Гарно влітку на селі у дідуся.
Не турбують, можна спати досхочу.
У саду черешні, яблука висять,
Тільки зайдеш, зразу слинки потечуть.
Вдень із друзями на річку чи у ліс,
Чи в футбола поганяти за селом.
Головне, аби у шкоду не поліз,
Бо тоді вже «на горіхи» би було.
Для Іванка таке літо – наче рай.
Жоден день не проминає без пригод.
Без уроків…Знай одне – відпочивай.
Правда, часом зазирав і на город,
Щоб бабусі з бур’янами помогти,
Чи зібрати помідори, огірки.
От сьогодні з дідусем йому іти
На леваду сіно скласти в копички.
Кілька днів дідусь ходив, траву косив,
Поки сонечко не випило росу.
А Іванко йому «вузлика» носив,
Через луки, там, де череду пасуть.
Нині ж добре уже висохле лежить.
На копички треба все його знести,
Щоб зручніш було на воза навершить.
А тоді уже в сінник перевезти.
Дідусь вилами покоси підбира,
А Іванко гребельками гребе вслід.
Добре, поки не спекотна ще пора,
Хоч уже і ручаями тече піт.
Потомилися та й сіли відпочить.
Тут Іванко дідуся свого й пита:
- А чому граблі назвали так, скажіть?
Якась назва така дивна, сміхота!
Посміхнувсь дідусь та й каже: - Подивись!
Невисоке, онде, дерево росте.
Може бачив, зубцюватий в нього лист.
Зветься грабом у нас дерево оте.
З нього гарні топорища, держаки
Довговічні і міцні народ струга.
Інструмент виходить добрий і легкий
І на руку, наче, вроджений ляга.
Як залізо рідко бачило село,
Заміняло його дерево оце.
У граблях заліза й зовсім не було,
До найменшої з дрібниць із граба все.
Тож від того вони й звалися граблі…
Зрозумів? - А я такого і не знав!
А чому граб зветься «грабом», взагалі?
Хто його отак по-дивному назвав?
- То було, говорять, у оті часи,
Як монголи пронеслися по Русі.
Ті, хто вижив, поховалися в ліси,
Поки попіл від пожарищ не осів.
З часом стали вибиратися звідтіль
Та селитись, як раніше, по балках.
Довелося стільки витратить зусиль,
Щоб життя знов забуяло у хатках.
Щоби ниви колосились, як раніш,
Щоб у полі випасалась череда.
Та завжди тримали напохваті ніж
І зі степу кожен о́рду виглядав.
Та потроху вгомонилась татарва,
Хани теж в пустелі не хотіли жить.
Хай потроху Русь з пожежі ожива,
Щоб було чого у неї поживить.
Розросталися і села, і міста,
Караванами пішли шляхом купці.
Оживати помаленьку край наш став.
Хоч не було того, хто би у руці
У одній міста і села об’єднав.
Щоби захист був народу на Русі.
Кожен князь лиш про одного себе дбав,
У своєму замку, наче звір засів.
А воно завжди так було і так є,
Що один працює та добро копить,
А другий ножа з-під поли дістає,
Відбирає те, що хтось зумів нажить.
Розвелось таких до біса по шляхах.
Ні купцям, ні людям спокою нема.
Тільки й жди – звідкіль насунеться лиха,
Що й життя, не лише гроші відніма.
У купців хоч гроші сторожів найнять.
А простому люду захист де знайти?
Бо від князя дарма захисту чекать,
Він над власними скарбами десь тремтить.
Доки були невеликі зграї ті,
Ще гуртом із ними справитись могли.
Та по селах якось гомін пролетів,
Що ватага лиходії ті знайшли.
Був він, кажуть невисокий та міцний
І розбійників у кулаці тримав.
Знахабніли із ватагом тим вони,
Він, здається, наперед про усе знав.
Звідки буде йти купецький караван
Чи на ярмарок добро хтось понесе.
І вдається на підступність, на обман,
Перестріне й відбирає геть усе.
Не жалів ні багачів, ні бідних вдів.
Добре, коли хоч живими залишав.
Як павук у лісі Чорному сидів
І свою жорстоку вдачу потішав.
Той ватаг серед розбійних Грабом звавсь.
Бо, говорять, як засідки учиняв,
То розбійний люд понад шляхом ховавсь
І команди ватага́ свого чекав.
А, як тільки вдала наставала мить,
«Граб!» - ватаг громовим голосом кричав
І всі кидались з кущів і верховіть.
Перестали шляхом їздити купці,
Вже й селяни з сіл не витикають ніс.
Та взялися вже розбійники оці
Покидати, навіть, серед днини ліс,
Щоб навідатися у якесь село,
Обібрати його ледь не догола.
Іще більше страху краєм поповзло.
А куди нещасним дітися з села?
В кого захист від розбійників знайти?
Де та сила, що порядок наведе?
До князів у їхніх замках не дійти
Й від розбійних не сховатися ніде.
Лиш на Бога сподівалися вони,
Кожен день просили помочі Його.
Граб же далі свої злочини чинив
І весь край лякавсь імені того.
Якось йшов через село старезний дід,
З важким костуром до лісу простував.
Співчутливо люди позирали вслід.
А один було спинився, привітав.
Запитав, куди дорогу той трима.
Як почув, що в ліс – відраджувати став.
Бо ж розбійників у тому лісі тьма,
Не один уже пішов та і пропав.
Та всміхнувсь старий: - А що мені втрачать?
Я життя прожив… - Та й пішов собі…
А розбійники готові всіх стрічать,
Позирають у один та другий бік.
Як лихі уздріли дідуся того,
Похопилися та обступили вмить.
І за поли узялись тягать його.
А він дивиться та і мовчить стоїть.
Тут ватаг нарешті вийшов перед всіх:
- Знаєш, що я Граб?! А не дрижиш чому?
А розбійний люд навколо враз притих:
Що ж ватаг учинить дурню оцьому?
А старий сказав: - Я про такого чув.
Кажуть, підлий, злий. Вже обібрав весь люд!
Тож поглянути на тебе сам прибув,
Щоб подумати, як із тобою буть!
Засміявся Граб: - І, що, уб’єш мене?
І розбійний люд зареготав услід.
Дочекавсь старий аж доки сміх мине
І сказав, що всіх їх кинуло у піт:
- Бачу я, що ти дарма прожив життя.
Не по тім шляху життєвому пішов.
Хоч одну довів ти справу до пуття?
Хоч одне ти зло навколо поборов?
Тільки сіяв смерть навкруг та всюдив страх.
А тобі ж чеснот з народження дано.
Пролетів життям, неначе чорний птах
Та ж не вік мотузці витись, все одно.
Ні гнізда немає, ні дітей нема,
Що залишиш на землі оцій?
Згубиться ім’я, схова пітьма.
Хто згадає колись шлях життєвий твій?
Ти питав – чи вб’ю тебе? Напевно, ні.
Кара то мала за всі твої гріхи.
Тому зовсім інше хочеться мені -
Щоб позбувся ти всіх намірів лихих.
Щоб стояв отут ти кілька сотень літ
І дивився лиш, але не міг узять.
Щоб зовсім другим побачив тебе світ…
Раптом став ватаг у землю проростать.
Руки гілками угору потяглись.
І розбійний люд весь у страху застиг,
А тоді рвонувся хутко через ліс.
Лиш ватаг лишивсь, адже не мав вже ніг.
Наостанок ще сказав старезний дід:
- Все життя ти брав, отож тепер віддай!
І пропав умить, неначе в небі слід…
- Що за дід то був? – А, спробуй, відгадай?
- То, напевно, Бог всі молитви почув
І спустився сам, щоб покарати зло.
- Справді, кажуть Бог тим самим дідом був.
А з розбійника, бач, дерево зросло,
Що корисні в ньому і кора, і плід.
Помагає ще і від хвороб лихих.
І стоїть той граб та дивиться на світ,
Відробля колись ним скоєні гріхи.