Згадалося, як то колись було.
Поїхали ми з мамою в село
Провідати у гості до бабусі.
Квитки назад узяти не вдалось,
Затриматися трохи довелось
І мама каже: - Що ж, піду, пройдуся.
Провідаю околиці села,
Згадаю, де я бігала мала…
Мені самому теж цікаво стало.
- А можна, мамо, і мені піти.
Побачить хочу, де ходила ти,
Коли років, як мені нині, мала.
- Ходімо, синку. Чому би і ні?
Я покажу тобі місця чудні.
Якщо вони донині збереглися.
Зібрались швидко та і подались,
По тихій сільській вулиці пройшлись.
Аж раптом мама каже: «Зупинися!
Поглянь уважно на подвір’я те.
Он бачиш – «вушко заяче» росте!
Ти його маєш зразу упізнати.
Вона біолог, в школі виклада
Зна – як яка рослина вигляда,
Та і мене навчила вже багато.
Я ближче до паркану підійшов,
Очима кущик вказаний знайшов.
Його і справді важко не впізнати,
Бо ж, наче вуха заячі стирчать,
Пухнасті, сірі…От-от побіжать…
- Їх ще овечі вушка можуть звати, -
Сказала мама… Ми село пройшли.
А далі уже луками пішли
Над річкою, що тихо жебоніла.
- Он журавлині носики ростуть.
Їх ще в народі грабельки зовуть, -
Над трав’янистим кущиком присіла.
Я нахилився, придивлятись став,
Бо ще такої до цих пір не знав.
Рослина листя по землі стелила.
На пагонах рожеві пелюстки.
Плодів іще не бачив я таких:
Такі собі товстенькі гострі шила,
Що, справді, дуже схожі на дзьоби.
Я, навіть, фото декілька зробив.
Аж чую, мама знову мене кличе:
- Дивись, а ось голівка їжачка!
Я підійшов до берега ставка
Здивований, адже звучить незвично.
Трава, скоріше схожа на рогіз,
Якби на ній той дивний плід не ріс,
Увесь, мов голки їжачка колючі.
Росте в воді або біля води.
Як воно лиш забралося сюди?
Над цим питанням довго я не мучивсь.
Бо мама через луки подалась
До лісу, що стіною піднімавсь
Зовсім близенько. Раптом зупинилась.
- Поглянь-но, синку, бачиш лисохвіст!
Я підійшов. Трава ледь не в мій зріст
Мов лисячі хвости заколосилась.
Та й колір – наче лисячі хвости.
Схотілося торкнутись підійти.
Неначе справжні: і м’які, й пухнаті.
Хотів зірвати кілька та, проте,
Подумав: краще хай собі росте.
Хтось, може, ще прийде помилуватись…
А в лісі, теж, зізнаюся, чудні
Котячі лапки стрілися мені.
Бо, справді, на котячі лапки схожі.
Іще я око вороняче стрів.
Там синій плід, неначе око, зрів.
Чотирилисник з одним плодом кожен.
Коли ще ми зустріли копитняк,
Не стримався, спитав у мами: - Як
З’явилися на світ оці рослини?
Чом така назва – можна зрозуміть.
Та хтось же мав це диво сотворить?
Хтось знати їх походження повинен!
Всміхнулась мама: - Звісно, так і є.
Я на питання відповім твоє,
Бо теж колись бабусі задавала.
Вона мені таке розповіла,
Що я забути й досі не змогла,
Можливо, тому вчителем і стала…
Була тоді ще сива давнина.
У лісі відьма кублилась одна.
Собі хатинку серед хащ зліпила.
Казали люди – навчена була,
Тож на весь люд вона страшенно зла,
Постійно людям капості робила.
То видоїть в якімсь селі корів,
То зробить так, аби хтось захворів,
То відбере у когось собі років.
Старою зовсім вже вона була,
Вже й чародія їй не помогла
Буть молодою. Та жила ще поки.
Ніхто не відав скільки відьмі літ,
Та пам’ятав її найстарший дід,
Який уже ледь дибав по подвір’ю.
Казав: ще мати як була мала,
То відьма та у лісі вже жила.
Хоч дідові тому не всякий вірив.
Так от, та відьма зла на увесь світ,
Жила у лісі вже багато літ,
Ходила уже ледве із клюкою.
Та ледве день до ночі поверта,
Кудись ночами на мітлі літа,
А поверталась іще більше злою.
Хотіла бути вічно молода,
А бабою старою вигляда.
Отож і злиться, аж виходить з себе.
Бо знає – десь до неї смерть спішить,
А їй іще так хочеться пожить,
Ще стільки зла пустити навкруг себе.
Жила у лісі відьма не одна.
Колись дитину викрала вона,
Аби комусь найбільше зло вчинити.
Дитина так у лісі і росла,
До справи прилаштована була,
Бо ж самій відьмі важко вже робити.
Тож хлопчик ріс у відьминій норі,
П’ятнадцять літ йому о тій порі
Було. Він вже багато в чому знався.
Для відьми трави, корені збирав,
Привчався до її таємних справ,
Але від неї злості не набрався.
Хотів втекти, але куди втікать?
А на мітлі не вміє він літать.
Тож мусив тихо поки що терпіти,
Щоб дочекатись слушного часу,
Як, може, відьму в пекло віднесуть.
За нею не збирається жаліти…
Якось під ранок відьма приліта
Зла, як собака. Хлопець не пита,
Бо видно і по ній, як зло хлюпоче.
Мітлу жбурнула, дибає кругом,
Не може зла утримати свого
І щось весь час під ніс собі бурмоче.
Прислухавсь хлопець та і зрозумів,
Що, аби трохи втишити свій гнів,
Рішила відьма воду отруїти.
Тож ходить, хоче гарно пригадать,
Що саме треба до води додать,
Аби весь люд навколишній споїти.
Вони ж усі з джерела воду п’ють,
Отож себе отрутою і вб’ють.
А їй не вперше гріх на душу брати.
А вже ж стара та і зовсім сліпа.
Ще із клюкою по двору ступа,
А далі в ліс - боїться заблукати.
Тож хлопчика покликала вона,
Веліла готувати казана,
Води налити, пічку розтопити.
Самому ж повеліла в ліс іти
Та звідти їй, що треба, принести.
- По-перше, треба кінського копита.
Котячі лапки, лисячі хвости,
Заячі вушка треба принести.
Іще дзьоби потрібні журавлині.
Голівок їжачка мені добудь
Та око вороняче не забудь.
І це усе потрібно мені нині.
Не став нічого він її питать
Та обіцяв усе, що слід дістать,
Узяв свій лук та і у ліс подався.
Тварин, птахів з дитинства ще жалів,
Тож не збирався бовтатися в злі,
А обдурити відьму, як удасться.
Від злої відьми він вже дещо знав,
Багато в старих книгах прочитав,
Які вона у скрині зберігала.
Тож відійшов, аби не чула те.
А навкруги лиш папороть росте,
Бо ж відьма квіти всі повиривала.
Згадав закляття та і проказав.
За мить туман густий понаповзав,
Усе сховав у пелені молочній.
А, коли він, в кінці кінців, зійшов,
То навкруг себе хлопець і знайшов
Те, що від нього злая відьма хоче.
Він миттю у торбину все нарвав
І з нею перед відьмою постав.
- Щось ти занадто швидко обернувся!
- Ти ж попросила , я і поспішив.
Бач, скільки звіра й птаха «порішив»?!
- А дай-но, я поближче роздивлюся.
Хвости щось і голівки замалі.
- Так вивівся вже звір на цій землі.
Все зма́лилося, скільки літ минуло.
А от на вушка заячі дивись.
Такі пухнаті, тільки доторкнись.
Та відьма нетерпляче лиш зітхнула.
- Кидай усе мерщій до казана,-
Веліла гнівно хлопцеві вона,-
Та дай мені копистку дерев’яну.
А сам тепер подалі відійди
Та за моєю річчю не сліди,
Коли закляття я казати стану.
А хлопцеві навіщо вже того?
Він і без того вже досяг свого –
Не буде так, як відьма захотіла…
Хоч «отруїла» відьма джерело,
Але туди ходили всім селом,
Казали, що вода та має силу,
Бо ж і здоров’я людям додає,
Здається, й не нап’єшся, коли п’єш.
Про джерело пішла по світу слава.
Коли почула відьма, затряслась,
Від гніву аж червоним узялась,
А далі впала мертвою на лаву…
Рослини ж ті по світу рознеслись,
Десь зачепились та і прижились.
Теж не прості, велику силу мають.
Людей лікують від хвороб лихих.
Бо ж для добра творив той хлопець їх.
А на що схожі – так і називають.