Лети, мій коню, по степу широкім,
Я маю звістку чорну донести
До городищ і до поселень, поки
Жорстокий ворог встигне надійти.
Ми – уличі, потомки славних антів,
Віддавна жили у степах оцих.
Від них навчались землю обробляти
І вигравати на конях баских.
Вже скільки літ, як у степу не було
Того, хто нас би викликав на бій.
Хіба які ватаги завернули
Аби на гостей учинить розбій.
Але з такими довго ми не грались.
В степу сторожа наша не дріма
І тих, що не втекли чи не сховались,
Уже давно на світі цім нема.
Орач спокійно працював у полі,
Спокійно гості везли свій товар.
Ніхто й не помічав на видноколі
Іще далеких чорних – чорних хмар.
Хоч гості часом мимохідь казали,
Що десь на берегах Ітиль – ріки
З’явилися невідомі хозари –
Жорстокі степові кочівники.
Та де Ітиль, а де Дніпро – Славута?
Ми були сильні – думалося так.
Якби тоді увагу нам звернути
На загадковий і зловіщий знак.
Сторожа втікача перехопила,
Чи то болгарин, чи якийсь буртас
І в нього зі спини стріла стриміла,
Якась іще невідома для нас.
Він впав з коня на руки нашим воям,
Щось шепотів на мові на чужій.
З останніх сил махнув на схід рукою
І захлинувся у крові своїй.
Вожді тоді не надто схвилювались,
Бо з русами за землі виник спір.
То ж цим вони скоріше переймались.
Лише один поважний Будимир
Із Хвалибудом – меншим своїм братом
Зібрав дві сотні воїв молодих
І вирішив у полі побувати,
Сторожу перевірити, сліди
На бродах і по степу подивитись,
Бо щось у нього на душі шкребло.
Не встиг Ярило ще росою вмитись,
А наше військо уже степом йшло.
Попереду вожді на добрих конях,
Орел ромейський весело блищить,
З усіх боків від нас на кілька гонів
Сторожа серед степу майорить.
Один, другий і третій день проходить,
Ніщо поки не провіща біди.
Ні ворога не видно, ні негоди,
Лиш степової звірині сліди,
Вночі, щоправда, вовче завивання
Коней лякало. Та іще одне
У воїв викликало здивування:
Раніш табун буває промайне
Тарпанів. Чи сайга промчить, як вихор.
А то і турів можна було стріть,
А тут за день нічого, як на лихо,
Лиш орел у висоті кружить.
Та десь на схід вороння пролітає.
Їх каркання тривогу виклика.
Летять туди, куди напевно знають,
Їх трапеза недобрая чека.
Четвертий день уже перед обідом
Уздріли чорні хмари вдалині
І кінського в степу багато сліду,
Як то буває часто на війні.
Ті хмари чорні – воронячі зграї,
Що вказують на бойовищ місця.
В степу вони даремно не літають -
Відома всім прикмета чорна ця,
І справді – попереду бойовище,
Хтось степ навколо трупами услав.
І піднялися з карканням зловіщим
Ворони, глянуть, хто їх налякав.
Ми поле те об’їхали за вітром,
Напружено стискаючи мечі.
Яку загрозу може степ таїти
Удень, а особлива уночі?
Та ночі нам чекать не довелося.
Проїхали ще степом кілька гін,
Аж мчить сторожа в полуденнім боці.
Миттєва насторожився загін.
Примчали швидко: - Там загін ворожий.
Три чи чотири сотні верхових,
Ні на болгар, ні на алан не схожі.
Ми можемо ударити на них!
Заграла кров у молодецьких жилах,
Мечі на сонці зблиснули ураз
І коні, ледве стримані, присіли.
Що скаже вождь у цей важливий час?
І Будимир махнув орлом ромейським
Туди, у степ, де ворог причаївсь.
Зірвались коні. Посвист молодецький
І блиск меча над степом, наче ліс.
Як соколи у воронячу зграю
В загін ворожий врізались вони.
І крик, і стогін, дзвін мечів витає
В просторах степової цілини.
Хоч уличів було удвічі менше,
Та натиск наш зім’яв ворожий стан.
Хоч, видно, їм теж битися не вперше
І помирати від смертельних ран.
Та кожна мить їм дорого дається.
Вже скільки їх скалічених лежать.
Бо кожен улич наче тур той б’ється,
Смерть не встигає урожай збирать.
Ось – ось уже не витримає ворог.
Іще удар слов’янського меча.
І він легку ворожу шабля скорить.
Та чому це так вороги кричать?
Не у страху, а з радості, неначе?
Нова орда по степу мчить до них,
А уличі іще її не бачать.
Під блиск мечів скривавлених своїх
Побачили. І Будимир негайно
Усім до кола стати наказав.
Усіх, хто меч не втримає від рани,
Всередину, під захисток послав.
Ще гарячіша почалося січа,
Від хмари стріл аж сутінки зійшлись.
А смерть ще швидше свою здобич лічить.
Дивись, кістлява, десь не помились!
Кривавий піт аж очі застилає
І руки вже німіють від мечів.
Та ллється кров і битва не вщухає.
Рубаються напружено, без слів.
Ось Будимир упав коню під ноги,
Стріла у грудях пісню допіва.
Хоч Хвалибуд живий ще, слава Богу.
Орла підняв і далі бій трива.
Лише надвечір він затих поволі.
Чи то від втоми, чи з нестачі сил,
Народ незнаний відступив у поле
І уличів в спокої залишив.
У променях червоного Ярила
Ми узялися втрати рахувать.
Услала трупом степ ворожа сила
Своїх же вбито лише двадцять п’ять,
Та восьмеро поранено смертельно,
До ранку, мабуть, не дожити їм.
Найгірше, що у смерті на постелі
Вождь Будимир, два сотники із ним.
У Хвалибуда рани дві у грудях,
Та й іншим теж не солодко прийшлось.
Отож, за повелінням Хвалибуда,
Зібравши вбитих, військо здійнялось
І рушило на захід, до Славути,
Де острів Хортичь і Крарійськийц брід.
Там в городищі щоб передихнути
І поминальний справити обід.
В степу лишилась незначна сторожа,
Щоб ворог був зненацька не напав.
Бо Хвалибуду тепер цінний кожен,
Хто меч в руках упевнено тримав.
Всю ніч за сонцем уличі спішили
І ледь воно за спинами зійшло,
Побачили, нарешті, що хотіли –
То городище на Дніпрі було.
Високий берег і балки навколо,
Похилий схил до самої ріки
І городище в вигляді підкови,
Камінне. Будувалось на віки.
Сторожа валку суму перестріла
І всі за стіни кам’яні зійшли.
А ледве від дороги відпочили,
Багаття готувати почали.
Аби легким був їхній шляху вирій,
Загиблих треба на вогні спалить.
Так вимага від нас священа віра
І так покон прадавній нам велить.
І Будимир, і сотники, і вої,
Їх тридцять три жорстока смерть взяла,
Лягли, як вимагається, при зброї,
Поклали і ромейського орла.
Того, що предки-анти звоювали
Десь в глибині ромейської землі.
І ось тепер його вождю поклали,
Як пам’ять про проведені бої.
Весь день палав вогонь на городищі
І звуки тризни над Дніпром неслись,
А душі вбитих піднімались вище,
Аж поки в небеса не піднялись.
Коли багаття згасло з сонцем разом,
Сторожа з степу звістку принесла,
Та, що вже кілька день з коней не злазить
Орда хазарська по сліду ішла.
Тож часу щоб дарма не витрачати,
Вождь Хвалибуд збиратися велів,
Хоч на коня не в змозі був сідати,
Та було не до сліз і не до слів.
Збирались швидко. Попіл в ями склали
І в темряві спустились до ріки,
Крарійським бродом на той бік помчали,
Орди іще не бачачи поки.
Вождь вирішив хозарів обдурити
І від осель подалі відвести.
Тож мчав загін куди Ярило світлий
Своє червоне лико опустив
Позаду ніч, а далі день в дорозі,
Десь там позаду курява встає.
Вождь Хвалибуд триматися не в змозі,
Йому вже зовсім сили не стає.
Потрісканими до крові губами,
Біля ріки спинитися велів
І між двома крутими берегами
Два рови прокопати. Сам сидів
Поблідлий. І мене позвав до себе,
Сказав: - Немає більше сил моїх,
Мабуть вже час збиратися на небо,
А я іще не все зробив, що міг.
Тож слухай добре. Мчи у наші землі,
Бери мого коня і не жалій.
Скажи: часи чекають невеселі
І, навіть більше того, дуже злі.
Нехай усі готуються до битви,
Хто здатний лише меч в руках тримать.
Для нас уже скінчилась гонитва
І тут ми, мабуть, будем бій приймать,
А ти лети, хай боги помагають
Тобі цю чорну звістку донести.
Із степу чорні хмари насувають
І тільки єдність може всіх спасти.
Єднайтесь всі, згадайте славу антів.
Їм серед степу рівних не було.
Хозарам підлим гідну відсіч дайте,
Щоб військо їх погибель тут знайшло.
Аби не сміли носа свого сунуть,
В оселях наших здобичі шукать,
Збирати наші вевериці й куни
І по степу по нашому блукать.
Сказав він це й закрились його очі.
Я ж миттю скочив на його коня
І він помчав мене до полуночі,
Де простягалась улицька земля.
Лети ж, мій коню, по степу широкім,
Я маю звістку чорну донести
До городищ і до поселень, доки
Жорстокий ворог встигне надійти.

В 1930 році під час будівництва Дніпрогесу в Запоріжжі біля села Вознесенка було розкопано укріплений табір кінця 7 століття з похованням загиблих. Аналогічне поховання того ж часу було знайдено на березі Південного Бугу біля села Глодоси на Кіровоградщині. Звідси і народилася легенда.