Не цар, бо що царі до нього.
Не Бог, бо є той чи нема.
А він отут сильніше Бога
Мільйони душ в руці тримав.
І всі молилися на нього.
Він легким порухом руки
Кидав життя людські під ноги,
Щоб світ кривавили зірки.
Гадав, мабуть, що буде вічно.
Забув, що смертний, як усі
І поплатився. Паралічу
Дамоклів меч над ним висів.
На Боже посягнувши, Сталін
Упав з вершин на самий низ.
Казав безмовними вустами,
Незрячим поглядом дививсь.
Той, що мільйони гнав до бою,
Лежав безпомічний один.
Бо сам одурений собою,
Самотнім залишився він.
Ті, що ще вчора плазували,
Сьогодні вже тримали ніж.
Уголос наче співчували,
В душі надіялись – скоріш!
Він вчора міг їх розчавити.
Ще вчора…За якуюсь мить…
А нині змушений терпіти,
Хоча душа вогнем горить.
Молив у Бога – слово лише
Аби єдине мовить міг,
Щоб зрадників тих не полишить,
Забрати із собою їх.
Та не судилось. Що за мука?
Не встиг. Та що уже тепер.
Підняв угору ліву руку,
Поглянув гнівно і помер.