Коли до ніг катів упало тіло,
Світ не здригнувся й не перевернувсь,
По натовпу зітхання прошуміло
І зойк жіночий тихо десь почувсь.
А він в душі надіявся і думав,
Що вдарить грім і небо упаде,
Народ здригнеться з розпачу і суму,
Коли на місце страти він зійде.
Як він просив, тамуючи образу,
Як він бажав, молився і хотів,
Щоб гнів людський і Божий гнів одразу
Упав на голови знеславлених катів.
Але пройшло все просто і спокійно.
Кат звичну справу поспіхом зробив,
Народ погомонів про хліб, про сіно
І розійшовся. Та і Божий гнів
Чомусь не спопелив ні світ, ні ката.
І сонце із орбіти не зійшло.
Спустіло незабаром місце страти,
Немов нічого тут і не було.
Надія вмерла під сокирой ката,
Ніхто життя людське не захистив
Ні Бог, ні ті, чия із краю хата.
Ніхто, кого нещасний так молив.
Ну, як же так? Жила собі людина.
Свята чи грішна – не у тому річ.
І раптом хтось життя її єдине
Забрав, зітнувши голову із пліч.
В своїй душі людина рівна Богу,
Бо цілий світ вона собі творить.
Але лиш Бог повинен мати змогу
Цей світ людський позбавить права жить.
Скажи, о Боже, де ж та справедливість?
Людина вмерла, а кати живі.
Не вмерли, не осліпли, не втомились
І далі творять злочини нові.
Народ, чия байдужість не спинила
Ні страту цю, ні тисячі других,
Теж гнівна кара Божа не спостигла,
Хоча байдужість – рівний вбивству гріх.
Байдужість може вбити, як і зброя,
На ній всі вади людськії ростуть.
І в ній, безмежній, як безкрає море,
Людині дуже легко потонуть.
Не будь байдужим до чужого горя,
Бо сам байдужість матимеш в отвіт
І в власнім горі, як в широкім морі,
Потонеш сам, не залишивши слід.