Проживши в світі вже багато літ,
Дідусь любив виходити у поле,
Огледітись у просторі навколо,
Щоб по-новому розпізнати світ.
Бо ж кожен раз, минає якийсь час,
І змінюються враження людини.
Колись звичайне видається дивним,
Неначе його бачиш перший раз.
А те, що дивним в юності було,
На старість зовсім звичним виглядало.
Дідусь пройдеться по степу, бувало,
Із пагорба погляне на село,
В якому він свій довгий вік прожив.
Прожите і полишене згадає.
Діждеться, доки й сонечко сідає.
І з пастухом, який жене корів,
Поволі повертається до хати,
Набравшись вражень у степу нових.
Він довго буде згадувати їх
І час від часу подумки вертати.
Найбільше любить вийти навесні,
Як степ зелений буйно розквітає.
На повні груди аромат вдихає…
І мріє цілий рік про такі дні.
Якось весною донька привезла
Погостювати спритного онука.
У місті де б він бачив степ чи луки,
А тут безмежна широчінь була.
Тож вдома він сидіти не хотів,
А все його кудись піти тягнуло.
Заледве теплим вітерцем війнуло,
Він вже схопився та й полопотів.
Хоча дідусю й додалось турбот,
Тепер не сам – з онуком в поле вийде.
Не горбиться, аж надто гордий з виду:
Погляньте – це ж онук у мене! От!
Удвох, ідучи по степу, якось
Вони тюльпана жовтого зустріли.
Обоє, наче дивові, зраділи,
Мов щось їм неймовірне удалось.
Схилилися обоє понад ним,
Замилувались сонячним тим цвітом.
Здавалось, що навкруг від нього світло,
Він зігріва лиш виглядом своїм.
- А розкажи мені про квітку цю.
Ти ж про усе на світі, мабуть, знаєш,-
Онук дідуся, поміж тим, питає.
Той повернувсь назустріч вітерцю,
Який грайливо сивину куйовдив.
- Почути хочеш про тюльпан, малий?
Колись, коли я бігав ось такий,
То до сусіди-дідуся заходив,
Який мені тоді переповів
Історій всяких про усе чимало.
Багато що із пам’яті пропало,
А записати чомусь не схотів.
Та про тюльпан ще й досі не забув
Історію, яку сусід повідав.
В часи далекі цей тюльпан із виду,
Неначе й схожий, але інший був.
Казали люди, що боги у нім
До часу щастя лю́дське заховали.
Тож квітка пелюстки не розкривала,
Цвіла бутоном зімкнутим, тугим.
Ніхто дістати щастя те не міг,
Хоч спробувати без кінця ходили.
Які його навколішки молили
Аби розкрився й ощасливив їх.
Другі хотіли хитрощами взять,
Якісь закляття поряд говорили.
Але не досягли, чого хотіли.
Тож довелося їм ні з чим вертать.
Хтось намагався силою добуть
Та розсипались пелюстки від того
І не лишалось взагалі нічого…
А люди йдуть…І дні, і ночі йдуть.
Ідуть туди старі і молоді.
Ідуть здорові та бредуть каліки.
Царі із почтом зі своїм без ліку
І жебраки на хлібі і воді
З ковінькою, щоб щастя те дістати.
Багаті марнотрати й бідаки,
Коцюб не випускаючи з руки…
Але даремна сил і часу трата.
Приходив сюди натовп і щезав,
А щастя так у руки й не далося.
Ні з чим вертатись людям довелося…
Але яко́сь, весняний день стояв,
Ішла цим степом одна жінка бідна,
Дорогою натомлена була,
За руку сина – ще маля вела.
З країв далеких – із усього видно.
Ішла вона й помітила нараз
В траві того бутона золотого,
Що стільки чула за життя про нього
Та бачить не могла аж по цей час.
Тож вирішила ближче підійти.
Не відкривати… Знала, що даремно.
Боги те щастя зберігали ревно.
Але, хоча б, зблизька поглянути
На квітку, в якій сховане оте
Людськеє щастя. Вік вона прожи́ла
Та й іскорки його не угляділа
І лиш зітхала потайки про те,
Що десь, колись вона його і стріне.
Тож краєм ока глянути лишень.
Добра ж бо не поменшає з кишень.
Тримаючи за руку свого сина,
Вона тихцем наблизилась туди,
Аж серце в її грудях завмирало.
Аби із того гірше не бувало –
Прогнівиш квітку – набереш біди.
Та раптом син ту квіточку уздрів
І радісно від того засміявся,
До квітки, в мами вирвавшись, подався.
І диво - цвіт той пелюстки розкрив.
Розцвів тюльпан і щастя в світ пустив.
Що сила, хитрість не змогли здолати,
Зробив веселий сміх того маляти…
Дідусь замовк, немов забракло слів.
А потім до онука повернувсь:
- Мабуть, дитинство – то пора єдина,
Коли бува щасливою людина
По-справжньому!..- і тихо посміхнувсь.