Звиваючи в ду́мках мереживо слів
Тепер, стільки років потому,
Про славний похід я повісти хотів,
Вже майже не знаний нікому.
Ми бу́ли гарячі, стрімкі, молоді,
Ми слави і влади хотіли тоді.
Був в Ігоря-князя племінник один,
Якого теж Ігорем звали.
І князем, як дядько, хотів бути він
Та прав було в нього замало.
Лиш синові князя дістався би трон,
Такий на той час на Русі був закон.
Надумався Ігор до князя прийти,
Щоб дозволу в нього спитати:
Чи можна йому в чужі землі піти,
Державу якусь звоювати,
Щоб правити там, будувать городи́.
Князь Ігор подумав і мовив: «Іди!»
Взяв Ігор дружину свою та позвав
Охочих іти за собою
І військо-таки чималеньке зібрав
Із русів, готових до бою,
Які не хотіли вмирать на печі
Та щоб поржавіли геть їхні мечі.
Всі, наче дуби ті, один в одного
І кожен на щось сподівався.
Взяв Ігор з собою і сина свого,
В якого вже вус пробивався.
Хай славу здобуде, подивиться світ,
Утре із чола закривавлений піт.
Принісши пожертви до Хорсових ніг,
Покля́лися руси мечами,
Просили, щоб Хорс у поході поміг,
Свої йому долі вручали.
І, ледве на сході нам Хорс посміхнувсь,
Як парус на кожному судні зметнувсь.
Нелегкі дороги, незнані путі
Дніпром, крізь пороги, до моря,
Крізь землі ворожі, крізь землі пусті
Де з боєм, де волоком. Скоро
Лиш мовиться слово. Півсвіту ж пройти
Нелегко. Не скоро долають світи.
Не буду детально описувать шлях
У землі далекі, незнані,
Де світом усім заправляє Аллах,
Де лише одні мусульмани,
Бо саме туди Ігор військо повів.
Про їхнє багатство багато чув слів.
Дійшовши по морю до гирла Кури,
Нарешті на берег ступили.
Стрибогові внуки – могутні вітри
Нам пісню удачі пропіли.
Ось тут і зібрався наш Ігор почать
Державу для себе й дітей звоювать.
А вище по течії там, на ріці
Багатеє місто стояло
Бердаа. По світу і в нас на Русі
Про його багатства чували.
Туди і направили ми свій похід,
Не знаючи, скільки ще матимем бід.
Назустріч правитель нам військо привів
Іх тисячі стали навпроти.
Нам Ігор до бою ставати велів,
А нам і самим вже в охоту.
Набридло степами-морями блукать,
Нам більше бажання мечами махать.
Ударила сила ворожа на нас,
Зламати, зім’яти хотіла.
Та руси(хіба то для нас перший раз?)
Стіною щитів її стріли.
Зіткнулись дві сили, зійшлись на крові
І мертвим упасти не дали живі.
Та битва кривава – розвага для нас,
Для русів, що в битвах зростали.
Ми вдарили стрімко, попереду князь
І військо вороже зім’яли.
Хто був на коні, той устиг утекти,
А іншим прийшлось від мечів полягти.
До самого міста рубали ми їх,
Ні сил, ні крові не жаліли,
А ворог й воріт зачинити не встиг,
Як ми у Бердаа вступили.
Князь битву криваву спинити велів,
Чим ледве у війську не викликав гнів.
Та ж не грабувати він місто прийшов,
А княжити в ньому збирався.
І руси утерли з мечів своїх кров,
Ніхто з князем не сперечався.
І сказано жителям міста було,
Що не для грабунку їх військо прийшло,
Що їхньої віри не будуть чіпать,
Князь хоче лиш правити містом.
Тож можуть спокійно всі жителі спать,
Молитися, пити і їсти.
Він буде від ворога їх захищать,
Вони ж мають князем його визнавать.
Нелегке життя почалося тоді:
Щодень, майже, битви й походи.
Йшов ворог по суші, ішов по воді,
Кривавлячи землі і води.
Хотіли нас вигнати з міста вони
Та ж ми були ріднії діти війни.
Виходили ми проти всіх ворогів
І трупом їх поле встеляли.
А дехто із тих, хто у Бердаа жив,
Нам камені в спину кидали.
Ми довго терпіли, тамуючи гнів,
Бо ж князь не чіпати нікого велів.
Ми їм говорили, хай вдома сидять
І в справи у наші не лізуть.
Але до цих слів дослухалась лиш знать,
А нерви у нас не з заліза.
Тож князь повелів аби через три дні
У місті лишились лиш руси одні.
Не хочуть коритись – хай геть собі йдуть
Та кращої влади шукають.
На тих, кого руси потому знайдуть,
Жорстокії кари чекають.
Невдячні до слів не дослухались тих,
У місті лишилася більшість із них.
Четвертого дня ми взялись за мечі
І так надто довго терпіли.
Аби за непослух тих підлих провчить,
Ми їхнюю кров не жаліли.
Всі вулиці вкрилися трупом ураз,
Аж доки спинив нашу вольницю князь.
Хто помсти уникнув, лишився живий,
Докупи ми разом зігнали,
Під розпачу крики і плач голосний,
Жінок і дітей відібрали,
Загнали в фортецю, а чоловікам
Веліли: «Хай всяк викупля себе сам!»
Тож той, навіть, хто бідняком прикидавсь,
Скарби свої сховані витяг.
Як ловко додумавсь до цього наш князь,
Тепер ми багаті і ситі.
Жінок – скільки хочеш, то стільки й твоїх,
Рабів і прислуги – не злічено їх.
А ворог, тим часом, все більш насідав,
Не мали ми в місті спокою.
Заледве одного наш князь відганяв,
Як сунули інші юрбою.
А тут ще й хвороби взялись, як на гріх.
Ми вже й не встигали ховати своїх.
Удень червонили від крові мечі,
Кривавий ми піт утирали,
А сонце ховалося, то уночі
Могили померлим копали.
Там місце було і мечу, і жоні,
Бо він же загинув, як рус – на війні.
Ми бились завзято і тисячі тіл
Встеляли все поле навколо,
Залили ми кров’ю ворожою діл,
Бо ж рус не відступить ніколи.
Він ліпше загине, аніж побіжить.
Між нас боягузу ніколи не жить.
Бої і хвороби знесилили нас,
Нас зовсім лишилося мало
Із сумом дивився на все те наш князь,
Душа його з горя палала.
Жадобою стільки він люду згубив,
Вже б ліпше під князем у Києві жив.
І вирішив князь: повертатись пора
І край негостинний покинуть,
Бо з цього походу не буде добра,
Усі до одного загинуть.
Тож краще, ніж згинуть вони тут усі,
Ще користь якусь принесуть на Русі.
І всі, хто лишився, зібрались вночі,
Що можна – на плечі звалили:
Добро, злато –срібло. У руки мечі.
Що взяти не в силах – спалили.
Жінок-полонянок з собою взяли,
До річки Кури швидким кроком пішли.
Там флот на повернення наше чекав,
Загін його охороняє.
Аж на півдорозі син князя Рулав
Побачив – красуні немає.
Він думав – вона разом з ними іде
Та кинувсь – її не знаходить ніде.
Красуня – донька одного із купців
В полон, як і інші попала.
Рулав ледве очі на неї підвів,
Душа його вмить і пропала.
Він так закохався, що сили не мав,
Без неї він жодного дня не бував.
І от її разом із ними нема.
Рулав просить батька вернутись.
А князь біля себе його не трима,
Лиш просить скоріш обернутись.
Він зна сина, наче себе самого
І жоден наказ не зупинить його.
Діставшись до річки, князь довго чекав
Й даремно повернення сина.
І, врешті, піднять паруси наказав,
У безвісті сина покинув.
Останньої миті уздріли гінця,
Червоного з крові, блідого з лиця.
Він князю й повідав, що трапилось там
В покинутім русами місті.
Князь слова не мовив, лиш слухав, а сам
Аж згорбивсь від чорної вісті.
А воїн кривавії сльози втирав
І батькове серце на клаптики рвав.
«Ще Хорс не піднявся, а ми вже прийшли,
Нас пусткою місто зустріло.
Жінок-полонянок в фортеці знайшли,
Красуня із ними сиділа.
І сльози змивали рум’яна із щік,
Гадала: Рулав її кинув навік.
На довгі розмови часу не було,
Забравши красуню й прислугу,
Помчали назад ми. Вже й сонце зійшло.
Тут галас на всю, на округу..
Довідались, мабуть, якось вороги,
Що русів у місті нема вже й ноги.
Ми рушили садом й наткнулись на них.
Їх, наче горохом сипнуло.
Якиїсь начальник, напевно, прибіг,
То ми по командах відчули.
Вони оточили нас ті́сним кільцем
І ми подивилися смерті в лице.
А Рулав, побачивши міць ворогів,
Сказав: «Ось хвилина настала!
Помремо, як руси, щоб дзвоном мечів
Нас в ірію предки стрічали.
Як час нам померти, то гідно помрем,
З собою по кілька життів заберем!»
Ми бились, як леви і ворог встелив
Всю землю навколо нас валом.
Ми знали, що гинемо, та ворогів
Мечі наші грізні стрічали.
Та ворог вмирав, але гинули й ми,
Бо були, на жаль, усього лиш людьми.
Ось нас із Рулавом лиш двоє всього,
Він крикнув: «Ти маєш пробитись
Крізь ворога, мчати до князя бігом
Аби йому тут не баритись.
Скажи, хай на сина свого не чека.
Я чую, як бог вже до себе гука!»
Він ще сміливіше на військо напав,
А я також стрімко пробився
Крізь декількох воїнів й швидко помчав,
Лиш раз зупинивсь, оглядівся.
Рулав вгородив у красуню меча,
На дерево виліз і щось закричав.
А далі, як рус,щоб не бути в рабах,
Кинджалом став бити у груди.
Я бачив, який був для ворога жах,
Ніколи того не забуду.
Так смертю героя загинув Рулав,
Проткнутий кинджалом на землю упав!»
Верталися ми із походу сумні.
Нас мало зовсім уціліло.
Князь горе топив у заморськім вині,
Невдачі його підкосили.
Але він нікого в тому не винив,
Бо ж сина на смерть власноруч відпустив.