І Горбунов і Горчаков

"Ну, Горбунов, і що ти нам наснив?"
"Та снилися лисички"."Знову?" "Знову".
"Оце так розсмішив, нема і слів".
"Аби ж твій сміх здорову мав основу.
Чув лікаря: полегша для голів –
нормальний сон"."Та не за нього мову
я тут завів… чи зайвого приплів.
Та що попишеш, проти цього зову?
Нам, ленінградцям, сниться стільки снів,
а ти своїм, грибним, ніяк оскому

не зіб’єш". "А зізнайся, Горчаков,
що вам, як корінним містянам, сниться?"
"Це, як коли. Концерти, рух смичком.
Проспекти і провулки, просто лиця.
(Сни в клоччя пошматовані немов.)
Нева, мости. Зі шпальт передовиця,
і я без окулярів бачу знов!
(Їх відбирає перед сном сестриця.)"
"Ич, виклики зіницям – будь здоров!"
"Ну, що ти. І лікарня часто сниться.

Було б бажання. Спи, дивись згори".
"Оце так сон! Не треба ждати чуда.
Авжеж, і полуденної зорі.
Такому сну і білий день – полуда…"
"Заткнись, Міцкевич! Біс тебе бери!
Б’юсь об заклад, ти б спав і безпробудно.
Буває, також, сняться снігурі.
Буває, що дитя в калюжі вудить.
Дитя – це я…" "Продовжуй, говори.
Чому ти вмовк?" "Я це… мабуть, застуда.

Ну, а тобі це нащо?" "Просто так".
"От і кажу, дитинство, друзі сняться.
І горище нас вабить, лобуряк.
І власна старість сниться. Хай їй трясця,
цій старості. І уві сні бардак:
хлопчисько, старець…" "І піди їх збався".
"Ну, Горбунов, який же ти простак!
Нам сон з його видіннями і дався,
щоб цікавіше ніч минала"."Як?!"
"Щоб спадок денний темінню розтрясся".

"Говориш, "спадок"? "Це ти перегнув!
З горищем ще так-сяк, зі хлопцем босим.
Але, щоб старість? Навіть не канун:
з твоїм, зі не посивілим волоссям?"
"А чом, скажи, хропе Бабанов? Ну?
Чому Міцкевич з булькою під носом?
Фантазією я її тягну!
Уявою тягну, немов насосом,
знайомлю старість з цариною сну".

"Ну, Горчаков, тоді, того й гляди,
не ти собі наснишся"."Істуканів
тобі подібних ждуть хіба Хрести,
а там не випускають зі стаканів!"
"А хто насниться? Що умовк? Не ти?"
"Гор-кевич, імовірно. Чи Гор-банов".
"Ти мариш, Горбунов!" "І ти – туди,
сивини, риси; цих оман-туманів
і наяву стачає до нуди".
"В піжамі без кишень не т’ра і штанів".

"А я і без кальсонів як піжон".
"Буває, піч наснить, як головешці…"
"Ну, Горчаков, це, дійсно, той ще сон!
Проспекти. Співрозмовці. Просто речі.
Рояль співає скрипці в унісон.
А ще жінки. Звитяги молодечі".
"Учора снився сон на шість персон".
"А сни твої – вони не віщі, врешті?
Або простецькі, й їм ім’я – вагон?"
"Є віщі, є зловісні, є доречні".

"А Фройд говорить, всі ми бранці снів".
"Мені казали: кожен – бранець звички".
"Ти, Горбунов, вві сні не очманів?"
"Я бачив кожну кому й титлу книжки".
"А Фройд не бреше? Годі ж брехунів…
Допастись ласих тої ж полунички…"
"Оте, у штанях?" "Навіть без штанів.
І сниться, тебе дзьобають синички.
І сни мені миліш говорунів".
"А як же, Горбунов, твої лисички?"

"Це – острівці в заплавах сподівань.
(Та і ростуть лисички острівками).
Проспекти ті ж, провулочки, слова.
Ми, власне, і говоримо ривками.
Подібно тиші, а між них – трава.
І грибники торкають їх руками!
Відтак, і щонайширші їх права,
а ще вони здаються поплавцями,
які несе кудись в собі Нева
того, що у мене під каблуками".

"А ти, як ті рибалки клопіткі,
повинен без упину, безкінечно
на відрух пильнувати поплавків
своїх – еге ж?" "Еге ж, беззаперечно".
"А в сутіні конструкції гачків
цінити за вечерею безпечно?"
"І пхати по кишенях черв'ячків!"
"Боюсь, хильнеш ти горя безбережно".
"Тобі, либонь, і мед гірчить?". "Доречно.
Затим я Горчаков і поготів".

ІІ Горбунов і Горчаков

"Як повечеряв?" "Так, киселик, мля,
і овочі"."Ба, бовтанка весела.
А що іззовні?" "Зоряні поля".
"Гляди, в тобі задатки Галілея".
"Цю половину лютого полляв
і Водолій зі свого глека землю,
і Риби повертаються, мовляв,
вода ось-ось у ріках буде тепла".
"А що земля?" "Ба, власне, що земля?"
"Ну, що внизу?" "Замет, стіс дров, алея".

"Ба, далебі, ти жук іще отой.
І дійсно, бачу, мітиш у Ньютони.
В сусідів – буйних, дехто Хомутов,
– там галас і блювотина по повній –
твердить: здоровий я, я Гамільтон;
а сам хропе, як наші харитони".
"Доба Петра, як терся борт бортом
і наїздили різні там тевтони,
відлунює у прізвиськах потомств.
Можливо, Хомутови – Гамільтони".

"Натоплено, а тіпає озноб".
"А ти до шибки щільно не тулися".
"Повівсь на твій блискучий гороскоп".
"Ну що, переконався?" "Де там, в біса.
Замет убачив, остудивши лоб".
"Он Водолій зі глеком нахилився".
"Сюди б нам телескоп, ото було б…"
"Не кепсько, геж"."І ти б угомонився".
"Що? Телескоп? На кой тут телескоп!"
"Ну, Горбунов, чого ти заходився?"

"З ногами в мою постіль ти заліз.
Гадаю, міг і скинути з копитець
ці човганці"."Звиняй, кінцівок низ
оціпенів. Та годі вже гнівитись.
Ця сирість і пояснює каприз
твоїх лисичок в пам’яті гніздитись".
"Такий прогрес і Фройду б не наснивсь!
А от прогресу нічого стидитись:
наснився активісту мокрий ліс,
а пасивіст заціп, щоб застудитись".

"Лисички не спосібні, по мені,
цілющістю душевному здоров’ю.
Цінуєш їх?" "З любов’ю нарівні".
"А що ти розумієш під любов’ю?"
"Розлуку з самотою"."Без дурні?"
"Відрадна тиш і втіхою малою,
як і життя – на дотик, – чом і ні? –
хай подихом, рукою чи бровою…"
"Куди тоді утупивсь у вікні?"
"…Заслін і пустослів’ю зі нудьгою".

"Не кинеш мені яблуко?" "Лови".
"Ну, що твої лисички-невелички?"
"Я думаю, як перший чоловік,
завжди, коли дивлюся на лисички.
Не знаю – підсвідомо чи в крові, –
якась у цім подоба переклички".
"Нормальна звичка ока, уяви,
як того ж сірника – потреба свічки".
"То область рук. А в сфері голови
немає чим утримувати звички".

"І, ледве ніч, навіюються сном
тобі твої лисички?" "І оддавна".
"Точніш, любов до них?" "Усе одно.
По твоєму, на диво безталанна?"
"Не дивне, а гріховне все воно.
І страм, і гріх – які ще міркування!
Чого смієшся?" "Я й кажу, біном!".
"Ще не підкинеш яблука?" "Звичайно,
тобі лисичок знати не дано".
"Лисички, знаєш, штучка полігамна.

Ось! Ось ти і луснув, як горіх!
І докір мій гірчить – куди трутизні!"
"Не совісно – торочити про гріх?
Гріх з карою назирці – речі слізні.
А як карати, щойно стріли всіх
знегод пучком сягають, як у призмі,
грудей моїх? І жадних їм поміх
у будучім"."Ми, отже, добрій тризні
ґрунт пушимо?" "Ні, мій, на кутні, сміх
ґрунтується цілком на оптимізмі".

"А Суд Страшний?" "Такий собі відкат
до згадувань. Як у кінокартині.
Та що там Апокаліпсис! Зо п’ять,
п’ять місяців у будь-якій пустині.
А я зо півжиття трубив і спать
з лисичками поклав собі віднині.
Є пам'ять в стіп, куди їм відступать
від Огненного Янгола Твердині…"
"Біль сокрушить гординю"."Ні на п’ядь;
біль роз’їдає дерево гордині".

"Ти, себто, не боїшся темноти?"
"В ній є орієнтири"."Певно, різні?"
"А я з орієнтирами на ти.
Орієнтирів годі, тільки свисни".
"Надмірність вимагає суєти".
"А я не певен в цьому афоризмі.
Душа не відчуває тісноти".
"Гадаєш? А у мертвім організмі?"
"Душа, перебуваючи у кризі,
на тлінну плоть жаліється завжди".

ІІІ Горбунов і ніч

"Лікарня. Ніч. І тиш у пустоті…
Ні, це ще не трагедія… І звичні
Суду Страшного вироки – ще ті
моїй душі полегшення, що гірші
діла її утілень… Поготів,
коли припре, гадаю, що колишні
симптоми болю стерпні без трудів.
Дитинство мітить риси чоловічі.
Лисички занесли мене сюди.
А все, що нас пов’язує, на збіччі.

Вони мені і сняться. А жона
не сниться, ні. І правильно. Де тонко,
там рветься. І прислів’я недарма…
І на дитя спомігся з нею ловко.
Гадав, ніде не дінеться вона.
Утім, нікчемне це, усе – підробка.
Я, вочевидь, таки дістався дна.
Не знаю, як душа, але мошонка
ще ціла. Чую шелест полотна.
В Бабанова зубах пищить гармонька.

Я голос чую в повній тишині.
У ній з галюцинаціями слуху
зв’язку нема: і навіть тиск на дні –
потали не завдасть моєму вуху.
А голос – він усупереч мені
лунає: наполегливо і глухо.
Але, це не дружини голос, ні.
Не янголів. Шкода, та царство духу
з дружиною німує нарівні.
Сюди б мені стару мою тривуху!

Алея лікарняна. Ніч. З оздоб
замет і рій зірок обсів вільшину.
З-за рогу на єврейський телескоп
медбрат запав, сповняючи картину.
І постіль моя звузилась, як гроб.
І плющиться зіниця від учину.
І кров шумить, що з клену той сироп.
І віддає в кінцівку ревматичну.
І ділиться мій розум, як мікроб,
і множиться у тиші без упину!

"Були удвох. Вклонились олтарю…
Вона пішла. Як з нею був, одною,
тепер я вічно з кимось говорю.
Було нас двоє. І лишилось двоє!
Міняє лютень січеня зорю.
Почасти, завдяки її конвою,
олтар, і завдяки календарю,
опірним є мовчанці, спір з якою
подолую тим полем, що творю
їй всупереч дугою силовою.

Вона пішла. І я кажу собі.
Собі. Чи не гукнути Горчакова?
Гов! Горчаков!.. Ба, ні, уже відбій.
Не цілковито, бач, і безтолково,
коли одні вуста наперебій
за двох співають, а нема алькова?
Я сам це відчуваю по губі.
Їх пополам – покуса і для слова.
Я – їх переріз. Кожна, далебі,
губа, як намагнічена підкова.

Ніч. Суголосся губ. Моїх, мабуть.
Гадаєш, мало рації у свисті?
Насамперед, стосовно їх підспудь:
потал навзаєм в кожній голосівці.
Вони у кревні узи і сплетуть
німуючи, заціплі, особисті.
Від зверхньої – коханому приют.
А нижня – нареченій у намисті.
І те, що навпіл ділиться отут,
без сумніву, поділять і на двісті.

А все, удвічі збільшуючись, не
занепаде знічев’я перегодом.
Самоти стан безпросвітний мине,
моїх роздвоєнь невичерпним коштом.
Мій відчай, що розкраює мене
як брус який, роздвоєним самотам
душі моєї – теж не опонент.
А щойно двоєдушність є оплотом
безбожжя, то не в забавці з вогнем
дровець – сугрів, а з відкоша колодам.

І ти не кинеш, Господи, на тлум
два голоси, почуті за відлунням
зі вуст єдиних, вчувши в них не шум,
а лютий герць минулого з майбутнім;
клони до себе, зваб мій ниций ум,
мікробів його кущ роздай полудам,
і суму днів та їх судомних дум
сам розмежовуй жестом всемогутнім.
І дай мені на решту з їхніх сум
звитяг над онімінням їх ядушним.

А щойно знадобиться, менше з тим,
мені слухач, то, промислом Господнім,
зроби ним небожителя. Над ним
не кпитиму я в усмішці, ні болем
моїм, йому невідомим, земним.
І най відгонить це оксюмороном,
нехай не Горчаков, а херувим
ширяє над брудним моїм притоном –
понукам і стенанням монотонним –
прямим безмовним зволенням Твоїм".

ІV Горчаков і лікарі

"Ну, Горчаков, заслухаємо звіт".
"Про Горбунова?" "Так, про Горбунова".
"Як суто безпартійний індивід,
він бачить речі, явища; основа,
утім, діалектична в нім; підхід –
і низка міркувань нові частково
для нас"."І віддають заздалегідь
насиченістю рідкісною крови
азотом, що ніскільки не кріпить
самоконтролю"."Тісно зрослі брови

асиметричність підборіддя, жир
на підборідді. Капілярна сітка
судин цяткує ніс, іде ушир".
"Гадаю, розкладається печінка".
"Компреси, здутість жил, на мій позір,
асиметрію лоба свідчать чітко…
Лисички його слабість і кумир.
З жінками, вочевидь, є заковика.
"Світ внутрішній не знає меж і мір,
світ зовнішній вичерпується швидко" –

меткий і безоглядний на язик,
у гострослова висловах химерних
він істинний показує свій лик,
прибічник непартійних, ефемерних
підходів…" "Хиб і ухилів убік
наліво від здобутків невичерпних
марксизму"."Непростецький чоловік".
"А як стосовно явищ атмосферних?
"А від жінок він не відвик?" "Відвик".
"Нема у нього рухів характерних

для цеї… ну-бо, як її… луди…"
"Спокійно, Горчаков!"."… для баболюба".
"А як він там… Ну, в сенсі наготи?..
Ну, органи і таке ін.?" "Сугубо,
сугубо від нужди і до нужди.
Звиняйте, сказонув занадто грубо".
"Ну що ви! Не бажаєте води?"
"Води?" "А ви воліли коньяку би?"
"З цим трунком маю давні нелади".
"Тоді чому облизуєте губи?"

"Не знаю… Це стосується води".
"Що саме?" "Але річ не в оковитій".
"Можливо, півстакана до їди?".
"Ні-ні, ми пійлом сплутаємо ниті…
Заждіть, я бачу … чоловік… худий…
довкіл – пустеля… Азія… Зігріті,
повзуть піски, як полчища орди,
палає сонце… як його?.. в зеніті.
Зусюди узнаки, що він в біді…
І раптом – джерело"."Так-так! Ковтніте!"

"А далі знову – мертве все, пусте.
Колодязь… теє… враз кудись подівся".
"Гов, Горчаков! Що з вами?" "Теє…Те…
Я, знаєте, того… Заговорився.
Махрово, пишноцвітно в нім цвіте
ідеалізм, в якому він відкрився".
"Хто? Горбунов?" "Еге ж, я… де-не-де…
Звиняйте, завинив отим, що збився".
"Ні, все гаразд, усе, як є, про те".
"Я Горчакова добре роздивився.

Він безпартійний, ось у чім біда!
І щойно видається день морозним,
він в ухил цей, не гаючись, впада,
ну, вліво, в теплі труби…" "Чує носом!"
"А він не релігійний?" "О, згадав!
Він релігі… лігійний так, що Бог з ним!"
"Підлогою б явида цей бодай
лоб не вредив зі носом варикозним,
чи Богу об’явитись загадав".
"Без партії усяк стає нервозним".

"Він вліво ухиляється"."Ха-ха!"
"Не рано усміхаєтесь, колего?"
"Нить, бачите, в канву сама ляга:
від нього батарей лівовіч ребра,
у Горбунова, навпаки…" "Ага!
Як в шахматах? Король і королева?
Навпроти!"."Безсумнівно"."Від гріха
впишімо обі версії окремо".
"Ідея гарна"."Пильність вимага".
"У пісні й приспів виникає сперва!

Ось висновок… кріпіть його шнурком!
підшити! Горчаков, чи ви не згідні
автограф нам?" "Боюсь, не вбачу ком".
"Мої підійдуть вам?" "Годящі ніби.
Так: "вліво ухилянт"… одним бочком!
… "і вправо"… в инший бік! Я за обидві
реляції. І годі з панчуком…
Одне зі двох: або ми їх, простибі…"
"Подяка вам, товариш Горчаков.
Ви на Великдень вийдете"."Спасибі.

Так-так. Подяка й вам. І позаяк…
Від поясу й чолом… Про віщо мова?..
Де Горбунов?! Який же він сліпак!
О, жах! Я щодо істини – ні слова…
"Класична параноя плюс конь’як?"
А не пішли би лісом ви, панове!
Канвою нить не вкоськати ніяк,
коли піткань біснується основа.
Я, Горчаков, вторую для подяк
один в один безумця Горбунова!"

V Пісня в третій особі

"І він йому сказав"."І він йому
сказав"."І він сказав"."І він увірив".
"І він сказав"."І він"."І він пітьму
огледів і сказав"."Слова на вітер".
"І він йому сказав"."І це – при тім,
що "він сказав", яка не є робота,
– він сам сказав"."І щодо "упустім
подробиці" сказав; все ясно, тобто".
"Один сказав, і другий теж сказав".
"Сказав гріхи роздай сказав веригам".
"Узяв сказав, сказав на стіл і став".
"І хай відгонить стіл татарським ігом".
"І він йому сказав"."А він зв’язав
і свій сказав, і той, якого ради
"і він сказав", і "отоді сказав".
"І він йому сказав, бо мав сказати".
"І він сказав"."Так камені у став
шпуляють. Кілька кіл: одне, чотири…"
"І кола ніби ті ж, як "він сказав",
та радіус у кіл сягає в ирій"
"Сказав – і коло"."Сказонув – і німб".
"І ось його сказав уткнувся в берег".
"І дав сказав своєму стусанів
за брижі кіл"."Нових нема Америк".
"Сказав"."Сказав"."Сказав"."Сказав"."Сказав".
"Суть потягу"."І далі, далі рейси".
"І кожен зі сказав, як той вокзал".
"І жоден не валяється на рейці".
"І він сказав"."А він сказав, і, гледь –
зі зору щез"."Сказав, в кінець перону".
"І він сказав"."А раз сказав – предмет,
з манір узяти слідує пристойну".

"І він йому"."І він"."І він йому".
"І я вважаю вечір розпочатим".
"І він йому"."І геть усе тому,
що оба однієї суті задум".
"Він – ключ до суті"."Він – ціна питань".
"Позаочі й навспак"."І кличів тричі".
"Між них, навзаєм, просвіти вагань".
"Чи не єдиний вихід у дволиччі".
"Він ким (йому) доводиться йому?"
"Чи є де ще стосунки у природі,
так непідсудні нашому уму?"
"Не кревні хай, а щось у цьому роді?"
"Чого не добере ні суд, ні зал!
Сидить суддя; в пенсне немає скелець".
"Він хто йому?"."Сказав, що зі сказал".
"Не свекор, але є на що опертись".

У лоні мли укляк великий дім.
У проймі затхлій два лиця укляклі.
"Вони не тут"."Гаразд, а де тоді?"
"У відповіднім він-йому-сказалі".
"Громаддя дому. В шибі силует.
І гомін, як під зводами вокзалу.
Тут тиша настає, урешті-решт?"
"Коли заціпить він-йому сказалу".
"Сказала потребує і вона".
"Як і "його сказав" – часина она"
"А тиша "він сказав" не поглина?".
"Жаскіш, аніж анафема з амвона".
"І що, не лячно тиші вкупі з ним?"
"О, ні; у часопросторі за безцінь
лигається вона, і не з одним
і "він сказав", і кається в инцесті".

"І це – понука діяти?" "О, так.
Умовою стосунків є натхнення".
"Вони умовкнуть якось?" "Аніяк".
"Вони гучні, як імена, напевно".
"Так, імена – це мови концентрат.
Вони не допускають перенесень,
підмін, переиначень і утрат".
"І це – понука вдатися до звернень?"
"О, саме так! У мові непрямій
вони пряміш усякої прямої".
"І неуникні в паузі німій
утрати особисті"."І, безмовні,
та Він сказав начувані чеснот,
у храмовім притворі діти мовби,
ми ніби долучаємось висот,
осяжних і до чутої розмови".

"То що вам снилось, Він Йому Сказав?"
"Тут лікарі"."Анумо, крок за кроком".
"Мені наснився океанський вал.
І снилось море"."Бавилося з оком!"
"Нівроку сказонув: ані гаїв,
лисичок"."Уявіть!" "Якимось чином".
"Та ні, він за обох і відповів".
"Тоді – узагалі непояснимим".
"Я бачив сонми сутінкових вод
ясніше неба ясного. І весь там
на оці мав осяжний горизонт".
"Це, як пальнути, знаєте, дуплетом".
"І гребні, ніби гриви жеребців
у цугом колісниці вавилонській".
"А не було там, знаєте, гребців,
утоплеників?"."Я не Айвазовський.
Я бачив тільки пінні гребні круч.
І берег був – дугою, як підкова…
І Він Сказав всміхався серед туч
в манері Горбунова, Горчакова".

VІ Горбунов і Горчаков

"Ну, що тобі наснилось? Поділись".
"То я ж казав: те саме, в тім же дусі
з комісією…" "Досить, не хвались,
усе я чув, і досі дзвін у вусі".
"Я і кажу…" "Вчепився, як якийсь
реп’ях, але і я при здравім глузді…"
"Ну, море, не приховую"."Хоч трісь,
не вірю"."Не відраюю. У тузі
пак, не усохнеш"."Ти його дивись,
який затятий! Дійсно, на злодюзі

шапчина підгорає"."Попустись".
"З якої отакої, інтересно?"
"Та я бо, Горчаков, тебе накрізь…"
"О, він і ренгентолог!" "Ба, неґречно,
кажу, жартуєш. Лоб не повредивсь,
розкаюючись?" "Ти серйозно!?" "Чесно.
Лишень но ми розійдемось кудись,
як знають всі в комісії вичерпно,
об чім ми тут… Сексотничав? Колись!
Ну, чом порум’янів, як наречена?"

"Ти сердишся?" "З чого б це? Переб’юсь".
"Не муч мене!" "Це я – тебе? Диви но!"
"Ти сердишся" "Ну, хочеш, побожусь?"
"Божись, тобі однаково не стидно".
"Та ні, я особливо не стиджусь".
"Ну ось, уже і щирим став"."Позірно
чи совісно? Невже я видаюсь
такої гідним сліжки? Вельми дивно".
"То чом не забожився?" "Я боюсь,
не йнятимеш ти віри вже"."Ймовірно".

"Я головного, власне, не пійму".
"Я змішую в нім зерна і полову".
"Ось бачиш, ти не віриш сам цьому:
ані Знаменню Хресному, ні слову".
"Війна в Криму. Усе, авжеж, в диму.
Цитатою завдячую Крилову…
Але тобі дорога у тюрму".
"І ти забудь про голову здорову…"
"Чого тоді утупився в пітьму?"
"Уланову я бачу і Орлову".

"Я, знаєш, в коридор, пройдусь допір".
"Куди?" "Та так. На повню в тім’ї буча".
"Все випитав, що треба?" "Перебір!"
"Що, істина правдиво загребуща?"
"Ти теж не пріч поозирати двір".
"Сексотиш, далебі, порода суча".
"Я просто розсуваю кругозір".
"Без віри?" "І невіра не кусюча.
Доноси свого часу і манір
навчались в бесід, позаяк й тому, що

в останніх час спливав і красив дні".
"Ти ба, і тім’я наче попустило…
То що тобі наснилось, не темни!"
"А, все воно нудне і через силу...
У небі онде цяточки ясні".
"Ну, тіні від дощатого настилу…"
"Орлова! і Уланова…" "Лини
бо кави, або зіп’ємо остиглу".
"Війна була, ти знаєш, і вони
ставали ніби символами тилу".

"Ба, лютень вполовину відпетляв.
Гляди, куди націлилися стрілки".
"Я бачу тільки радіус нуля".
"А цифри?" "Як бордюрчик у тарілки…
Сервіз я бачив, зроблений а ля
майсенський…" "Передрали, вочевидьки".
"Там надпис є: майстерня короля
і сонце – ніби газові горілки".
"Я вермуту б стакан хильнув"."А я
не став би відмовлятися від грілки…

"Як тісто здобне, тінь куща густа!"
"Звиняй, мої матерії тактовні…
ті ж дзиґарі…" "Кружляєш неспроста?"
"На нуль тобою множитись сьогодні
мав щастя я…" "Ну, округляй вуста".
"Невже бо нуль?" "Ага"."І річ не в повні?"
"Ні, просто в тім, що й зовні – пустота".
"Всередині тепліш, аніж іззовні".
"І не передається теплота
пустотами, які давно холодні".

"А ти не збився з ліку штабелів?"
"Ні, стіс дровець не надихає вирла".
"Від протягів я ледь не задубів!
Цей холод-голод будить в мені звіра".
"Болячки одоліють докторів".
"Своїм задвірком гребує подвір’я".
"Усе-таки, який не є, зігрів".
"Додай ще, Горчаков, луску і пір’я;
і знай – реальність вимовлених слів
опірністю реальніша зневір’я".

"О, студінь грандіозніше тепла".
"І час – аніж годинникова стрілка".
"І дерево – свого таки дупла".
"І дупла грандіозніші, ніж білка".
"А білка граціозніша орла".
"А рибка… теє, як його… де мілко".
"А я б оце роздягся догола!"
"Наш радіус – виделка і тарілка!"
"А дерево, згораючи дотла…"
"Ніяк не грандіозніше, чим грілка".

VІІ Горбунов і Горчаков

"І як вечеря?" "Так собі: трава
та овочі…" "Угу, сумнівна радість.
Пташині наші страви і права".
"Могли і на засмаку розстаратись".
"Дивись: в дворі дровітня вже нова…"
"Але я маю право і спитатись!"
"Стосовно прав, то їх медбрат назвав
правами в межах радіусу." "Кластись
в цей радіус – уперлась голова,
а пузо…" "Не бажаю опиратись

на викладене вище; щодо буч,
нехай їм грець, і так у нирці колька".
"А сам я – поза радіусом"."Ну ж!
То хто переді мною?" "Оболонка".
"За шир несосвітенну й чуйність душ
чув змолоду. Про вовка і помовка".
"Пак, я ще чоловік, крім цього, муж.
Дружина зовні радіусу, донька".
"А не прийняв би ти холодний душ?!
Сказати, де?" "На станції Опочка".

"Мабуть, таки наснилось"."Ніфіга.
Гадаю, радше я тобі наснився".
"Опочка десь у області"."Ага".
"Далеко ти того… кажу, розбігся".
"Пора й мені податись у біга".
"Не варто. Ти і тут укорінився".
"Хай так. Як той казав, одна нога…
а друга там… Що користі з лінивця!"
"А де на семимильний крок снага!"
"Ну-ну, угомонись"."Угомонився".

"А скільки ти отримував?" "Сімсот;
старими ще"."І де?" "Діла днедавні".
"Боїшся… Мов, спитав, і – настіж рот?"
"А ти б насолодився у мовчанні?"
"Мовляв, авжеж, не повний ідіот…"
"Так, знаєш бо, по зрілім міркуванні… "
"Ага, кортить сказати: він сексот,
аніж піднятись вище в цім питанні".
"Я до ядух пронизливих висот
зійти з моїм походженням не в стані".

"Чому ж ти напустився на меню?"
"А я не з ветеранів, троєкратно
одне й те саме хавати на дню…"
"Ти міряєш банально-ресторанно".
"Я вписую у радіус рідню".
"Твій кухар готував помірно-пряно
ягнятину?" "Пак, я туди й клоню,
що поготів зрікатись мені рано
минулого"."Кінчай верзти дурню".
"А що не так?" "Усе, усе не стравне".

"Я радіус розширив до рідні".
"Тим гірше, адже люди балакучі".
"Я тільки ніжка циркуля. Вони –
опори нерухомі і беззвучні".
"А те різноманітить якось дні,
що радіуси ширші?" "Ні, що вужчі.
На світі так заведено: одні
стоять, а ті, що рухають, байдужі".
Бувають нерухомі ще вогні,
розширені під радіус калюжі".

"Я рухаюсь!" "Не відаю, де старт,
та фініш – асфальтовані тороси".
"Живу, допоки рухаюсь – Декарт
позаздрить кровообігу пронози!"
"Мені до серця щирий твій азарт".
"Це задушевність громіздкої прози
наскучила…"."А що твій міріад –
ну, зоряні ковші там, хмарочоси?
Ось вийшов Овен, він курує март".
"І я – за телескоп, а не доноси".

"Було б не кепсько. Вгледіли б зірки,
опори наші дальні"."В них – зачатки
всіх відрухів"."Далася б узнаки
Опочки непохитність і Камчатки".
"Я – березневий. Схильний, навпаки,
до коливань. Утім, і я за рамки.
Шкода, що ми самі не менш тремкі,
ніж ті, опірні наші небораки".
"Народжені під Овном залюбки
примірюють каракулеві шапки".

"Гадаєш, я від холоду дрижу?"
"Як дуля посинілими пальцями".
"А ти?" "А я, Близнюк, не сам лежу.
Травневі, ми міняємось місцями".
"І тепло вам?" "Наскільки я суджу…"
"Кажи вже! Не мудруй з не мудрецями!"
"Порівняно з тобою, так скажу,
кінцівками не ціпнемо"."З кінцями!"
"Що, Горчаков?" "Знов вішаєш лапшу!"
"Та ні, усе це правда – з місяцями".

"Шкода, на телескоп не наскребти,
опор допастись оком нам, приблудам".
"Як радіус життя не встерегти,
то циркуль, Горчаков, скостить занудам".
"Боюсь, загнусь тут, Господи прости,
загрібний світ вважаючи безлюдним".
"Ні, не помреш, тим пак, від самоти".
"Гадаєш?"."Сам суди"."Давай розсудим".
"Тягар, переобтяжений майбутнім,
до другого життя не донести".



----------------------------------

И. Бродский.

"Горбунов и Горчаков" Ч. І-VII

I

Горбунов и Горчаков

"Ну, что тебе приснилось, Горбунов?"
"Да, собственно, лисички". "Снова?" "Снова".
"Ха–ха, ты насмешил меня, нет слов".
"А я не вижу ничего смешного.
Врач говорит: основа всех основ —
нормальный сон". "Да ничего дурного
я не хотел... хоть сон того, не нов".
"А что попишешь, если нет иного?"
"Мы, ленинградцы, видим столько снов,
а ты никак из этого, грибного,

не вырвешься". "Скажи мне, Горчаков,
а что вам, ленинградцам, часто снится?"
"Да как когда... Концерты, лес смычков.
Проспекты, переулки. Просто лица.
(Сны состоят как будто из клочков.)
Нева, мосты. А иногда — страница,
и я ее читаю без очков!
(Их отбирает перед сном сестрица.)"
"Да, этот сон сильней моих зрачков!"
"Ну что ты? Часто снится и больница".

"Не нужно жизни. Знай себе смотри.
Вот это сон! И вправду день не нужен.
Такому сну мешает свет зари.
И как, должно быть, злишься ты, разбужен...
Проклятие, Мицкевич! Не ори!..
Держу пари, что я проспал бы ужин".
"Порой мне также снятся снегири.
Порой ребенок прыгает по лужам.
И это — я..." "Ну что ж ты, говори.
Чего ты смолк?" "Я, кажется, простужен.

Тебе зачем все это?" "Просто так".
"Ну вот, я говорю, мне снится детство.
Мы с пацанами лезем на чердак.
И снится старость. Никуда не деться
от старости... Какой–то кавардак:
старик, мальчишка..." "Грустное соседство".
"Ну, Горбунов, какой же ты простак!
Ведь эти сновиденья только средство
ночь провести поинтересней". "Как?!"
"Чтоб ночью дня порастрясти наследство".

"Ты говоришь "наследство"? Вот те на!
Позволь, я обращусь к тебе с вопросом:
а как же старость? Старость не видна.
Когда ж это ты был седоволосым?"
"Зачем хрипит Бабанов у окна?
Зачем Мицкевич вертится под носом?
На что же нам фантазия дана?
И вот воображеньем, как насосом,
я втягиваю старость в царство сна".

"Но, Горчаков, тогда прости, не ты,
не ты себе приснишься". "Истуканов
тебе подобных просто ждут Кресты,
и там не выпускают из стаканов!
А кто ж мне снится? Что молчишь? В кусты?"
"Гор–кевич. В лучшем случае, Гор–банов".
"Ты спятил, Горбунов!" "Твои черты,
их — седина; таких самообманов
полно и наяву до тошноты".
"Ходить тебе в пижаме без карманов".

"Да я и так в пижаме без кальсон".
"Порой мне снится печка, головешки..."
"Да, Горчаков, вот это сон так сон!
Проспекты, разговоры. Просто вещи.
Рояль, поющий скрипке в унисон.
И женщины. И, может, что похлеще".
"Вчера мне снился стол на шесть персон".
"А сны твои — они бывают вещи?
Иль попросту все мчится колесом?"
"Да как сказать; те — вещи, те — зловещи".

"Фрейд говорит, что каждый — пленник снов".
"Мне говорили: каждый — раб привычки.
Ты ничего не спутал, Горбунов?"
"Да нет, я даже помню вид странички".
"А Фрейд не врет?" "Ну, мало ли врунов...
Но вот, допустим, хочется клубнички..."
"То самое, в штанах?" "И без штанов.
А снится, что клюют тебя синички.
Сны откровенней всех говорунов".
"А как же, Горбунов, твои лисички?"

"Мои лисички — те же острова.
(Да и растут лисички островками.)
Проспекты те же, улочки, слова.
Мы говорим, как правило, рывками.
Подобно тишине, меж них — трава.
Но можно прикоснуться к ним руками!
Отсюда их обширные права,
и кажутся они мне поплавками,
которые несет в себе Нева
того, что у меня под башмаками".

"Так, значит, ты один из рыбаков,
которые способны бесконечно
взирать на положенье поплавков,
не правда ли?" "Пока что безупречно".
"А в сумерках конструкции крючков
прикидывать за ужином беспечно?"
"И прятать по карманам червячков!"
"Боюсь, что ты застрянешь здесь навечно".
"Ты хочешь огорчить меня?" "Конечно.
На то я, как известно, Горчаков".

II

Горбунов и Горчаков

"Ты ужинал?" "Да, миска киселя
и овощи". "Ну, все повеселее.
А что снаружи?" "Звездные поля".
"Смотрю, в тебе замашки Галилея".
"Вторая половина февраля
отмечена уходом Водолея,
и Рыбы водворяются, суля,
что скоро будет в реках потеплее".
"А что земля?" "Что, собственно, земля?"
"Ну, что внизу?" "Больничная аллея".

"Да, знаешь, ты действительно готов.
Ты метишь, как я чувствую, в Ньютоны.
На буйном тоже некий Хомутов
— кругом галдеж, блевотина и стоны —
твердит: я — Гамильтон, и я здоров;
а сам храпит, как наши харитоны".
"Шло при Петре строительство портов,
и наезжали разные тевтоны.
Фамилии нам стоили трудов.
Возможно, Хомутовы — Гамильтоны".

"Натоплено, а чувствую озноб".
"Напрасно ты к окошку прислонился".
"Из–за твоих сверкающих зазноб".
"Ну что же, убедился?" "Усомнился.
Я вижу лишь аллею и сугроб".
"Вон Водолей с кувшином наклонился".
"Нам телескоп иметь здесь хорошо б".
"Да, хорошо б". "И ты б угомонился".
"Что?! Телескоп?! На кой мне телескоп!"
"Ну, Горбунов, чего ты взбеленился?"

"С ногами на постель мою ты влез.
Я думаю, что мог бы потрудиться
снять шлепанцы". "Но холодно мне без,
без шлепанцев. Не следует сердиться.
Я зябну потому, что интерес
к сырым лисичкам в памяти гнездится".
"Не снился Фрейду этакий прогресс!
Прогресса же не следует стыдиться:
приснится активисту мокрый лес,
а пассивист способен простудиться".

"Лисички не безвредны, и, по мне,
они враги душевному здоровью.
Ты ценишь их?" "С любовью наравне".
"А что ты понимаешь под любовью?"
"Разлуку с одиночеством". "Вполне?"
"Возможность наклониться к изголовью
и к жизни прикоснуться в тишине
дыханием, руками или бровью..."
"На что ты там уставился в окне?"
"Само сопротивленье суесловью".

"Не дашь ли ты мне яблока?" "Лови".
"Ну, что твои лисички–невелички?"
"Я думаю обычно о любви
всегда, когда смотрю я на лисички.
Не знаю где — в уме или в крови, —
но чувствуешь подобье переклички".
"Привычка и нормальное, увы,
стремление рассудка к обезличке".
"То область рук. А в сфере головы —
отсутствие какой–либо привычки".

"И, стало быть, во сне, когда темно,
ты грезишь о лисичках?" "Постоянно".
"Вернее, о любви?" "Ну все равно.
По–твоему, наверно, это странно?"
"Не странно, а, по–моему, грешно.
Грешно и, как мне думается, срамно!
Чему ты улыбаешься?" "Смешно".
"Не дашь ли ты мне яблока?" "Я дам, но
понять тебе лисичек не дано".
"Лисички — это, знаешь, полигамно.

Вот! Я тебя разделал под орех!
Есть горечь в горчаковской укоризне!"
"Зачем ты говоришь, что это грех?
Грех — то, что наказуемо при жизни.
А как накажешь, если стрелы всех
страданий жизни собрались, как в призме,
в моей груди? Мне мнится без помех
грядущее". "Мы, стало быть, на тризне
присутствуем?" "И, стало быть, мой смех
сегодня говорит об оптимизме".

"А Страшный Суд?" "А он — движенье вспять,
в воспоминанья. Как в кинокартине.
Да что там Апокалипсис! Лишь пять,
пять месяцев в какой–нибудь пустыне.
А я пол–жизни протрубил и спать
с лисичками мне хочется отныне.
Я помню то, куда мне отступать
от Огненного Ангела Твердыни..."
"Боль сокрушит гордыню". "Ни на пядь;
боль напитала дерево гордыни".

"Ты, значит, не боишься темноты?"
"В ней есть ориентиры". "Поклянись мне".
"И я с ориентирами на ты.
Полно ориентиров, только свистни".
"Находчивость — источник суеты".
"Я не уверен в этом афоризме.
Душа не ощущает тесноты".
"Ты думаешь? А в мертвом организме?"
"Я думаю, душа за время жизни
приобретает смертные черты".

III

Горбунов в ночи

"Больница. Ночь. Враждебная среда...
Все это не трагедия... К тому же
и приговоры Страшного Суда
тем легче для души моей, чем хуже
ей было во плоти моей... Всегда,
когда мне скверно, думаю, что ту же
боль вынесу вторично без труда.
Так мальчика прослеживают в муже...
Лисички занесли меня сюда.
А то, что с ними связано, снаружи.

Они теперь мне снятся. А жена
не снится мне. И правильно. Где тонко,
там рвется. Эта мысль не лишена...
Я сделал ей намернно ребенка.
Я думал, что останется она.
Хоть это — психология подонка.
Но, видимо, добрался я до дна.
Не знаю, как душа, а перепонка
цела. Я слышу шелест полотна.
Поет в зубах Бабанова гребенка...

Я голос чей–то слышу в тишине.
Но в нем с галлюцинациями слуха
нет общего: давление на дне —
давление безвредное для уха.
И голос тот противоречит мне.
Уверенно, настойчиво и глухо.
Кому принадлежит он? Не жене.
Не ангелам. Поскольку царство духа
безмолвствует с женою наравне.
Жаль, нет со мною старого треуха!

Больничная аллея. Ночь. Сугроб.
Гудит ольха, со звездами сражаясь.
Из–за угла в еврейский телескоп
глядит медбрат, в жида преображаясь.
Сужается постель моя, как гроб.
Хрусталик с ней сражается, сужаясь.
И кровь шумит, как клюквенный сироп.
И щиколотки стынут, обнажаясь.
И делится мой разум, как микроб,
в молчаньи безгранично размножаясь!

Нас было двое. То есть к алтарю...
Она ушла. Задетый за живое,
теперь я вечно с кем–то говорю.
Да, было двое. И осталось двое!
Февраль идет на смену январю.
Вот так, напоминая о конвое,
алтарь, благодаря календарю,
препятствует молчанью, каковое
я тем уничтожаю, что творю
в себе второе поле силовое.

Она ушла. Я одержим собой.
Собой? А не позвать ли Горчакова?
Эй, Горчаков!.. Да нет, уже отбой.
Да так ли это, впрочем, бестолково,
когда одни уста наперебой
поют двоих в отсутствии алькова?
Я сам слежу за собственной губой.
Их пополам притягивает слово.
Я — круг в сеченьи. Стало быть, любой
из нас двоих — магнитная подкова.

Ночь. Губы на два голоса поют.
Ты думаешь, не много ли мне чести?
Но в этом есть особенный уют:
пускай противоречие, но вместе.
Они почти семейство создают
в молчаньи. А тем более — в присесте.
Возлюбленному верхняя приют.
А нижняя относится к невесте.
Но то, что на два делится, то тут
разделится, бесспорно, и на двести.

А все, что увеличилось вдвойне,
приемлемо и больше не ничтожно.
Проблему одиночества вполне
решить за счет раздвоенности можно.
Отчаянье раскачивает мне,
как доску, душу надвое, как нож, но
не я с ним остаюсь наедине.
А если двоедушие безбожно,
то не дрова нуждаются в огне,
а греет то, что противоположно.

Ты, Боже, если властен сразу двум,
двум голосам внимать, притом бегущим
из уст одних, и видеть в них не шум,
а вид борьбы минувшего с грядущим,
восхить к Себе мой кашляющий ум,
микробы расселив его по кущам,
и сумму дней и судорожных дум
Ты раздели им жестом всемогущим.
А мне оставь, как разность этих сумм,
победу над молчаньем и удушьем.

А ежели мне впрямь необходим
здесь слушатель, то, Господи, не мешкай:
пошли мне небожителя. Над ним
ни болью не возвышусь, ни усмешкой,
поскольку он для них неуязвим.
По мне, коль оборачиваться решкой,
то пусть не Горчаков, а херувим
возносится над грязною ночлежкой
и кружит над рыданьями и слежкой
прямым благословением Твоим".

IV

Горчаков и врачи

"Ну, Горчаков, давайте ваш доклад".
"О Горбунове?" "Да, о Горбунове".
"Он выражает беспартийный взгляд
на вещи, на явления — в основе
своей диалектический; но ряд —
но ряд его высказываний внове
для нас". "Они, бесспорно, говорят
о редкостной насыщенности крови
азотом, разложившим аппарат
самоконтроля". "Сросшиеся брови,

ассиметричность подбородка, жир
на подбородке. Нос его расцвечен
сосудами, раздавшимися вширь..."
"Я думаю, разрушенная печень".
"Компрессами и путаницей жил
ассиметричный лоб его увенчан.
Лисички — его слабость и кумир.
Он так непривлекателен для женщин.
"Преувеличен внутренний наш мир,
а внешний, соответственно, уменьшен", —

вот характерный для него язык.
В таких вот выражениях примерных
свой истинный показывает лик
сторонник непартийных, эфемерных
воззрений..." "В этом чувствуется сдвиг
налево от открытий достоверных
марксизма". "Недостаточно улик".
"А как насчет явлений атмосферных?"
"А он отвык от женщины?" "Отвык.
В нем нет телодвижений, характерных

для этого... ну как его... ах ты!.."
"Спокойно, Горчаков!" "...для женолюба".
"А как он там... ну, в смысле наготы?..
Там органы и прочее?" "Сугубо,
сугубо от нужды и до нужды.
Простите, что высказываюсь грубо".
"Ну что вы! Не хотите ли воды?"
"Воды?" "А вы хотели коньяку бы?"
"Не признаю я этой ерунды".
"Зачем же вы облизывали губы?"

"Не знаю... Что–то связано с водой".
"Что именно?" "Не помню, извините".
"Наверное, стакан перед едой?"
"Да нет же, вы мне спутали все нити...
Постойте, вижу... человек... худой...
вокруг — пустыня... Азия... взгляните:
ползут пески татарскою ордой,
пылает солнце... как его?.. в зените.
Он окружен враждебною средой...
И вдруг — колодец..." "Дальше! Не тяните!"

"А дальше вновь все пусто и мертво.
Колодец... это самое... сокрылся".
"Эй, Горчаков! Что с вами?" "Я... того.
Я, знаете, того... заговорился.
Во всем великолепьи своего
идеализма нынче он раскрылся".
"Кто? Горбунов?" "Ну да, я про него.
Простите мне, товарищи, что сбился".
"Нет–нет, вы продолжайте. Ничего".
"Я слишком в Горбунова углубился...

Он — беспартийный, вот его беда!
И если день особенно морозен,
он сильно отклоняется туда...
ну, влево, к отопленью..." "Грандиозен!"
"А он религиозен?" "О, да–да!
Он так религио... религиозен!
Я даже опасаюсь иногда:
того гляди, что бухнется он оземь
и станет Бога требовать сюда".
"Он так от беспартийности нервозен".

"Он влево уклоняется". "Ха–ха!"
"Чему вы усмехаетесь, коллега?"
"Тому, что это, в общем, чепуха:
от Горчакова батареи слева,
от Горбунова, стало быть..." "Ага!
Как в шахматах? Король и королева?
Напротив!" "Справедливо". "От греха
запишем, так сказать, для подогрева
два мнения". "Идея неплоха".
"Какая ж это песня без припева?

Ну вот и заключение... шнурков!
подшить!.. Эй, Гочаков, вы не могли бы
автограф свой?" "Я нынче без очков".
"Мои не подойдут?" "Да подошли бы.
Так: "влево уклоняется"... каков!
..."и вправо"... справедливо! Справедливы
два мнения. Мы этих барчуков...
Одно из двух: мы выкурим их, либо..."
"Спасибо вам, товарищ Горчаков.
На Пасху мы вас выпустим". "Спасибо.

Да–да. Благодарю. Благодарить...
Не сделать ли поклона поясного?...
Где Горбунов?! Глаза ему раскрыть!..
О, ужас, я же истины — ни слова...
Да, собственно, откуда эта прыть?
Плевать на параноика лесного!
Уток теряет собственную нить,
когда под ним беснуется основа.
Как странно Горчакову говорить
безумными словами Горбунова!"

V

Песня в третьем лице

"И он ему сказал". "И он ему
сказал". "И он сказал". "И он ответил".
"И он сказал". "И он". "И он во тьму
воззрился и сказал". "Слова на ветер".
"И он ему сказал". "Но, так сказать,
сказать "сказал" сказать совсем не то, что
он сам сказал". "И он "к чему влезать
в подробности" сказал; все ясно. Точка".
"Один сказал другой сказал струит".
"Сказал греха струит сказал к веригам".
"И молча на столе сказал стоит".
"И, в общем, отдает татарским игом".
"И он ему сказал". "А он связал
и свой сказал и тот, чей отзвук замер".
"И он сказал". "Но он тогда сказал".
"И он ему сказал; и время занял".
"И он сказал". "Вот так булыжник вдруг
швыряют в пруд. Круги — один, четыре..."
"И он сказал". "И это — тот же круг,
но радиус его, бесспорно, шире".
"Сказал — кольцо". "Сказал — еще кольцо".
"И вот его сказал уткнулся в берег".
"И собственный сказал толкнул в лицо,
вернувшись вспять". "И больше нет Америк".
"Сказал". "Сказал". "Сказал". "Сказал". "Сказал".
"Суть поезда". "Все дальше, дальше рейсы".
"И вот уже сказал почти вокзал".
"Никто из них не хочет лечь на рельсы".
"И он сказал". "А он сказал в ответ".
"Сказал исчез". "Сказал пришел к перрону".
"И он сказал". "Но раз сказал — предмет,
то также относиться должно к он 'у".

"И он ему". "И он". "И он ему".
"И я готов считать, что вечер начат".
"И он ему". "И все это к тому,
что оба суть одно взаимно значат".
"Он, собственно, вопрос". "Ему — ответ".
"Потом наоборот". "И нет различья".
"Конечно, между ними есть просвет".
"Но лишь как средство избежать двуличья".
"Он кем (ему) приходится ему?"
"И в неживой возможны ли природе
сношенья неподсудные уму?"
"Пусть не родня обычная, но вроде?"
"Чего не разберет судебный зал!
Сидит судья; очки его без стекол".
"Он кто ему?" "Да он ему — сказал".
"И это грандиознее, чем свекор".

"Огромный дом. Слепые этажи.
Два лика, побледневшие от вони".
"Они не здесь". "А где они, скажи?"
"Где? В он–ему–сказал'е или в он'е".
"Огромный дом. Фигуры у окна.
И гомон, как под сводами вокзала.
Когда здесь наступает тишина?"
"Лишь в промежутках он–ему–сказал'а".
"Сказала, знаешь, требует она".
"Но это же сказал во время он'а".
"А все–таки приятна тишина".
"Страшнее, чем анафема с амвона".
"Так, значит, тут страшатся тишины?"
"Да нет; как обстоятельствами места
и времени, все объединены
сказал'ом наподобие инцеста".

"И это образ действия?" "О да.
Они полны сношеньями своими".
"Когда они умолкнут?" "Никогда".
"Наверное, как собственное имя".
"Да, собственное имя — концентрат.
Оно не допускает переносов,
замен, преображений и утрат".
"И это, в общем, двигатель вопросов".
"Вот именно! И косвенная речь
в действительности — самая прямая".
"И этим невозможно пренебречь
без личного ущерба". "И, внимая,
тому, что Он Сказал произнесет,
как дети у церковного притвора,
мы как бы приобщаемся высот,
достигнутых еще до разговора".

"Что вам приснилось, Он Ему Сказал?"
"Кругом — врачи". "Рассказывать подробно".
"Мне ночью снился океанский вал.
Мне снилось море". "Неправдоподобно!"
"Должно быть, он забыл уже своих
лисичек". "Невозможно!" "Вероятно".
"Да нет, он отвечает за двоих".
"И это уж, конечно, необъятно".
"Я видел сонмы сумеречных вод.
Отчетливо и ясно. Но при этом,
я видел столь же ясно небосвод..."
"И это вроде выстрела дуплетом".
"И гребни, словно гривы жеребцов,
расставшихся с утопленной повозкой".
"А не было там, знаете, гребцов,
утопленников?" "Я не Айвазовский.
Я видел гребни пенившихся круч.
И берег — как огромная подкова...
И Он Сказал носился между туч
с улыбкой Горбунова, Горчакова".

VI

Горбунов и Горчаков

"Ну, что тебе приснилось? Говори".
"Да я ж тебе сказал о разговоре
с комиссией". "Да брось ты, не хитри.
Я сам его подслушал в коридоре".
"Ну вот, я говорю..." "Держу пари,
ты станешь утверждать, что снится море".
"Да, море, разумеется". "Не ври,
не верю". "Не настаиваю. Горе
невелико". "Ты только посмотри,
как залупился! Истинно на воре

и шапка загорается". "Ну, брось".
"Чего ж это я брошу, интересно?"
"Да я же, Горчаков, тебя насквозь..."
"Нашелся рентгенолог!" "Неуместно
подшучиваешь. Как бы не пришлось
раскаиваться". "Выдумаешь!" "Честно.
Как только мы оказывались врозь,
комиссии вдруг делалось известно,
о чем мы тут... Сексотничал, небось?
Чего же ты зарделся, как невеста?"

"Ты сердишься?" "Да нет, я не сержусь".
"Не мучь меня!" "Что, я — тебя? Занятно!"
"Ты сердишься". "Ну хочешь, побожусь?"
"Тебе же это будет неприятно".
"Да нет, я не особенно стыжусь".
"Вот это уже искренне". "Обратно
за старое? Неужто я кажусь
тебе достойным слежки? Непонятно".
"А что ж не побожился?" "Я боюсь,
что ты мне не поверишь". "Вероятно".

"Я что–то в этом смысла не пойму".
"Я смешиваю зерна и полову".
"Вот видишь, ты не веришь ничему:
ни Знамению Крестному, ни слову".
"Война в Крыму. Все, видимо, в дыму.
Цитирую по дедушке Крылову...
Отсюда ты направишься в тюрьму".
"Ты шел бы, подобру да поздорову..."
"Чего ты там таращишься во тьму?"
"Уланову я вижу и Орлову".

"Я, знаешь ли, смотаюсь в коридор".
"Зачем?" "Да так, покалывает темя".
"Зачем ты вечно спрашиваешь?" "Вздор!"
"Что, истины выискиваешь семя?"
"Ты тоже ведь таращишься во двор".
"Сексотишь, вероятно, сучье племя".
"Я просто расширяю кругозор".
"Не веря?" "Недоверчивость не бремя.
Ты знаешь, и донос, и разговор —
все это как–то скрашивает время".

"А время как–то скрашивает дни".
"Вот, кажется, и темя отпустило...
Ну, что тебе приснилось, не темни!"
"А, все это тоскливо и постыло...
Ты лучше посмотрел бы на огни".
"Ну, тени от дощатого настила..."
"Орлова! и Уланова в тени..."
"Ты знаешь, как бы кофе не остыло".
"Война была, ты знаешь, и они
являлись как бы символами тыла".

"Вторая половина февраля.
Смотри–ка, что показывают стрелки".
"Я думаю, лишь радиус нуля".
"А цифры?" "Как бордюрчик на тарелке...
Сервиз я видел, сделанный а ля
мейсенские..." "Мне нравятся подделки".
"Там надпись: "мастерская короля"
и солнце — вроде газовой горелки".
"Сейчас я взял бы вермуту". "А я
сейчас не отказался бы от грелки...

Смотри, какие тени от куста!"
"Прости, но я материю все ту же...
те часики..." "Обратно неспроста?"
"Ты судишь обо мне гораздо хуже,
чем я того..." "Виной твои уста".
"Неужто ж ноль?" "Ага". "Но почему же?"
"Да просто так; снаружи — пустота".
"Зато внутри теплее, чем снаружи".
"Ну, эти утепленные места
являются лишь следствиями стужи".

"А как же быть со штабелями дров?"
"Наверное, связующие звенья...
О, Господи, как дует из углов!
И холодно, и голоден как зверь я".
"Болезни — это больше докторов".
"Подворье грандиознее преддверья".
"Но все–таки, ты знаешь, это кров".
"Давай–ка, Горчаков, без лицемерья;
и знай — реальность высказанных слов
огромней, чем реальность недоверья".

"Да, стужа грандиознее тепла".
"А время грандиознее, чем стрелка".
"А древо грандиознее дупла".
"Дупло же грандиознее, чем белка".
"А белка грациознее орла".
"А рыбка... это самое... где мелко".
"Мне хочется раздеться догола!"
"Где радиус, там вилка и тарелка!"
"А дерево, сгоревшее дотла..."
"Едва ли грандиознее, чем грелка".

VII

Горбунов и Горчаков

"Ты ужинал?" "Да, прежняя трава.
Все овощи..." "Не стоит огорчаться.
Нам птичьи тут отпущены права".
"Но мясо не должно бы запрещаться".
"Взгляни–ка лучше: новые дрова..."
"Имею же я право возмущаться!"
"Ну нет, администрация права,
права в пределах радиуса". "Вжаться
в сей радиус не жаждет голова,
а брюхо..." "Не желаю возвращаться

к изложенному выше; и к тому ж,
мне кажется, пошаливает почка".
"Но сам–то я — вне радиуса". "Чушь!
А кто же предо мной?" "Лишь оболочка".
"Ну, о неограниченности душ
слыхал я что–то в молодости. Точка".
"Да нет, помимо этого, я — муж.
Снаружи и жена моя, и дочка".
"Тебе необходим холодный душ!
Где именно?" "На станции Опочка".

"Наверное, приснилось". "Ни фига.
Скорее, это я тебе приснился".
"Опочка где–то в области". "Ага".
"Далеко ты того... распространился".
"Мне следует удариться в бега".
"Не стоит. Ты весьма укоренился".
"Ты прав. Но, говорят, одна нога...
другая там... Вообще я обленился!
Не сделать семимильного шага!"
"Ну–ну, угомонись". "Угомонился".

"Ты сколько зарабатывал?" "Семьсот;
по–старому". "И где же?" "В учрежденьи".
"Боишься, что спросил и донесет?"
"Ну кто тебе откажет в наслажденьи?"
"Тебя мое молчанье не спасет".
"Да, знаешь ли, по зрелом рассужденьи..."
"Приятнее считать, что я сексот,
чем размышлять о местонахожденьи".
"Увы, до столь пронзительных высот
мешает мне взорлить происхожденье".

"Так что ж ты наседаешь на меню?"
"Еще не превратился в ветерана
и трижды то же самое на дню..."
"Ты меряешь в масштабах ресторана".
"Я вписываю в радиус родню".
"Тебе, должно быть, резали барана
для ужина". "Я, собственно, клоню
к тому, что мне отказываться рано
от прошлого". "Кончай пороть херню".
"А что тебе не нравится?" "Пространно".

"Я радиус расширил до родни".
"Тем хуже для тебя оно, тем хуже".
"Я только ножка циркуля. Они —
опора неподвижная снаружи".
"И это как–то скрашивает дни,
чем шире этот радиус?" "Чем у'же.
На свете так положено: одни
стоят, другие двигаются вчуже".
"Бывают неподвижные огни,
расширенные радиусом лужи".

"Я двигаюсь!" "Не ведаю, где старт,
но финиш — ленинградские сугробы".
"Я жив, пока я двигаюсь. Декарт
мне мог бы позавидовать". "Еще бы!
Мне нравится твой искренний азарт".
"А мне твои душевные трущобы
наскучили". "А что твой миллиард —
ну, звездные ковши и небоскребы?"
"Восходит Овн, курирующий март".
"Иметь здесь телескоп нам хорошо бы".

"Вот именно. Нам стали бы видны
опоры наши дальние". "Начатки
движения". "Мы чувствовать должны
устойчивость Опочки и Камчатки".
"Я в марте родился. Мне суждены
шатания. Мне сняли отпечатки...
Как жаль, что мы дрожать принуждены:
опоры наши дальние столь шатки..."
"Которые под Овном рождены,
должны ходить в каракулевой шапке".

"Ты думаешь, от холода дрожу?"
"А сверься с посиневшими пальцами".
"А ты?" "Я Близнецам принадлежу.
Я в мае родился, под Близнецами".
"Тепло тебе?" "Поскольку я сужу..."
"Короче! Не мудри с немудрецами!"
"В сравнении с тобой я нахожу,
что вовсе мне не холодно". "С концами!"
"В чем дело, Горчаков?" "Не выношу!"
"Да нет, все это правда — с месяцами".

"Увы, на телескоп не наскрести,
и мы своих опор не наблюдаем".
"Пусть радиус у жизни не в чести,
сам циркуль, Горчаков, неувядаем".
"Еще умру тут, Господи прости,
считая, что тот свет необитаем".
"Нет, не умрешь, напрасно не грусти".
"Ты думаешь?" "Обсудим". "Обсуждаем".
"Тот груз, которым нынче обладаем,
в другую жизнь нельзя перенести".
1965–1968