Із криком: «Руса, руса упіймали!»
Немов, новин важливіших нема,
Спочатку містом дітвора промчала,
А далі вже посунула юрма.
Із гиком, свистом, мов поганське свято.
А перші замість ідола тягли,
Зв’язавши, хоч і бу́ло їх багато,
Когось одного. Був він чималий,
Могутні груди, як міхи здіймались,
Але в обличчі страху ні сліду,
Немов, його все це не стосувалось,
А люди когось іншого ведуть.
На стусани ніякої уваги,
На дику радість хижої юрби.
В очах, хіба, прихована зневага,
Готовність кожну мить до боротьби.
Його приве́ли до царя булгарів,
Що в ті часи над Ітілем жили
Аби той бранця сам послав на кару,
А всі повеселитися могли.
Цар воссідав на троні попід дубом,
Дивився зверхньо на усе оте,
В ненависті копилив свої губи,
Готовий підхопитися. Проте
Себе в руках тримати намагався.
Але весь вид його, немов, казав:
«Ну, що, нарешті, підлий, ти попався?
Іди, на тебе я давно чекав!»
З десяток воїв, шаблі напохваті,
Царю під очі бранця підвели.
Тримали міцно. Чи ж бо їм не знати
На що ці руси здатнії були.
А уже поряд й толковин крутився,
Видать, з купців, що у Русі бував.
Він запитально на царя дивився.
Та цар, чомусь, нічого не питав.
Нарешті, мабуть, сумніви здолавши,
Промовив: «Ра́бе, як тебе зовуть?»
Та толковин то переклав інакше,
Про «ра́ба» краще русові не чуть.
А той, почувши раптом рідну мову,
Всміхнувся щиро, мов рідню зустрів:
- Звідкіль тобі відомо наше слово?
Бо ж ти не рус!? – Ні, але я там жив!
Так як тебе, могутній воїн, звати?
- Я – Турд із роду Руара! Не знав?
- Чому ж? В Русі доводилось чувати.
Цар слухав мовчки, не перебивав.
А толковин, немовби, похопившись,
Знов на царя поглянув. Той мовчить,
Але, здається, трохи тяжче дише,
Немов, в душі у нього гнів кипить.
Чомусь тоді здалося толковину,
Що цар боїться та ховає страх.
Хоч в нього ціле військо поза спину,
А в руса ще й мотузки на руках.
Та перед русів бігла їхня слава.
Булгари вже пізнали на собі,
Коли дійшла до битви з ними справа –
Немає рівних русам в боротьбі.
Три дні минуло, як вони зустрілись
З булгарським військом на Ітиль-ріці.
Від сходу й до заходу сонця бились,
Мечі і шаблі блискали в руці.
Що їх було? Зо кілька сотень, може?!
Прийшли в булгарські землі від хозар.
Але забрав в бою з собою кожен
По кілька вбитих. Ще й сьогодні цар
Забуть не може виграної битви,
Бо заплатив за те таку ціну,
Що не було з чого йому радіти.
Як знав би – краще б русів обминув.
І от тепер, пізнавши руську силу,
Він від тривоги уночі не спав.
Звідкіль ці руси? Що вони хотіли?
Чи то загін грабіжників напав?
Чи слідом йтиме іще більша сила,
Що легко скорить весь його народ?
Думки лихі так голову обсіли,
Що не до сну було йому. І от
Живого руса в лісі упіймали,
Він на питання відповість усі.
Вже наготові вогнище тримали.
Вони ж там не залізні на Русі.
А зовсім поряд ще страшніше – яма,
Звідкіль виттям і смородом несе,
Голодними наповнена вовками,
Що вмить готові розтерзати все.
- Хто ви і звідки? – цар нарешті мовив,-
Чого прийшли у землі у мої?
Рус подивився, не сказав ні слова,
Немов, в думки поринувши свої.
Цар розізлився: - Підведіть до ями!
Нехай побачить, що його чека!
Ну, що й тепер мовчатимеш так само?
Життя твоє лиш у твоїх руках.
Розкажеш все, то далі будеш жити,
Продам в раби чи в Рум, чи до хозар,
А ні – й сліду не лишиться на світі,
Ну, звісно ж, після найлютіших кар!
Цар удивлявся русові у очі,
Хотів побачить переляк у них.
Але, здається, бранця страх не точить.
Стоїть, спокійно дивиться на всіх.
А далі мовить: - Не лякай даремно.
Я не боюсь ні смерті, а ні мук!
Твої погрози не страшні для мене!
Я – рус! А слово це не просто звук!
Звідкіль і хто ми, хочеш запитати?
Ну, що ж, як хочеш – я скажу тобі,
Але умову виставлю,як плату:
Мене не продавати до рабів.
Як хочеш яму, то хай буде яма
Та розв’яжіть і дайте меч до рук,
Я слово дам не битися із вами,
А покажу, як помирає рус.
Задумавсь цар, а далі «Згода» мовив,
Велів негайно руки розв’язать.
І рус почав неспішну свою мову,
А толковин узявсь перекладать:
- Хакан Олег, що править Руссю нині,
Послав нас злата-срібла пошукать
В краї далекі поза гори сині.
В похід зібралась чималенька рать.
На п’ятсот лодій військо наше сіло
І по Дніпру до моря подалось
І далі морем-морем аж до гирла
Стрімкого Дону. Доном піднялось
Аж до застав хозарських. До кагана
Хозар вожді послали посланців
Просити(ні, то гірше йому стане!),
Щоб він крізь свої землі пропустив.
Кагану з печенігами морока
Якраз була. Тож він дозволив з тим,
Як будем ми вертатись з того боку,
То здобиччю щоб поділились з ним.
Він половину вимагав від того,
Що нам в поході цім перепаде.
Ми дали згоду. Пройдемо дорогу,
А там уже як доля поведе.
Перетягнувши лодії по суші
В Ітиль, спустились ним. І ось воно
Те, що нам довго зігрівало душі –
Хвалисське море, про яке давно
Купці заморські нам розповідали,
Де в златі-сріблі сяють береги.
Спочатку ми на Абескун напали,
Вороже військо стерли до ноги.
Пройшли весь острів з краю і до краю,
Рубали, били, у полон тягли
Туди, де наші лодії чекають.
Усе, що цінне, теж туди несли:
Оружжя, плаття, купи срібла, злата
І все, чого лише душа бажа.
Обносили будинки і палати,
Кривавлячи меча або ножа.
Забравши все, що в око нам упало,
Пройшли ми вздовж гілянських берегів
І тут ми жалю й співчуття не мали,
Лише бажання, ненависть і гнів.
Тих, хто хотів нас, було, зупинити,
Чекала смерть безжальна від мечів.
А в лодіях вже й здобич ніде діти
І кожна ледь не че́рпає з бортів.
Та ми іще й в Албанію гайнули.
Багатий край, чого ж його минать?
Щоб лодії, бува, не потонули,
Нам дещо довелось повикидать.
Та втрати ми сторицею вернули,
Бо то, і справді, край багатий був.
Так непомітно й літо промайнуло,
А слідом осінь,- бранець аж зітхнув,-
Ми бачили, що до весни не встигнем
Вернутись знов до рідних берегів.
Як стане на Дону й Ітилю крига,
То геть погинем посеред степів.
Тож зимували тут же. Серед моря
Знайшли ми непоганий острівець.
Зимою ж там не холодно надворі,
Не замерзає море, накінець.
Там ми спокійно перезимували,
Ніхто нам перешкоди не чинив,
Хоч даниною ми навкруг обклали
Усіх, хто понад узбережжям жив.
А по весні зібралися додому,
Знесли у море лодії свої
І налягли на весла без утоми
Аби у рідні поспішить краї..
Коли, нарешті, досягли Ітиля,
Всю здобич, що в поході здобули,
Як домовлялись, навпіл розділили,
Кагану його частку віддали.
Але ж хозари підлі і підступні!
Хіба про це мені вам говорить!?
Зібралися з каганом своїм вкупі,
Надумались усім заволодіть.
Каган, щоправда, вирішив, що ліпше
У друзях бути в тих і у других.
Тож Хорс за обрій заховався лише,
Як вже од нього посланець прибіг.
Мовляв, знялись хозарські мусульмани,
Хто у кагана в гвардії служив
І попросили дозволу в кагана
Залити кров’ю свій священий гнів
За мусульман-братів, які на сході
Від нас зазнали кривд страшних і лих.
Каган, ну, звісно ж, дав на теє згоду.
Та нас про все те повідомить встиг.
І, ледве ми до бою зготувались,
Вони полізли із усіх боків.
Мабуть, на опір наш не сподівались,
Але наш меч їм шлях перепинив.
Три дні й три ночі битва йшла кривава.
Супроти нас і сила, і обман.
На третій день лягла там руська слава
Під шаблями хозарських мусульман.
Лягли вожді і з ними воїв сила,
Але частині удалось-таки
Пробитись. Звідти ми і відступили
Сюди на північ вздовж Ітиль-ріки…
- І всі лягли під нашими шаблями!
Рус осміхнувся: - Може і не всі!
Доки отут я розмовляю з вами,
Вони на півдорозі до Русі.
Цар, те почувши, підхопивсь на ноги
Та взяв себе у руки й знову сів.
- Ну, рус,тепер молись своєму богу,
Бо смертний час твій,врешті-решт, наспів!
Ти нас потішив. Я, як і дав слово,
Тобі даю померти, як хотів.
Як передумав, може – теж готовий
В раби продати. Хочеш до рабів?
Рус знов всміхнувся: - Ні, не передумав.
Щось промайнуло у його очах,
Якесь зухвальство з відблисками суму:
- Ти ж не забув, що обіцяв меча?
Цар лиш кивнув і меч йому пода́ли.
Той взяв хапливо, зваживши в руці.
Юрба навколо з острахом мовчала,
Немов, загрозу вчула в молодці.
А він щось раптом по-своєму крикнув,
Піднявши сині очі догори
І кинувсь в яму, до страшного рику,
Який давно чекав ції пори.
Там піднялася люта колотнеча,
Рик, скавуління, войовничий крик.
За матерів сховалася малеча,
Жінки лиш позирали у той бік.
Чоловіки ж метнулися до ями
Аби побачить той пекельний бій.
А він стояв, обвішаний вовками,
Піднявши вгору меч кривавий свій.
І крик його здіймався войовничий
Аж до небес, здавалось…Раптом змовк.
Юрба, широко розпахнувши вічі,
Дивилася на той страшний клубок.
Так він помер, як русу і належить,
З мечем в руці, аби душа його
Могла спокійно перетнути межі,
Де предки вже очікують свого.