Як на озеру Долобську князі засідали
Святополк і Володимир раду тут тримали.
Ой, тримали князі раду і дружини з ними:
Що робити? Що чинити з половцями тими?
Не дають Русі спокою: розор за розором.
Чи найти на них війною чи походом скорим?
Говорила Святополка вірная дружина:
- Навесні не слід ходити, то лиха година.
Бо загубимо ми коней, ріллю не засієм,
Що тоді збирати будем? Що узимку вдієм?
Володимир їм на тее: - Дивно мені чути.
Ви жалієте худобу. А як смерду бути?
Ну, засіє своє поле. Половець наїде,
Уб’є смерда, коня візьме, в оселю заїде.
Забере жону і діток, майно усе візьме
Не залишиться нікого, щоб зросити слізьми.
Тож коня ви пожаліли, пожалійте й смерда
І промовила дружина Святополка ствердно:
- Добре, князе, ми готові, веди нас у поле.
Хай звершиться та, що Богом визначена доля.
Ще весна стояла рання, як усе то стало.
До Давида і Олега посланці помчали
Зі словами: - Ідіть оба бити половчина
І або живі всі будем, або всі загинем.
Давид славний Святославич у похід готовий,
А Олег іти не хоче. «Нездоровий !» – мовить.
- Нездоровий, то як хочеш. Якось обійдемось.
Хоча, звісно, не на гульки, на війну ідемо.
Кожен меч там буде важить, кожен буде треба.
Та що зробиш, як ти, княже, думаєш про себе.
В Переяславі зібрались хто ще був охочий.
В’ячеславові, Мстиславові та ще Ярополчі,
А іще Давид Мстиславич військо своє вивів.
Вже давно такої сили Мономах не видів.
П’ять князів війська привели на клич Мономаха,
Щоб у полі половецькім наробити страху.
Місяць березень, тим часом, був уполовині
Піші по Дніпру спускались, степом ішли кінні.
Полоскалися на вітрі князівські корогви.
Мономах у Дике поле військо вів хоробре.
По Дніпру униз спустились, перейшли пороги
Аж на Хортичів на острів привела дорога.
Там на острові в Протолчах ледь перепочили.
Треба було лад навести у військових силах.
В степ безкраїй половецький рушили походом
Ну, а далі, вже хто кінно, а хто пішим ходом.
Десь там на ріці Сутені гніздо їх осине,
Там Бурчевичі напевно, вже збираються сили
Мономах на усі боки розіслав сторожу
Аби знати, що затіють половці ворожі
День ідуть, другий і третій. На четвертій днині
Дійшли врешті до Сутені (то Молочна нині)
А там часом половчини звістку теж дістали,
Що князі Русі супроти них похід зібрали.
Тож зібралися докупи без числа на раду.
І найстарший Урусоба так ханам порадив:
- Треба миру запросити у князів у руських,
Бо ви знаєте, як кріпко вони з нами б’ються.
Ми ж бо зла Русі вчинили справді забагато.
Доведеться, мабуть, кров’ю нам відповідати.
Наші коні ще охлялі, зима ледь скінчилась,
Наші воїни ще силой як слід не налились
Біда буде, як почнемо битися із Руссю.
Говорити, чим скінчиться, навіть, не беруся
А молодші закричали, таке почалося:
- Якщо, хане,ти боїшся, ми не боїмося.
Цих поб’єм , у їхню землю подамося миттю
І ніхто тоді не зможе нас перепинити.
Тож послали Алтунопу – хана у сторожу.
Він сміливий, хай узнає: де військо вороже.
Та даремно Алтунопа, як вовк степом крався.
Бо у засідку у руську у степу попався.
Посікли усіх мечами: і хана, і воїв.
Наклав мужній Алтунопа в степу головою,
Та йде військо половецьке – не окинеш оком.
Серед степу широкого наче бір високий.
Руське військо помолилось пред станом ворожим
Сподіваючись на милість і підтримку Божу,
А тоді уже всі разом вдарили щосили:
Мчали кінні, бігли піші на половців сміло.
І злякалось половецьке військо, і побігло,
Ледве коней розвернути серед балки встигли.
Та сильніші руські коні їх перехопили.
Почалась кривава битва. Били руси, били
І помщались за убитих, за міста і села,
За розорені домівки ворог трупом встелить
І ту балку, й степ навколо, ажно до Сутіні.
Не питав ніхто: чи винні, чи, може, невинні.
Двадцять ханів половецьких русичі убили,
А одного з них – Белдузя у полон схопили
Бойовище закінчилось нема вражой сили.
Князі тут же, серед поля обідати сіли.
Привели до Святополка Белдузя лихого
Той давати почав злато, щоб пустили його.
Але князь до Мономаха хана відправляє:
Хай, як хоче, так із ханом тепер поступає
І питає Володимир поганського хана
- Не забув разів по скільки клятва вами дана?
Скільки раз ви, підлі хани, на Русі клялися,
Що припините набіги. Нумо , подивися,
Як дотримали ви клятви, як синів учили,
Щоби згідно тої клятви на Русь не ходили?
Нехай тепер кров зрадлива на тебе проллється,
Щоби знали, як з такими на Русі ведеться.
І убили вони хана, посікли на шмаття.
А тоді взяли худобу, оружжя і плаття.
Челядь і полон великий, половецькі вежі,
Вежі торків й печенігів, що Русі належать
З перемогою і славой на Русь повернули.
В тисячу сто третім році усе оце було.
По усіх містах і селах славу їм співали.
І часи тоді спокійні на Русі настали.
Орди дикі половецькі набіг не чинили,
Бо відчули єдність русів, їх велику силу.
Славний княже Мономаше, то заслуга твоя.
Змусив ти князів забути інтереси свої.
Об’єднав за Русь велику і за Русь єдину
Усі землі і народи у одну країну.