І

Пил в небо здіймався над битим шляхом,
Йшли піші і кінні, загін за загоном.
Вук Бранкович перший зі смутним чолом,
За ним воєводи пришпорюють коней.
Чомусь не на місці у Вука душа,
Думки усілякі її спокушають:
Не знає – чи треба йому поспішать,
Чи краще назад хай коня повертає.
Князь Лазар закликав до зброї усіх,
Щоб туркові стрічу вчинити належну.
Ну, як би він тестю відмовити міг?
Хоч був в розрахунках своїх обережним.
І от тепер тестю на поміч ішов,
Хоч сумніви душу постійно терзали?
Чи вартою буде пролитая кров
Того, ради чого її проливали?
Чи ліпше скоритися туркові всім,
Нехай і під турком, лишитись при владі.
А що, як невдача в бою буде їм?
У кого би Вуку спитатись поради?
Аж вийшов із лісу відлюдник старий
Із сивою аж до колін бородою.
Рукою стискаючи посох кривий,
Спинився, побачивши перед собою
Озброєне військо. Хоч страху не мав.
Дивився спокійно, чекаючи чогось.
І Вуку здалося – на нього чекав
Оцей посланець. І під’їхав до нього.
- Скажи мені, старче, що маю робить:
Іти чи вертати? Скажи мені прямо.
Відлюдник звів очі на нього й за мить
Сказав таке: «Вукові умира самі!»
Сказав, повернувся і в лісі пропав.
Ще більше сум’яття вніс Вукові в душу.
Він довго ще з військом під лісом стояв
У роздумах. Врешті до Косова рушив.

ІІ

З самого ранку, ледве спав туман
І сонця край над горами з’явився,
Прокинулись турецький, сербський стан.
І там, і там штандарт угору звівся.
Зім’яли землю тисячі копит,
Стоптали трави, вкриті ще росою.
Лише благословлялося на світ,
А смерть уже пройшлася із косою.
Не розбирали: правовірний – ні,
Косила всіх підряд, не озиралась.
Чи піший ти, чи, може, на коні.
Конали всі, що під косу попались.
Хоч менше сербів, але налягли,
Зібравши вкупу ненависть і віру
І турки подаватись почали.
Князь Лазар, мов орел метавсь допіру,
Весь час у всього війська на виду,
За спини за чужії не ховався.
Міняв коней, загнавши, на ходу
І знову в бій попереду кидався.
Вук Бранкович також не відставав,
Його загони турків потіснили
До Лабу, що червоним з крові став,
В якім багато хто знайшов могилу.
Чіплялись турки із останніх сил
За схили, за вози свого обозу.
Встелили землю рясно купи тіл.
Та відвернути не могли загрозу.
І тут до Вука «зрада» донеслось,
Спочатку тихо, потім – голосніше.
Те підле слово між людей пройшлось.
Що може бути у бою страшніше?
Хто зрадив? Милош – любий князя зять.
Вук посміхнувся криво: «Боже, Боже!
Я ж знав! Ще й уночі устиг сказать
Про зраду князю. То на нього схоже!
Подавсь Мураду чоботи лизать
В таку хвилину. Що ж його робити?
Чи далі битись, чи то відступать,
Щоб усе військо в полі не лишити.
І тут згадав відлюдника того
І, мов прозрів. Так от у чому діло!?
Хотів пророцтвом зупинить його,
Як жаль, що пізно стало зрозуміло.
А чому пізно? Є можливість ще.
Вовки –таки на самоті вмирають.
Хай хоч і Лаб угору потече,
То його вибір вже не поміняє.
Що йому, власне, Сербія ота?
Він про свою вітчину має дбати!»
І Вук коня до річки поверта,
Велить своєму війську відступати.
Тоді іще ніхто того не знав,
Що Милош був не зрадником – героєм.
Своє життя за Сербію відав,
Життя Мурада взявши із собою.
І тут би сербам вдарити ураз,
Зім’яти турків, доки ще можливо.
Але, не знав, що сталося, ні князь,
Ні жоден з сербів. Баязид же живо
На себе все командування взяв
І кинув в бій усе, що під рукою.
А Лазар в яму вовчую попав
І поплатився зразу ж головою.
Вук з військом поле бою полишив.
Боснійці – ті до бою й не вступали.
А дехто туркам вірою служив,
В їх війську проти сербів воювали.
Ті, хто лишився – бились, як леви.
Тесть князя Братко з усіма синами
Один по однім склали голови
Отам поміж рудими пагорбами.
Кривава жертва Сербії була
На невеликім Косовому полі.
Найкраща частка воїнства лягла
Так і не змігши захистити волі.
Бо не змогли об’єднання знайти
В тяжку годину її рідні діти.
І довелося Сербії піти
Попід ярмо турецьке на століття.
Вук Бранкович радів, що він живий,
Що не лишив на полі тому тіло,
Вертався в край південний сербський свій,
А слідом його військо поріділе.

ІІІ
Далеко позаду криваві жнива
На тому на Косовім полі.
Немає вже Сербії, хоч і жива,
Але на віки у неволі.
Вук Бранкович думає думу важку,
Самотньо схилившись до столу.
Оплакує Сербії долю гірку,
А також і власную долю.
Що має він нині від того, що мав?
Для сербів став зрадником вічним
І зустрічний кожен, хоча і мовчав,
Дивився з ненавистю в вічі.
Лунали по Сербії гучні пісні,
Де славили тих, хто загинув.
На нього ж у них лиш прокльони одні,
Неначе в усьому він винен.
Для турок він був лише підлий слуга,
Що опір посмів учинити.
Щодень небезпека на нього чига
Від того невдалого літа.
Самотній лишився і вік доживав,
Безсонними мучивсь ночами,
Але зрозумів, чом відлюдник сказав,
Що «Вукові умира самі».