Кохати по-справжньому можна навіть того, кого в природі не існує.





Він захопив її серце, заполонив її думки своїм поглядом, своєю посмішкою. Вона навіть не думала пручатись: мрія про кохання сиділа в її милій голівці вже далеко не перший день і вона була твердо впевнена, що будь-які почуття завжди значно кращі, ніж їх відсутність.




Давно знайомий і звичний парк був обкутаний промінням тьмяного, стомленого мандрами, осіннього світила. Як не намагалось воно нести не лише сяйво, а й тепло, сил на це не вистачало: дорога його була вже надто довгою, без жодної хвилини відпочинку.
І хоча Квітослава ще тільки починала свою життєву дорогу, яка, на перший погляд, була безтурботною і цікавою, їй, як і сонцю, що мандрувало разом з нею на захід, бракувало сил. День у день сама на цій землі, не дивлячись на те, що її завжди оточувало багато людей.
Вона завжди цінувала і своїх рідних, і друзів, і просто гарних знайомих, знала, що може розраховувати на них. Не завжди переслідувана була й думками про самотність: були миттєві захоплення, що відволікали її від роздумів роздвоєної душі.
Так, її душа завжди була поділена навпіл. Одна частина цієї таємничої субстанції, що знаходилась десь у тілі, хоча достеменно не відомо де, завжди домінувала. Це залежало від дня, у якому прокидалась дівчина: кожному з них судилось бути або щасливим, або повним розпачу, або байдужим, або хвилюючим, або безтурботним, або сповненим відповідальності ледь не за весь світ.
А ще частіше ці половинки боролися за першість не день-у-день, а щохвилини, щомиті.
Той ранок Квітослава намагалась почати з усмішки.
Університет. Пари. Нове життя, до якого вона вже встигла звикнути.
Наче подобалось...
„Але...(це було улюблене слово кожної з половинок, коли та тимчасово не знаходилась про владі)...але ж я все ще сама” – виривалось десь із середини. – „Вже не один день, місяць, рік... Себе не обманути. За великим рахунком я завжди була сама.”
І сльози вже хотіли вийти з берегів двох озерець, прокласти свій солоний шлях по білому личку і впасти на байдуже-сірий асфальт.
„Все ще в тебе буде,” – промовило завжди підбадьорююче Я, – „все ще по переду... Закохатись у посмішку може твоя доля, а от сльози можуть закрити її від твого серця , коли та буде поряд. Посміхнись.”
І Квітослава таки посміхнулась.
Сонце, що в парку загравало з своєю подругою через гілочки, зараз засвітило своїм червонуватим західним сяйвом в обличчя.
Крок за кроком, думка за думкою, дівчина підійшла до свого будинку. Тінь упала їй на обличчя разом з новою хвилею таких же не світлих думок. ...


лютий 2007


сподіваюсь на продовження...