"Хвилями котиться,
множиться й божиться
щастя народу мого!
І невідомо, якого свого
я відчуваю щастя!.."

Сергій Губерначук (з поезії "Храм")

Монолог Карася

Карась: Агов, а є тут хто? Хто тут є, кажу? Нема нікого. Оксано!.. Оксано.., чи ти вдома? (Заглядає спочатку у вікно. Відчиняє двері, заглядає до хати. Полегшено зітхнувши)... Слава Богу, нікого немає. Оксана, видно, пішла у поле... От, сирітко моя сердешная... І журишся, і плачеш по рідному краю!.. Та по своєму козакові коханому... (Скидає шапку і жупана, кладе його коло хати на призьбі) . А оце добре, що жінки немає вдома, а то б зараз перепало мені на бублики. Уже ж як-небудь собі одбрешуся... Та й добре оце ми побенкетували, випили – таки немало, по чарці, по другій, по п'ятій та по десятій – так воно теє... Усяку всячину перебалакали та й назгадували всього – і стару матір Запорізьку Січ і пісень давніх... Та й так сумно стало! (Замислився).

(За коном лунають українські народні наспіви – так званий "віночок").

...Воно то й дома жилося часом з квасом, порою з водою... Чимало нам лиха завдали вражі пани... А проте ж, своя сторона, люди свої, і сусіди однієї крові, і віри однієї, то, може, б таки – до кращої достукалися!.. Нас, однаково, турки дедалі міцніше к'нігтю притискають. Муляємо ми їм. Ох, як муляємо! Онде нашвидкуруч до чергових свят які хороми для Султана звели! Мені б такі! Не гадкий буде він з усім своїм гаремом щоліта на сабантуй до свого нового палацу на Дунай видворятися... (Погрозливо) Ой, ні! Ніхто вірного козака не поісламить! Бог бачить: як ще так довго триматиме нас султан, то завдамо ми йому веремії! Та й такої – що аж у носі засвербить! От би мені зараз десь у дніпровському затоні вигулятися з шаблюкою і добрим конем! Хай би мене, хто за оселедця потягав – а я б, натомість, комусь чуприну вирвав!

(А капела лунає спів Одарки "Ой, коли б я знала...")

(Почувши спів жінки – прислухається, а потім збентежено) О, жінка!.. Вона! її голосок... Щось сумної завела... (слухає). Та й надто, крихітко моя, розчулилася... Мабуть, скоро буде сердита. Треба ховатися, бо стане лихо...


Діалог Карася й Одарки

Одарка (виходить із-за хати з повними відрами води. Одне відро ставить біля ґанку, інше несе до хати в сіни. Відразу й виходить.): Нема мого Карася... От чортове ледащо! Як у воду канув! Дівка в полі, а як і я допораюся та піду жати – на кого ж хату покинути?! Добрий чоловік – що дома не сидить! (погрожує кулаком) Постривай-но! Прийдеш ти додому – поцілуєш мого кулака!
Карась: Ой, погано... Ой, недобре...
Одарка (побачивши на призьбі свиту і шапку): У, це ж він, голубець мій, приплентався вже додому. (Підходить до призьби, піднімає жупана) І жупан, і шапка його. (Шукає).
Карась: А мене нема...
Одарка: А його нема... Та де ж це він у біса? Іване, гов, Іване, де ти?
Карась: Гукай, гукай, а я не обізвуся.
Одарка: Ну, поки сидить дома, то й чоловік як чоловік, і козак з нього добрий. Ну, вже як і піде!.. Ану, виходь, сучий сину! Бо битиму!.. Іване, Іване! (Іде праворуч за хату по передньому плану).
Карась (перекривляючи): Іване, Іване... (сміється) Іди – пошукай свого Івана. (Виходить зі своєї схованки, дивиться їй услід). Треба тікати. (Бере жупана, вдягає шапку).
Одарка (тим часом обійшла хату і виходить знову на сцену. Бачить Івана. Підкрадається, хапає за жупана): Чого ж це ти, котику мій, ховаєшся від рідної жінки?

(Звучить вступ Дуету Одарки і Карася "Відкіля це ти узявся?.."

Карась: Я не ховаюся... Чого це я ховаюся?
Одарка: Я ж тебе, як облупленого, знаю! Де ти лазило?! Розхристане, босе, замурзане! Ану, дихни! Ніс уже синій! Дихни, кажу! (Дихнув-таки). Ой, люди добрі! Ґвалт! Тьху, на тебе!.. Ну, бреши, де це ти пропадав?
Карась: Та я, теє...
Одарка: Що "теє"?.. Що "теє"?! Моє сонце золотеє! Куди тебе недобрий носив? Карась: Було діло...
Одарка: То хай тобі буде гречка! Що на цей раз? Новий султанський палац обмивали?
Карась: Свят-свят-свят! Таке вигадала! Та я, той, занедужав.
Одарка: "Занедужав"... а пика, як у чорта!.. (Карась боязко відходить).


Діалог Оксани і Прокопа

Оксана: Ніби вже й час. І місяць, як на гріх, геть між хмар загубився. Темрява така – хоч очі повиколюй! Нібито, хто йде, чи то вітер гіллям грається? Чи, може, хто крадеться? Господи, страшно ж як! Андрію-Андрію, де ти, мій любий?.. Не дай, Боже, десь у пітьмах на бистрій воді перекинувся?.. Чи човни на тому боці порубали?.. А, може, зрада?.. (Чує, ніби хтось іде). Хто тут є?.. Андрію, ти?..
Голос: Я.
Оксана: Ну, слава Богу. Підіймайся сюди. У мене серце – трохи не стане... Андрію! Скоріше б...
Прокіп (вистрибує на виднокіл до Оксани, хапає її): Я – Андрій! Не впізнала? А він – то Прокіп! Тепер обирай!
Оксана (відбиваючись): І звідкіля ж ти взявся такий надокучливий?! І тут мене вистежив!.. Хоч би зараз дав мені спокій!..
Прокіп (силою утримуючи Оксану в обіймах): Нічого ти не розумієш, Оксано. Твоя буремна краса і якийсь там "спокій" – то є речі вкрай не сумісні. У твоїй душі – Дунай грає! А по ньому моє розбите кохання тріскою пливе! А ще вчора то була не тріска – а велична козацька чайка!
Оксана: Ти мені, Прокопе, пісеньок не співай, а краще – відпусти, як хочеш!.. Бо зараз Андрій вийде – голову тобі розіб'є і ноги повисмикує!
Прокіп (сміється): Боюся я твого Андрія, як торішнього снігу! За ним давно шибениця плаче, і всі про те знають! Ворожий перебіжчик – он хто твій Андрій! Він не до тебе, а до отамана Юшки спершу завітав! Із листом! Той отаман його серцю миліший за тебе!
Оксана: Виходить, так треба було!
Прокіп: А, може, дуже вже треба було Московщині прислужитися?
Оксана (далі відбиваючись): Не Московщині! А Запоріжжю! Україні всій!.. Я зараз, кричатиму, Прокопе! Ще по-доброму кажу: дай нам з Андрієм спокій! Я люблю його, падлюко! А-а-а! (кричить).
Прокіп: Кричи-кричи! Голосніше! Який гарнюній голосок! А не співала б, пташко, то й не спіймалася б! Принаймні, так швидко!
Оксана (кричить): На поміч! Ґвалтують! Люди – сюди!
Прокіп: Дурна ти, чи що? Оксанко! Вищи! Кому ти вночі, сирота, треба, крім мене, твого коханого Андрія! Це ж я! Невже не пізнаєш?..
Оксана: Скотина ти, а не мій Андрій! Ти й сліду його не вартий!.. Допоможіть! Прокіп: А по губках за таке! (цілує). Яка ж ти солодка, Оксано, коли кров'ю вся наливаєшся... (Оксана б'є його, куди слід, виривається і відбігає подалі вбік. Прокіп звивається на колінах).


Діалог Оксани й Андрія

Андрій (схвильовано): Оксано! Серце моє! Ось де ти! Біжу – а хтось неподалік на допомогу кличе. Так, ніби твоїм голосом, а ніби й не твоїм!

(Прокіп тим часом підводиться і ховається в кущах. Невідомо, коли і як зникає).

Оксана (помітивши те): То не я... То знову десь парубки дуркують... (Дещо нарочито, так, щоб почув Прокіп) З Прокопом!.. Шукають пригод...
Андрій: Він, що? Забув Водохреща, страстотерпець? Мало ще на свою куцу голову ґуль наколядував? Яке він до тебе діло має? Знову з дуба впав? Кажи. Бо я його похрещу... (гаряче цілуються).
Оксана: Коханий мій, як я скучила! Немає для мене ні ночі - ні дня, ані ранку - ані вечора без тебе! Усе про мого Андрійка думка. Мабуть, це з таких, як я, люди сміються?..
Андрій: Господи! Заспокойся, моя пташечко небесная! Люди – дурні, бо не знають про любов нічого. Самих себе люблять... та брехнею тішать... Чужа тривожна душа – їм не в клопіт!..
Оксана (стривожено): Забери мене звідси! Швидше, якомога швидше!
Андрій: Ти така волога і, водночас, уся гориш! Що з тобою? Невже захворіла?
(Знімає з себе свитку, накидає Оксані на плечі). Не журися. Ми ще до
ранку будемо на тім боці Дунаю!
Оксана: Боязко мені... Поки чекала тебе – чого вже не передумала. Чомусь тільки дурне в голову й лізе... А на хвильку вспокоюся – і ти вже на очі мої зринаєш, як янгол! І вже не знаю я, чи то ти переді мною, чи свята ікона, під якою я згораю в молитві, як свічка... Слухай, Андрійчику, їдьмо вже на Вкраїну! Негайно. Цієї ж миті! Прихопимо які речі, на човен – і в путь!
Андрій: То дай, хоч надивлюся на тебе, Оксано... Я люблю тебе – понад усе!.. (гаряче цілуються). Хай Вітчизна не плаче, що люблю я тебе глибше за неї, бо дасть Бог, залишаться по нас діти – і любитимуть Україну яскравіше за нас! А ворогів, які смокчуть нашу українську кров, ми поб'ємо всіх до одного! Хай натомість усі блудні діти позлітаються додому – і вдячно п'ють вільне повітря України, як молоко матері!.. Знай, люба моя: ми з тобою віднині вільні!.. Зараз там наш отаман Юшка велику думу думає, раду велику радить...
Оксана: Отож, і погано, що всі про це знають. Скрізь, Андрійчику, скрізь зачаїлися злі язики та підступні очі!.. І серед нашого брата – і поміж турків... скрізь пастки – і зрада!.. Дай, Боже, щоб уся ця катавасія добром скінчилася, – і я тебе від себе нікуди більш не відпущу! Ні на яку там Московщину, Туреччину чи Польщу... Ой, краще я вже мовчатиму...
Андрій: Не бійся, кохання моє! Наша правда – свята. Її жоден ворог не здолає. Ще трохи... Один-єдиний невірний крок з будь-чийого боку – і гряне така буря, що Дунай закипить!.. Усі ці вурдалацькі імперії через свої гнилі дупла розчахнуться! І, зрештою, благословиться нашій Україні на світ Божий! Я тільки в це й вірю! А ти, щастя моє, віриш?..
Оксана: Що́ б я без тебе робила?.. (Міцно цілуються). Ой, вірю!..
Андрій: Як не крути.., але нам, однаково, куди б кого доля не закинула, завжди буде один шлях, одна рідна дорога – в Україну, додому!


Діалог султана й Карася

(Одним помахом руки — перед Султаном з'являються Холуй і Карась під вартою. На козакові помітні сліди від тортур).

Султан (довго вивчаючи Карася): Сідай. (Указує на порожній трон. Карась таки підходить до трону – і сідає на його східцях. Султан дає знак Холую, щоб принесли їжу. Тієї ж миті наказ було виконано). Їж. Пий. (Недовго думаючи, Карась починає смачно їсти та пити). Якщо я правильно вас, українців, зрозумів, то ви, християни, і під турецьким ятаганом теж мовчатимете?.. (Показує жестом Холуєві, аби Карася вивільнили, а потім – на двері. Карася розковують. Варта разом з Холуєм виходять).

(Карась починає наспівувати старовинних українських пісень. У якусь мить раптом помічає, що Султан йому влад підспівує рідною українською мовою. Пісні чергуються одна за одною від сумної до все веселішої.
Звучить віночок українських народних пісень).

Карась: А цю знаєш?., (і заводить нової).
Султан (натхненно): Як не знати?!. Мені її моя бабця співала, коли в мене щось не виходило або, як яку шкоду робив... (і підспівує).
Карась: Диво, що ти більше до наших, до українців, на манір!.. Ех!.. Ну, бреши далі – то, може, й повірю...
Султан (заводить нової): Далеко куцому до зайця!
Карась: Отож. І вже не смішно. Бо добра побрехенька – то ціла штука! Збрехав не в лад, або десь перекрутив чи недокрутив щось – і вже не смішно! От я Одарку свою, жінку, по кільканадцять разів на день возом об'їжджаю, а вона мене – ось, дулі! – ні за що не об'їде! Я її так, бувало, заморочу, так на вуха й на ніс і всюди! галушок начіпляю, що за тиждень не з'їси, а вона – найкумедніше, що вигадає: чарку під макітру сховає, ніби я, дурний, її не знайду чи з чого іншого не похмелюся. Я вже давно ту чарку переховав на пасіці у вулик – а вона й досі сидить на призьбі задоволена, і посміхається! От, смішно!
Султан: Я завжди не надивуюся з вашого народу. Чи ви, справді, такі дурні, чи, все ж таки придурюєтеся?...
Карась: А хочеш, я тобі казочку розкажу?
Султан: Яку це?
Карась: Про Старого Ведмедя і Дурного Івана. Іван йому каже: "Ведмедю! А я тебе вб'ю..."
Султан: Ну?..
Карась: Що – "Ну..."?
Султан: Уся казочка?
Карась: Майже... Це така українська народна мудрість. Бо тоді Старий Ведмідь Дурному Іванові відповідає: "Не вбивай мене, Іванку! Я тобі ще не раз пригоджуся..."
Султан: Отакої... І пригодився?
Карась: А це вже – як карта ляже... А я тебе пам'ятаю ще султаненятком... (Сміється). Слухай, а чому це ти нічого не п'єш і не їси?
Султан: Ми такого не їмо і не п'ємо.
Карась: Тоді, давай-но, я тебе нагодую ще однією казочкою?
Султан: Годуй, поки маєш час...

(Музична тема Січі)

Карась: Одненького разу, велика різня була! Йшли ми з хлопцями по той бік Дунаю, одбиваючись од Московщини! Вийшло тоді так, що слово ми своє стримали! Бо якраз були ж ми з вами за одно! І на якого біса ми злигалися з вами, бусурманами?!. (сміється).
Султан: За сонце під місцем!
Карась (сміється): Отож! За місце під сонцем! Так от... А тая битва зав'язувалася єдино вірно – без якогось пантелику! Пластунівська паланка стояла так ось, зовсім недалеко, в добру кацапську версту.
Султан: Так ти козак Пластунівської паланки?..
Карась: Ніби ти й не знаєш? Не перебивай! Так ото, стоїмо ми. Коли – глядь – мчать турецькі яничари, а попереду них на гарному вороному парубчак турецький! Не був він тоді ще султаном... А як тобі сказати... султаненя, чи що...
Султан: Та не тягни хвоста за кота!
Карась (сміється): І от же ж... Летить воно на своєму ловкому вороному на чолі усіх турецьких яничарів, попереду!.. (Показує) Та так на всьому скаку і врізався у супротивну ватагу. Почалася, братику мій, січа... Ураз шаблі закресали, ятагани заблищали. Та куди тобі! Верх узяла сила! Си-ла!!! Яничари ж не витримали, і його супротивники обступили. А воно, оце султаненя, зачаїлося і тремтить.
Султан: Невже?!
Карась: Ось! Хрест святий кладу! (хреститься) Їй-Богу! Якби не наша вірна паланка!.. та ще стара пам'ятка про Роксолану і добрі діла її щодо всього козацького роду, то, мабуть, теперішнього султана ще тоді б зустрів Аллах, і ніколи б не побудував би ти цього палацу на честь зачаття...
Султан: На все воля Всевишнього...
Карась: Отож! Завзято билися ми тоді! Таки з Божою поміччю знайшли путню мілину при Дунаї і всією паланкою вдарили по москалях на чому світ стоїть! Прочавили в однім некрутім місці вороже оточення, вийшли на висоту, взяли їхній табір; тебе, звісно, визволили – і всім гамузом давай кацапів удруге хрестити! Геть усе поле аж по Дунай укрили побитими... Чимало тоді козацьких душ полягло. Нехай царствують. (Зливає на землю трохи випивки, хреститься і п'є, роблячи по ковтку за кожного, кого називає). Микола Глек... Максим Півторакожуха... Дмитро Непролийчарка... Бенько Хость... А Петро Очерет! Жаль сердешного! Зложив свою козацьку голову ні за що, ні про що. Герой! Зосталася після нього донька Оксана – сирота... Так у мене і зросла, нещасная... (плаче).

(Фрагмент Хору "Там, за тихим, за Дунаєм.. " Так поступово розгортається вокально-симфонічна картина "Сороміцька фантасмагорія").

Султан (щось думає): То його дочка, кажеш, у тебе живе?
Карась: Звісно – у мене! Я, бач, чоловік бездітний, а покійний був – ого-го-го! Петро Очерет – був ще й у-ух який козарлюга! Великий мені приятель! Ми з ним – пухом йому земелька – не один пуд солі з'їли! От я і взяв сироту до себе. Гріх не взяти... Ох, Оксано-Оксано... (Пауза). А в тебе скільки діток?
Султан (сміється): Та ними можна Дунай загатити!
Карась: Щасливий ти. Мені б стільки!
Султан (затягує сороміцької пісні): "Поїдемо по... по... понад хатою – кобилою волохатою!.."
Карась: Е – брат!.. (Сміється). Та-а! Це в нас немовлята таких співають!.. Слухай, краще випий свого шмурдяку. І, взагалі, чому це ти зовсім нічого не п'єш і не їси?
Султан: (плескає в долоні. З'являється Холуй). Горілки! Сала! Хліба! Чорного! Українського! Цибулі! Часнику! Хріну! (Негайно все виносять на стіл. Султан знаком показує на двері. Холуй зі слугами виходять). Вип'ємо!
Карась: Так це ж ми – салоїди, а вам же ж, ніби ж, і не можна ж...
Султан: Коли ніхто не бачить – можна ж! Наливай, поки руки вільні!
Карась: Хух! Нарешті, здибав дяк церкву... (наливає).
Султан: Вип'ємо цієї української перцівки за мою покійну бабцю – велику Роксолану. За її безмежну, як козацькі степи і турецькі моря, душу! Не цокаючись! (разом п'ють, закушують). Якби не вона – такої сердечної розмови могло б і не відбутися...
Карась: Звісно.
Султан: Ти мені казочки розповідаєш?!.. От вона мені таке оповідала!.. (трохи не плаче) Як її татари по Рогатину за коси в полон волочили – а вона, як могла, відпиралася... Як у гаремі одалісок труїли – а в мене зараз не труять! Нехай лишень спробують!.. Гадаєш, як я Султан – то в мене й серця немає?! А – ні! Є! І завжди було! Тільки народ скрізь дурний! Йому любі то грізьба, то ласка! То батіг – то халва! Хіба, ні?., (п'ють). Ні! Я своїх жінок усіх люблю! Кохаю! Кожну – окремо! Кожну – по-своєму! Подивися – на дівчину, вона росте, буяє, розцвітає! У кожної – своя квітка, з притаманним лише їй одній запахом, з такими кольорами, які складають зовсім неповторний візерунок... А послухай її голосок!.. Та нехай вона мовчатиме і лише примружить очі – а я вже побачу, що вона – шалена рись, і якщо я буду неуважний, то вона миттєво зіскочить на мене – і мені кінець, і я – вже її...

(З'являються одаліски. Ґраціозний східний танець).

Султан: Во істину, великий Аллах! Жінка – то, мабуть, найдостойніше Його створіння!..
Карась (перебиваючи): Ну, не завжди!..
Султан: Я ж не кажу, що "завжди" – я кажу: "мабуть"...
Карась: Адже Господь Бог створив її з чоловічого ребра?..
Султан: Безумовно!
Карась: От я й дивуюся: як з такої маленької розумної кісточки довелося зліпити – таку велику і дурнувату бабу?!.
Султан: Ет, богохульний єретиче! Як ти смієш ображати жінку?! Велика Роксолана всіх вірних, так само й мене малого, повчала: "Ніколи, – каже, – не ображайте жінку. Бо так ви ганьбите свою матір, сестру і дітей своїх, і дітей ваших дітей!.." Хіба це не правда?..
Карась: Їй-Богу, правда! (хреститься). Тоді вип'ємо за мою Одарку! Я її ніколи не ображаю! (підіймають склянки, заносячи до рота з-під руки; музична тема кохання – уявна Одарка і Карась). Тільки тепер уже, цокаючись!.. (Цокаються, п'ють). Я її, свою лебідку, всім серцем кохаю... вже (перераховує на пальцях, але їх не вистачає) ось уже багацько років! Вона мене, як пригріє, бува!.. (сміється). А як вона готує – язика проковтнеш! Який у неї борщ з пампушками й часником! А вареники! З вишнями! Ой, страх! А налисники з сиром та родзинками! А гречаники! А крученики! Деруни просто з печі, вмлоєні в сметані, або зі сковороди зі шкварками! А питво́! Господи! Квас один – чого вартий! На похмілля! Ой!.. А як вона співає – здуріти можна! Ревма реву, вмиваюся сльозами і мокрий спати лягаю!.. Та якби ж не вона – де б я був!?. Лежав би зараз в обіймах зі своїм Петром Очеретом десь біля Ізмаїлу і гнив би!.. Тільки-но з козаками в який похід вирушиш: день-два-три (ну й, тиждень!) – нічого, а потім – як засвербить!, як отуто серце все защемить! І думки, думки: "Де ти зараз, моя вірна Одарочко? Де ти за-раз, мо-я вір-на-я..."І сни, сни сняться всякі... (Ніби медитує) Де ти за-раз, моя О-да-роч-ко-ко-ко-ко... О...

(Раптово зневідкіля з'являється у вигляді одаліски уявлена Карасем Одарка і, звабливо танцюючи, співає).

Султан: Отакої.
Карась (здивовано роззявивши рота і мацаючи повітря, де щойно танцювала Одарка): О-та-ко-ї... Отакою я її ще ніколи не бачив!
Султан: Жінка, Іване, це вічна таємниця...
Карась: Не кажи... А, може, я теж так можу?!.
Султан: Навряд чи...
Карась: Та хіба ж я не козак?! Та для козака нічого неможливого не буває!..
Султан: Буває... Аллах дав нам жінку для втіхи...
Карась: Ет! (сміється) Я ж не про те! Я б теж хотів мати свою таємницю, а не білу гарячку!
Султан (урочисто підводиться): Вип'ємо...
Карась: Вип'ємо... (П'ють).
Султан (жестом призиваючи Карася до себе ближче): А ходи-но сюди... (Карась майже впритул наближається до нього. Султан розправляє свій одяг, оголює пазуху, щоб було видніше) Ось буде твоя таємниця...
Карась (ошелешений побаченим): Хрестик?.. Золотий... То ти...
Султан: Думай, як хочеш... Але зі слів пісню не викинеш.
Карась: Виходить...
Султан: Так виходить, що скрізь Творець – один...


Прикінцевий монолог Карася

Карась (на козацькій могилі, біля кам'яного хреста хреститься): Прощай... От і все... І треба було так воювати?.. Ех, хлопці-хлопці!.. Микола Глек... Максим Півторакожуха... Дмитро Непролийчарка... Петро Очерет!.. Герої!.. Ну, що, козаки?!.. Ану, вставайте! Не хочете?.. Е-ех!.. Ну, тоді лишайтеся тут... Для вас уже і земля одна, і небо одне... А ми... Годі нам вештатися по всіх світах! Годі латати шаровари у турецьких наймах! Он – пташка! У неї теж десь є своє гніздо! Своє одненьке місце! Як не вб'ють її – то й повернеться... Так і ми... Кожна жива душа повинна мати своє гніздо, своє місце. Одне... Господи! Як же додому хочеться! В Україну!.. Досить. Набулися ми вже задунайськими козаками! Гладко виміряли увесь Дунай і вшир, і вглиб! Годі вже з нас. Бо як були ми – запорожці, так і помремо запорожцями. І нехай далі не солодко нам усім прийдеться – не один бій попереду і не один хрест – але така вже наша козацька доля. Нам вона дісталася у спадок від батьків, а їм – від наших дідів і далі, далі, покотилися душі, як хвилі через Дунай! А-а-го-о-ов!!! Чуєте?.. Прислухайтеся, либонь! Чуєте, як вони нам відповідають?.. Як живо кигичуть усіма чайками!.. "Не коріться, козаки! Бийте ворога, запорожці!" А там, далі знову, за Дунаєм відгукується: "Ніколи нікому не коримося! Б'ємо! Усіх клятих ворогів б'ємо!" Отакі ми, українці, насправді! Такі ми були, є і будемо! Будемо любити... І народжувати дітей! Для України...

Представлено окремі фрагменти з оригінального лібрето українського національного мюзиклу "Запорожець за Дунаєм" – римейку однойменної опери С.С. Гулака-Артемовського.
Лібрето створено поетом Сергієм Губерначуком в 2004 році. У сучасному варіанті лібрето реалізовано нове драматургічне проведення взаємодії дійових осіб через нові діалоги і збагачення сюжету, здійснено драматургічне наповнення образів (зокрема Прокопа Тереня та Холуя). У цій літературній редакції глибоко осмислено історію українського козацтва, яскраво змальовано високі патріотичні почуття козаків до рідної землі, особливо тепло відображено ідеї вільнолюбного українського народу, його любові до батьківщини, до її історії. Загалом у драматично-літературному матеріалі С.Г. Губерначука запропоновано сучасний погляд у музичній драматургії.
Текст з ілюстраціями – https://mala.storinka.org/сергій-губерначук-лібрето-запорожець-за-дунаєм.html