючи, що душі предків стежать
І будуть нас на небі зустрічать,
Ми битись маємо тільки між собою.
Тоді помремо справді від мечів
І приводу не буде в ворогів
На наш народ кидатись із боєм.
Замовкли всі, але лише на мить,
А далі встали, за мечі вхопились
І дуже довго серед степу бились,
Щоб меч своєму в груди устромить.
Останні два самі грудьми упали
На гострі супротивника мечі
І душі їх, на небо ідучи,
За вбитими раніш услід помчали.
Народ із жахом бій спостерігав
І не втручався, щоб розборонити.
А, вже коли усі були убиті,
Їх над рікою в полі поховав.
Курган насипав понад них високий
І, залишивши скіфам ці степи,
У край чужий далекий відступив.
І зник він там через багато років.
А той курган ще й нині десь стоїть,
Поріс травою та осунувсь сильно,
А попід ним навік полегла, вільна
Вся слава кіммерійськая лежить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію