Цвів верес.
Йшли тумани, мов слони.
Їх вуха чиркали тайгу
й високовольтні лінії.
Їм довгі горизонти далини
встелили осінь під ногами синіми.

Висіли над туманом не бусли,
а духи від боліт, мов білі лілії.
І пахло вересом, і килими цвіли
услід слонам, що йшли по цій ідилії.

Я був дитям,
тому й виразно чув,
як з півночі вожак трубив у хобота,
і як розходилися сосни у плачу,
мов бабці, у яких багацько клопоту.

Так вечір падав на сумну тайгу.
В моєму кошику – туман.
Я вже без кошика!..
Сова – гу-гу!
Мов стадо, серце – гуп-п!
Весь світ, що впав, зі мною мчить –
на пошуки!

Гула земля,
боліла голова,
щось рахували очі невщухаючі.
Я поміж ніг, мов слоненя, блукав,
мов хвіст слонихи, хутір свій шукаючи…

Свій сон у вересі
я до сих пір несу
в колиску діткам
і на вухо милій.
Там кожен слоник хоботком росу
спиває, ніби бджілка, з білих лілій.
До кошика, загубленого десь,
злітаються, наповнюють нектаром –
і знов стають у зріст і розмір весь,
піднявши хоботи,
сурмлять блакитним паром…

Прокинувшись,
я бачу хутір свій
та вересу мережива навколо.
А замість кошика,
у запашній траві
загублений слонами хобот грає соло.

8–10 липня 1996 р., Богдани́