Ще коли я навчалася в технікумі, то один із предметів викладав Валентин Петрович, худющий, з кучерявою чуприною і великими карими очима, чоловік середнього віку. Він був дуже суворим, мало посміхався і в мене особисто склалося враження, що це викладач, який ніколи і нізащо не поступиться нічим. Я уявляла, що він має родину, в якій є незаперечним авторитетом і ніхто з родини не може щось сказати йому поперек. Таким і залишився в моїй пам’яті – суворим, інколи чи частіше сердитим, невмолимим.
Після закінчення інституту я працювала у всесоюзному науково –дослідному інституті. На той час туди потрапити могли тільки по знайомству, або по блату, як тоді казали, чи маючи родичів у партійних структурах.
Партком інституту нагадував божественну канцелярію. Абсолютно всі питання життєдіяльності інституту вирішувалися через партком. Профком був на побігеньках у партійних босів і щось самостійно вирішити не міг. Завжди треба було мати згоду членів парткому.
У моєму науково-технічному відділі було десять людей. Три сектори. Один із них очолював Адель Абрамович, другий – Семен Ізраїлевич, а третій, міжнародний, очолював Анатолій Моїсеєнко. Анатолій ненавидів партію, але він єдиний часто їздив у відрядження за кордон, бо СЕВ тоді процвітав.
До речі, про СЕВ.
Начальником нашого відділу був Геннадій Єгорович Мальцев. Він також часто бував за кордоном. Одного разу на збори до СЕВ взяли Юрія Іняхіна. Мальцев повинен був робити велику доповідь. Перед початком засідання вони вдвох зайшли до вбиральні і вирішили умитися, бо на вулиці було жарко і стояв липень. Геннадій Єгорович відкрутив кран біде і його з голови до ніг облило тугими струменями води. А виступ його був через п’ятнадцять хвилин. Що робити? Викупаний і весь мокрий він безпорадно стояв і розумів, що вийти в такому вигляді на трибуну, де зібралися представники майже всієї Європи, він не міг. А росту він був менше середнього. Він покликав Іняхіна, щоби той зняв свого костюма і вони обмінялися ними. Іняхін був високого зросту, Мальцев був йому майже до плеча. Нічого не поробиш, прийшлось знімати мокрий костюм і вдягати сухий, іняхінський. Сам Іняхін був схожий у мокрому і куцому вбранні на курку, яку випадково облили водою. Штани ледь не доходили колін, рукава піджака були короткими. Тобто вийти в такому вигляді до людей не можна було. Треба було чекати тут. Мальцев з усіх сил підкочував іняхінські штани всередину і підкочував рукава піджака, щоб не висіли, як у цирку. Нічого не поробиш, а честь держави треба було захищати. Доповів і бігом до вбиральні, де сушив на собі мальцевський одяг Іняхін.
А все це сталося тому, що те біде вони побачили вперше в житті і не знали, що і як з ним робити.
Цікаве життя було в нашому інституті. У директора тесть працював в обкомі партії, там він був захищений родичем. Але ж у міністерстві у Москві його було захистити нікому. Коли я переїхала з Росії до Харкова, то моя сестра Віра, працюючи керівником відділу у міністерстві, поговорила з директором профільного заводу, аби він взяв мене до себе інженером. Я пропрацювала на заводі півроку. Одного разу після якогось святкового заходу до мене підійшов незнайомий чоловік і спитав, чи я не є сестрою Віри Іванівни з міністерства? Я відповіла, що так. Він запитав, чи не хочу я працювати в інституті? Я спитала, де він знаходиться і одразу погодилась, бо це було набагато ближче до мого дому.
Мене взяли до самого блатного відділу, який знаходився навпроти кабінету директора. Моїм керівником був Адель Абрамович. Він же був і парторгом відділу. Одного разу після концерту художньої самодіяльності, присвяченого першотравневим святам, я зайшла до відділу перевдягнути концертне плаття. Наша роздягальня була за шторкою, тобто не видно, є хто там чи немає. Чую, заходять Адель Абрамович і Семен Ізраїлевич. Адель Абрамович просить Семена Ізраїлевича не ображатись на критику на загальних зборах щодо роботи. Каже, що так треба, аби показати, що ми працюємо і правильно підходимо до всього. Хай люди думають, що ми чесно всі недоліки виносимо на люди і потім їх виправляємо. Для мене це було просто бомбою. Тобто критика понарошку для інших, а насправді у них все нормально. Отаке подвійне ставлення до всього. А у відділі вели себе такими розумаками, неначе від них залежало життя світу.
Я багато разів жалкувала, що перейшла до інституту. Бо моя сестра була заложницею, де всі інститутські справи у міністерстві вирішувались через неї, бо директор дуже просив то щось підписати у міністра, то місячний план закрити тридцять третім числом, то підписати премії керівництву інституту. Сестра каже, що їй дуже набридли мої інститутські прохачі.
А взагалі, міністерство всесоюзне –це особлива категорія людей. Уявіть собі, що завод знаходиться десь у Казахстані чи Осетії, а треба для нього придбати екскаватор. Їде нещасний директор заводу, сидить декілька днів у приймальні керівника главка чи міністра і чекає вироку. А тут навпроти нього сидить секретарка і питає: «Чого ви тут сидите?», а він каже, що ось заводу виділили екскаватор і він уже другий рік не може його отримати. От і приїхав до Москви. А до секретарки в цей час прийшла подруга і чує розмову. А потім каже: «Отам на Горького є магазин, де продають французькі парфуми. Принесете, будуть вам два екскаватори». Директор знітився, почухав потилицю і враз хлопчиськом побіг до магазину. Через деякий час приносить покупку і кладе на стіл секретарки. Вона просить його папери і з ними йде до керівника, до заступника міністра чи до самого міністра. Уявіть собі, що через деякий час секретарка виходить і віддає папери директорові, а там замість одного, виписано заводові два екскаватори! І хто тоді робив усі справи, а може, і нині робить? Секретарка. Просто секретарка. Це мені і моїй сестрі вона розповіла, коли я була там у відрядженні. Тому і несли і везли з усього союзу подарунки секретаркам, бо вони були головними у проштовхуванні питань розвитку країни, на жаль.
В нашому інституті про Україну, щось українське, не було чути ні слова. Все проросійське, совєцьке. Але був один-єдиний чоловік, начальник відділу, над столом якого замість лєніна висіли портрети Шевченка, Франка, Лесі Українки. Говорив він виключно українською. Це Феодосій Антонович Наумчук, родом із села Липки, Межиріцького району на Волині. У 1953 році він разом зі своїм другом, маріупольським греком Костянтином Івановичем Аювджи, закінчили Харківський авіаційний інститут. До речі, викладання там було виключно українською мовою. Направлення Феодосій Антонович отримав на ФЕД, відоме воєнне підприємство у Харкові і в союзі, бо там виробляли знамениті фотоапарати ФЕД. Раптом він отримав запрошення прийти до обласного управління НКВД. На другий день він прийшов туди, його провели до керівника, запитали про справи і запропонували співпрацю. Він, волинянин, родина якого постраждала від совєтів, відмовився. Йому принесли вилучені його листи до матусі і мамині до нього, де червоним олівцем були підкреслені фрази, де йшлося про тяжке життя. Цілу добу протримали його в НКВД, але він не згодився на співпрацю. Тоді йому сказали, що про його життя знали всі роки, бо в кімнаті гуртожитку разом з греком жив іще з ними якийсь Василь, лейтенант, що був агентом НКВД і доповідав усе про Феодосія Антоновича і його друга. Іще сказали, що у Харкові після відмови співпрацювати з органами, він ніде не отримає роботу. А на той час він уже був одружений і мав малого синочка. Так і сталося. Він обійшов багато заводів, установ, але йому відмовляли скрізь. Потім хтось із друзів сказав, що на заводі «Гідропривод» є СКБ7. Він пішов до керівника Івана Макаровича Стєпуніна і той взяв його на роботу. Пізніше, коли закінчилося будівництво інституту, то він пропрацював у цьому закладі до самої пенсії.
Коли в кінці восьмидесятих уже відбувалося кипіння в державі, то він першим разом із греком вступили до Руху, Спадщини. На всіх майданах Харкова уже після незалежності читали вірші Анатолія Казакова, харківського поета. Та і сам Казаков скрізь виступав, був одним із найактивніших патріотів. Молодий, красивий, він кликав народ не вірити партії, обирати свій шлях. Він і донині є на передовій боротьби за Україну. Але тоді КГБ полювало на нього. Робили обшуки в його квартирі, де перелякані двійко малих дівчаток і дружина на питання де тато, відповідали, що не знають.Казаков переховувався і тільки найближчі люди знали, де він мешкає. Ми з Феодосієм Антоновичем ходили до нього, в його життєвому просторі 1,5х2м були тільки книги. В основному філософські. Замість ліжка було декілька дощок. Ми носили йому їжу. Картоплю, сало, крупу. Говорити з ним було одне задоволення, бо неначе пили джерельну воду. У нього було написано багато віршів, їх читали і в Харкові, і в Києві. Я одного разу написала листа Кравчуку і поклала туди вірша Казакова. Я написала Кравчуку, що про нього у Харкові навіть складають вірші. Крачук у своєму листі до мене відповів, що це вірш харківського поета Анатолія Казакова. Недремне око спецслужб все бачило і знало.
Феодосій Антонович запропонував мені видати самвидавом книги Казакова. Я погодилась. Ми після роботи залишались в інституті і на пишучих машинках через чотири копірки видрукували по 200 поетичних примірників Казакова «Іду на Ви» та «Чеченський синдром». Ці книги у 1995 році визнані кращими самвидавчими творами.
Я уявляю, якби у нашому інституті хтось дізнався про це! Родичі родичів НКВД, КПРС, просто стукачі, як наша завканцелярією, головні спеціалісти і інші шавки, які писали доноси і стукали на людей. Де б ми були тоді з Феодосієм Антоновичем?
А Костянтин Іванович Аювджи є автором грецького букваря для діток, які жили в Україні, все життя пропрацював на одному з харківських воєнних заводів, де приклав багато зусиль для розвитку космосу в державі.
Я дякую долі, що ці люди були в моєму житті і завдяки їм я є такою, як є.
А тепер до кави.
Так от. У відділі, яким керував вищезгаданий Іняхін, працювала Аліна Марківна. Невеличка, вертлява, з претензією на великий розум, вона була уже третьою чи четвертою дружиною уже згадуваного мною викладача Валентина Петровича. У нього зі шлунком були якісь негаразди. Він лежав у лікарні, але Аліна Марківна, телефонуючи йому з відділу у лікарню, суворо забороняла їсти лікарняну їжу. Вона голосно йому наказувала, щоб він чекав на неї, бо вона принесе йому домашню дієтичну їжу. Ми всі співчували їй і розуміли, що жінка після роботи повезе свою домашню їжу чоловікові в лікарню. Все оце, тобто їжу, вона щодня приносила у двох термосах.
Одного разу сталося так, що сумка, в якій були термоси, зі стільця впала на підлогу і один із термосів розбився. Щось звідти витекло і Аліна Марківна невтішно заплакала. Ми, як могли, заспокоювали її, але вона весь час говорила, що там же дієтична їжа - в одному із термосів був дієтичний бульйон, а в другому – потрійна кава. Ми спитали, з чим бульйон для хворого? Вона відповіла, що це відвар від сосисок, бо сосиски йому не можна їсти. «А потрійна кава?» - спитали ми.
«Це кава, зварена на гущі, яку тричі спили».
Невдовзі Валентина Петровича не стало.
04.08.20