В Таренті, кажуть, жіночка жила
Добропорядна, віддана дружина.
За чоловіком, як помер, тужила,
Щодень ходила на його могилу,
Життя вдови порядної вела.
Якось прийшла улітку на могилу
Посидіти. Аж тут лелеченят
Старі лелеки почали навчать,
Як із гнізда у небо підлітать.
Та у одного, все ж, забракло сили.
Упало вниз воно із висоти,
Ударилось і лапку поламало.
Вдова його нещасне в руки взя́ла
І обережно лапку зав’язала
Аби додому потім віднести.
Сил не жаліла, хворе лікувала,
Поїла, годувала, як дитя
І врятувала птахові життя,
А, як літать навчилось до пуття,
На волю відпустила – не тримала.
Рік промайнув по тих усіх ділах.
Вдова прийшла, як завше, на могилу,
Сидить, аж тут залопотіли крила
І зовсім поряд птаха опустилась,
На лапку припадаючи, прийшла
І кинула камінчик на коліна,
Якісь лелечі мовила слова.
І з радістю побачила вдова:
У птахи ніжка та ж сама крива.
Зраділа жінка птаху, як дитині.
Взяла у руки дивний камінець,
А він на сонці так яскраво сяє
І ціну, мабуть, чималеньку має.
Хоч птах, а, бач, добро не забуває.
Ну, а на цім історії кінець.