Щоб зрозуміти, як воно було,
Запам’ятати вам, як слід, потрібно,
Що « куруші» - такі монети срібні,
Які з Європи туркам занесло.
І ті, голів собі щоб не ламати
Та не зламати часом язика
(Чужая мова зовсім нелегка),
Їх отим словом стали називати.
Так от, жив-був собі купець один
В Туреччині, в далекому Трабзоні.
Де лише не ступали його коні.
А був чи грек він, чи то вірменин,
Але прийняв вже мусульманську віру
І по законах шаріату жив.
Та ризикнути іноді любив.
Для нього гроші були – вища міра.
Тож задля них готовий був на все.
Возив товар в такі краї далекі,
Що і на карті відшукать нелегко,
Як відчував, що зиск то принесе.
І от якось почув про Україну,
Що там товар миттєво розметуть
І, яку скажеш ціну, ту й дадуть.
Товарам східним там не знають ціну.
Отож рішив він вирушити в путь.
Скупив на ринках східного товару:
Тканин всіляких, прянощів задаром.
Їх у Трабзон з усіх – усюд везуть.
Найняв галеру у порту стареньку
Аби до Кафи тільки й довезла.
З усіх –бо найдешевшою була.
Заніс товар на борт її хутенько.
І, дивно – в Кафу все –таки попав.
На морі тихо було всю дорогу,
Пірати не присікались до нього
Та і козак ніякий не напав.
Вози швиденько в Кафі сторгував,
Не став на охорону витрачатись,
Туди –сюди чого з нею тягатись?
На ринку тут же він рабів придбав.
Орда якраз вернулась із походу
Тож на рабів ніякої ціни.
Вважай, дістались задарма вони.
Узяв здорових, сильних від природи,
Роздав їм зброю, що з товаром віз.
Пообіцяв, як вдало все складеться,
То кожен з них додому повернеться.
А ті і раді ледве не до сліз.
А він, хитрющий, не рабів жалів,
А наперед продумав все чудово:
Там у степах, раби замовлять слово,
Якби загін козацький зупинив.
Купець знайомий все застерігав,
Що у степу усякого буває:
І люд розбійний, і шайтан блукає,
Дивись, щоб не спіткнувся де, мовляв.
А наш купець лиш в очі посміхався:
- Ні, я як слід усе прорахував.
Ну, а шайтан нехай собі блукав,
Чого би я ото його боявся?
Та з тим і рушив у далеку путь.
І знов вона йому легкою була,
Розбійна зграя у степу минула
І вовчу зграю не було і чуть.
Ні дощ, ні спека валку не спинили,
Не заблукали у краях чужих,
Мор обійшов десь стороною їх.
І врешті в Україну прикотили.
Чутки і справді вірними були,
Торгівля йшла і жваво, й прибутково.
Купляли люди прянощі, обнови
І зброю. Словом все, що привезли.
Платили добре сріблом, менша златом.
Отож купець товар увесь продав.
Рабів пустив та грошей їм не дав,
Вважав, що й так зробив для них багато.
Вози продав, лише коня лишив,
Усі куруші склав в міцну торбину
Та почепив її собі на спину.
І врешті – решт додому поспішив.
Вертав назад у Крим Муравським шляхом,
Коня лиш зрідка у ярках спиняв
Та й сам впівока на коні куняв.
П’ять раз на день звертався до Аллаха
Аби йому в дорозі допоміг.
І все ішло, здавалося, як треба:
В степу нікого, чисте світле небо,
Дорога легко стелиться до ніг.
Та чи шайтан на нього зуба мав,
Чи сонце йому голову нагріло,
Зненацька бачить: поряд на могилі
Якиїсь камінь –самоцвіт заграв.
Купець не втримавсь, з шляху повертає
І до могили на коневі мчить.
А камінь, наче, далі вже лежить
І так на сонці з переливом сяє.
Купець за ним – той далі засіяв,
Так цілий день за ним і проганявся,
Через ріку велику перебрався,
Коня свойого врешті-решт загнав.
Біг далі пішки за тим каменем слідом,
Добіг до річки й серед неї впав
І раптом камінь той кудись пропав.
Полуда спала і купець увидів:
Його лантух з грошима десь подівсь,
Мабуть, у річці у оцій втопився.
І він його шукати заходився,
Стогнав і плакав та на когось зливсь,
Кричав: -Куруші! Де мої куруші?
Віддай –но, річко, грошики мої!
Облазив вздовж і впоперек її,
Облазив також всю навколо сушу.
Немає грошей. Так і не знайшов.
І ті, хто мимо річки проїжджали,
Купця того частенько зустрічали.
Він то сидів, то над рікою йшов,
Та все кричав: - Віддай мої куруші!
Проїжджих диким голосом лякав.
Аллах, казали люди, покарав
Його за надто жадібную душу.
А річку ту так Курушанка й звуть,
Хоч вже й забулось, звідки назва дивна.
Вона ж не скаже – небагатослівна,
Тече, до моря прокладає путь.