У широкому полі буйний вітер гуляє,
У високому небі жайвір пісню співа,
А коня вороного козаченько тримає
І з глибокої річки він його напува.
Шлях далекий позаду залишився у нього
І гіркого полону відчуття, наче ніж.
У татарськім аулі вкрав коня вороного
Аби рідного дому досягнути скоріш.
З гіркотою неволі не зрівнятись нічому,
Чи ж душа вільнолюбна довго може так жить?
Чим їй дихати можна в тому трюмі тісному
І роками не бачить над собою блакить?
Аж пече, як згадає, як в бою під Стамбулом
Захопила зненацька яничарська рука
І, немовби сьогодні, хоч і роки минули
Все встає перед очі та хвилина гірка.
І не встиг навіть крикнуть, щоб прийшли на підмогу
Не дала і дихнути та туга тятива.
І на роки скувала йому ноги і руки,
Дзвін кайданів й нагайка замінили слова.
Хто на каторгу втрапив – сподівань вже не має,
Бо для більшості бранців це могила-тюрма.
Із веслом проклятущим він живе і вмирає.
І побачить свободу вже надії нема.
Але він, як то кажуть, у сорочці родився –
Шторм галеру на морі на шматки розтрощив
І козак, як за рідне, за весло ухопився
І до берега Криму він отак і доплив.
Мабуть, за козаченька хтось так сильно молився,
Мабуть, хтось його вдома скільки років чека,
Що він все переніс, не помер, не втопився
І у руки татарські у степу не попав.
Кінь неквапливо п’є прохолодну водичку,
А козак у задумі огляда небокрай.
Там за річкою вже його рідна землячка,
Там уже його рідний, майже втрачений край.
Скільки сил і бажань він поклав задля того,
Скільки він перенести мусив бід і страждань,
Аби оком одним подивитись з чужого
На свій берег на рідний. А тоді помирать.
І бажання збулось. Навіть, лячно від того.
Він стоїть, як і мріяв, на чужій стороні
І рукою подати вже до берега свого.
А він кроку не ступить, наче закам’янів.
Що чекає його в стороні його рідній?
Чи живі ще батьки, чи здорова рідня?
Мне козак у руках нетерпляче повіддя,
Але не поспішає підганяти коня.