Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.18
10:15
Кінець! Я все колишнє перезрів.
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.
Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не крутонутись до юрми,
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.
Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не крутонутись до юрми,
2026.06.18
08:09
Вовк почув від Лиса вість,
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Задоволено петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Задоволено петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
2026.06.18
03:59
Поганий правнуче!
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
2026.06.17
22:45
Борис Скорбін (1904-1972; народився й провів молодість в Україні)
Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.
Наш паровозе, мчи притьма,
Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.
Наш паровозе, мчи притьма,
2026.06.17
21:35
неминучість намагається
влізти в душу ніби
їй мало того що вона і так
неминуча
мовби поганські боги
якім обов’язкова
маніфестація
неминучість ревно
влізти в душу ніби
їй мало того що вона і так
неминуча
мовби поганські боги
якім обов’язкова
маніфестація
неминучість ревно
2026.06.17
20:26
Я брав круті пороги без вагань,
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.
Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.
Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
2026.06.17
13:46
У день сонцестояння,
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
2026.06.17
12:04
Мені часу, напевно, ніколи не стане.
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.
Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.
Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
2026.06.17
09:34
Чумацький шлях як ніч ,як сон
Чумак завжди хороший,
Був в дивну сіль поверх кальсон
Він схований між грошей.
Модерн вовни давно відсох,
Вогонь в очах світився,
Зелених щічок світлий мох,
У кузні де дрімав Сварог,
Чумак завжди хороший,
Був в дивну сіль поверх кальсон
Він схований між грошей.
Модерн вовни давно відсох,
Вогонь в очах світився,
Зелених щічок світлий мох,
У кузні де дрімав Сварог,
2026.06.17
09:11
Безпорадний погляд,
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
2026.06.17
07:36
На столі смачний сніданок
Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсянки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсянки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
2026.06.17
04:21
Учора на потьмареному небі
я колесо побачив і звізду.
Іх бін такий закоханий у тебе,
що слів, їй-богу, зразу не знайду.
П.П
Співає птічка пісню голосну
і від любові серце заміраєт.
я колесо побачив і звізду.
Іх бін такий закоханий у тебе,
що слів, їй-богу, зразу не знайду.
П.П
Співає птічка пісню голосну
і від любові серце заміраєт.
2026.06.17
01:55
Ці вечори лишаються моїми,
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.
Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.
Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
2026.06.17
00:09
Вусаті норовисті кентаври
Дегустують стиглі яблука
В саду патріарха Ноя:
У дітей Нефели був свій пліт
І свій нечемний човен*
Зроблений з бамбукових стовбурів.
Вони полюбляли кислі істини,
А Ной цінував хмільне і солодке,
Дегустують стиглі яблука
В саду патріарха Ноя:
У дітей Нефели був свій пліт
І свій нечемний човен*
Зроблений з бамбукових стовбурів.
Вони полюбляли кислі істини,
А Ной цінував хмільне і солодке,
2026.06.16
22:20
віє вітер, крізь холодну зливу
вгорі же сніг, вірогідно, сніг
те ж обличчя, на віконнім склі
неспішна ніч. та ж неспішна ніч
шум незнайомців, байдужий моїм думкам
ще один буремний день на порозі
я тим живу, щоб нам лежать удвох без тям
вгорі же сніг, вірогідно, сніг
те ж обличчя, на віконнім склі
неспішна ніч. та ж неспішна ніч
шум незнайомців, байдужий моїм думкам
ще один буремний день на порозі
я тим живу, щоб нам лежать удвох без тям
2026.06.16
21:42
усякі наші танці
у пам’яті далекій
і румба і сіртакі
чи трохи джітербеґ
усі мої прозріння
давалися нелегко
кого за руку брав я
і де вони тепер
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у пам’яті далекій
і румба і сіртакі
чи трохи джітербеґ
усі мої прозріння
давалися нелегко
кого за руку брав я
і де вони тепер
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.15
2026.06.14
2026.06.11
2026.06.08
2026.06.05
2026.06.01
2026.05.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Рів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Рів
У протитанковому рові під
Молочанськом покоїться
прах 1413 жертв фашизму.
І
Понад шляхом гранітна брила
Сиротливо собі стоїть,
Своїм виглядом посірілим
Наче каже: «Спинись на мить!
Не спіши! Плин життя короткий.
І не треба ніяких слів,
Бо не знаєш – чи дні, чи роки
Ще ходитиме по землі.
І подумай: чи добрим словом
Хтось колись тебе пригада?
Чи вдостоїшся слова злого?
Чи підеш, не лишиш сліда?
Тут, на місці цьому святому
Саме місце і саме час.
І заплакати тут нікому
З нас не соромно хоч би раз.
Хай життя навкруги гуркоче,
Ти постій хоч хвильку одну.
Скільки сот тут зімкнуло очі
В сорок першім в осінь страшну?
Сподівались теж довго жити,
Не одну ще весну зустріть.
Та лягли і дорослі, й діти
У могилу одну умить.
Пригадаєш та станеш, може,
На шляху світового зла.
Так вчинити повинен кожен,
Щоб біда знову не прийшла».
ІІ
Вони тікали від війни.
Комусь здавалось – кочували
Все літо. Але восени
Вона їх врешті наздогнала.
І не хрестаті літаки.
Вже табор звик і вмить ховався,
Коли шулікою який
З – за хмар зненацька накидався.
А то гриміло навкруги
Земля тремтіла і стогнала.
І де свої, де вороги
Вони, нажахані, не знали.
Металися туди – сюди,
По балках, по ярах таїлись,
Та чорне марево біди
Уже на табор опустилось.
І пополудні у ярку,
Де прихисток надійний здався.
Пізнали істину гірку:
Ніхто від долі не сховався.
Як виросли на схилах тих
Солдати в мишачих мундирах,
Час на якуюсь мить застиг,
Пізнавши лик страшного звіра.
Під роєм куль, під свист і крик
Метались між кибиток люди
То у один, то в інший бік.
Та смерть страшна чекала всюди.
Аж поки збились усі
Урешті до одної купи.
Над яром смертний крик висів,
Здавалось, мить – і смерть наступить.
Та німці вигнали усіх,
Кибитки у яру спалили
І по шляху погнали їх
Кудись…Куди – не говорили….
ІІІ
По місту було видано наказ
Нової влади. Всі євреї мають
Прийти з речами на такий – то час
До жандармерії. І, наче, відправляють
У Мелітополь на роботи їх.
Так говорилось у тому наказі.
А за непослух – розстріл. Сотні ніг
У день, який указано в бумазі,
Здійняли пил на вулицях міських.
Дорослі, діти із нехитрим скарбом
І відчаєм гірким в очах сумних,
Що ліг й на серце невигойним карбом.
Зійшлись туди, куди наказ велів,
Ще кожен з них на краще сподівався,
Втішав себе, дітей своїх жалів
Та на солдат похмуро оглядався,
Що оточили площу півкільцем
І поліцаїв, що вились навколо
І зачіпали то лихим слівцем,
А то й прикладом. Дати би їм волю,
Здавалось, тут же б кинулися враз
На люд беззбройний. Та, мабуть, не бу́ло
Іще наказу. Не настав ще час,
Хоч вже смертельним холодом подуло.
Рознісся стогін по юрбі людській,
Жінки і діти враз заголосили,
Як поліцаї кинулись мерщій
Людей докупи заганять щосили.
А далі оточили й повели
На Молочанськ в неві́дому дорогу.
І люди йшли і у серцях несли
Надію більше схожу на тривогу…
IV
В безладді відступу, у паніці війни
Лишився в місті госпіталь військовий
З пораненими. Кинуті, вони
Безпомічні питали знову й знову
Сестричок, що лишились, лікарів:
Чи на поталу німцям їх не лишать?
А що казати? Кожен, як умів,
Так й рятувався. І про себе лише
В страшну годину думати і міг.
Кому вони безпомічні потрібні?
Скривавлені від ран, без рук, без ніг.
Хіба що рідним. Але де ті рідні?
А ледве гуркіт бою вдалині
Затих, з’явились німці й поліцаї.
Це, кажуть: на війні, як на війні.
Та між людей хіба таке буває7
Взялись зганять поранених бійців,
Хто був не в змозі-тут же добивали
І виливали свій безмежний гнів
На тих, що вже один раз помирали
Тріщали черги, стогін, плач стояв,
Неслись прокльони, лайки і благання
І кожен слід кривавий залишав.
Хто лив свою, а хто-чужу. Останні,
Хто був у змозі, вийшли за поріг
В бинтах кривавих, з милицями, блі́ді.
Орава сіра тих, хто уже встиг
Напитись крові, вискочила слідом
І, штурхаючи немічних людей,
Заціпенілим містом десь погнали.
Навіщо гнали бідних їх і де
Нещасні ті тоді іще не знали…
V
Дороги їхні пролягли
До протитанкового рову
Під Молочанськом. Де знайшли
Кінець поранені й здорові.
Чоловіки, жінки, малі,
Старі-без винятку й розбору
Прийшли до матінки-землі,
Яка зрівняла їх у горі.
VI
Війна…війна… та дітворі,
Якій по сім по вісім років
Цікаво. Осінь на дворі
І падолисту саме строки.
Десь фронт до сходу покотивсь,
Вже гуркоту й не чути звідси.
І прапор чудернацький звився
У небі над притихлим містом.
Дорослі все тримались хат,
А дітвору хіба зупиниш?
Туди-сюди, вперед-назад
І тільки й чуть: «Куди ти сину?»
Притихли, як на кілька днів
Знов стрілянина залунала
І чувся куль шалений спів
Від протитанкового валу
Із ровом, що його жінки
Супроти німців влітку рили,
Та скоро стихла. Малюки
Знов розхрабрились, осміліли.
А хто ж, цікаво, там стріляв?
А може й гільз би назбирали?
Хоч страх у очі заглядав,
Батьки лозинами лякали
Та все ж зібралися й пішли
Ватагою до того рову.
Дороги стоптані були,
Чим далі-усе більше крові.
А там. Де рів раніше був
Земля насипана свіженька.
Найсміливіший зазирнув
Туди, до рову, та швиденько,
Поблідлий, відсахнувся звідтіль
І пальцем тика: - Там… там… мамо!
А у очах бентежність, біль…
Другі заглянули так само,
А там земля немов жива
Ворушиться і стогін чути.
І чи то плач, чи то трава
На вітрі шелестить. Як бути?!
Від жаху заніміли всі,
Цікавість їхня де й поділась.
По грудках, гільзах, по росі
Помчали і не огляділись
Від місця страшного того
Додому, чимскоріш, до мами.
З тих пір обходили його,
Той рів, подалі, сторонами.
Лиш бачили вночі, бува,
Як рів у темряві світився
І зразу спогад оживав
І страх під серцем ворушився.
Пізніше, вже після війни,
Коли дорослішими стали,
Тоді дізналися вони,
Що німці в рові розстріляли
Циган, євреїв. Кілька днів
Їх катували і вбивали.
А от поранених бійців
Живими в землю закопали.
Чи то вони іще живі,
Чи матінка-земля від того,
Що стільки пролилось крові,
Зверталась з стогоном до Бога,
Щоб нелюдів тих покарав,
Які злодійство це вчинили.
Ті, хто стріляв, чи споглядав
Спокійно на краю могили,
Отримали за все сповна.
Щоб кров невинна не забулась.
Рів-рана на землі страшна
Повіки щоб не затягнулась.
Молочанськом покоїться
прах 1413 жертв фашизму.
І
Понад шляхом гранітна брила
Сиротливо собі стоїть,
Своїм виглядом посірілим
Наче каже: «Спинись на мить!
Не спіши! Плин життя короткий.
І не треба ніяких слів,
Бо не знаєш – чи дні, чи роки
Ще ходитиме по землі.
І подумай: чи добрим словом
Хтось колись тебе пригада?
Чи вдостоїшся слова злого?
Чи підеш, не лишиш сліда?
Тут, на місці цьому святому
Саме місце і саме час.
І заплакати тут нікому
З нас не соромно хоч би раз.
Хай життя навкруги гуркоче,
Ти постій хоч хвильку одну.
Скільки сот тут зімкнуло очі
В сорок першім в осінь страшну?
Сподівались теж довго жити,
Не одну ще весну зустріть.
Та лягли і дорослі, й діти
У могилу одну умить.
Пригадаєш та станеш, може,
На шляху світового зла.
Так вчинити повинен кожен,
Щоб біда знову не прийшла».
ІІ
Вони тікали від війни.
Комусь здавалось – кочували
Все літо. Але восени
Вона їх врешті наздогнала.
І не хрестаті літаки.
Вже табор звик і вмить ховався,
Коли шулікою який
З – за хмар зненацька накидався.
А то гриміло навкруги
Земля тремтіла і стогнала.
І де свої, де вороги
Вони, нажахані, не знали.
Металися туди – сюди,
По балках, по ярах таїлись,
Та чорне марево біди
Уже на табор опустилось.
І пополудні у ярку,
Де прихисток надійний здався.
Пізнали істину гірку:
Ніхто від долі не сховався.
Як виросли на схилах тих
Солдати в мишачих мундирах,
Час на якуюсь мить застиг,
Пізнавши лик страшного звіра.
Під роєм куль, під свист і крик
Метались між кибиток люди
То у один, то в інший бік.
Та смерть страшна чекала всюди.
Аж поки збились усі
Урешті до одної купи.
Над яром смертний крик висів,
Здавалось, мить – і смерть наступить.
Та німці вигнали усіх,
Кибитки у яру спалили
І по шляху погнали їх
Кудись…Куди – не говорили….
ІІІ
По місту було видано наказ
Нової влади. Всі євреї мають
Прийти з речами на такий – то час
До жандармерії. І, наче, відправляють
У Мелітополь на роботи їх.
Так говорилось у тому наказі.
А за непослух – розстріл. Сотні ніг
У день, який указано в бумазі,
Здійняли пил на вулицях міських.
Дорослі, діти із нехитрим скарбом
І відчаєм гірким в очах сумних,
Що ліг й на серце невигойним карбом.
Зійшлись туди, куди наказ велів,
Ще кожен з них на краще сподівався,
Втішав себе, дітей своїх жалів
Та на солдат похмуро оглядався,
Що оточили площу півкільцем
І поліцаїв, що вились навколо
І зачіпали то лихим слівцем,
А то й прикладом. Дати би їм волю,
Здавалось, тут же б кинулися враз
На люд беззбройний. Та, мабуть, не бу́ло
Іще наказу. Не настав ще час,
Хоч вже смертельним холодом подуло.
Рознісся стогін по юрбі людській,
Жінки і діти враз заголосили,
Як поліцаї кинулись мерщій
Людей докупи заганять щосили.
А далі оточили й повели
На Молочанськ в неві́дому дорогу.
І люди йшли і у серцях несли
Надію більше схожу на тривогу…
IV
В безладді відступу, у паніці війни
Лишився в місті госпіталь військовий
З пораненими. Кинуті, вони
Безпомічні питали знову й знову
Сестричок, що лишились, лікарів:
Чи на поталу німцям їх не лишать?
А що казати? Кожен, як умів,
Так й рятувався. І про себе лише
В страшну годину думати і міг.
Кому вони безпомічні потрібні?
Скривавлені від ран, без рук, без ніг.
Хіба що рідним. Але де ті рідні?
А ледве гуркіт бою вдалині
Затих, з’явились німці й поліцаї.
Це, кажуть: на війні, як на війні.
Та між людей хіба таке буває7
Взялись зганять поранених бійців,
Хто був не в змозі-тут же добивали
І виливали свій безмежний гнів
На тих, що вже один раз помирали
Тріщали черги, стогін, плач стояв,
Неслись прокльони, лайки і благання
І кожен слід кривавий залишав.
Хто лив свою, а хто-чужу. Останні,
Хто був у змозі, вийшли за поріг
В бинтах кривавих, з милицями, блі́ді.
Орава сіра тих, хто уже встиг
Напитись крові, вискочила слідом
І, штурхаючи немічних людей,
Заціпенілим містом десь погнали.
Навіщо гнали бідних їх і де
Нещасні ті тоді іще не знали…
V
Дороги їхні пролягли
До протитанкового рову
Під Молочанськом. Де знайшли
Кінець поранені й здорові.
Чоловіки, жінки, малі,
Старі-без винятку й розбору
Прийшли до матінки-землі,
Яка зрівняла їх у горі.
VI
Війна…війна… та дітворі,
Якій по сім по вісім років
Цікаво. Осінь на дворі
І падолисту саме строки.
Десь фронт до сходу покотивсь,
Вже гуркоту й не чути звідси.
І прапор чудернацький звився
У небі над притихлим містом.
Дорослі все тримались хат,
А дітвору хіба зупиниш?
Туди-сюди, вперед-назад
І тільки й чуть: «Куди ти сину?»
Притихли, як на кілька днів
Знов стрілянина залунала
І чувся куль шалений спів
Від протитанкового валу
Із ровом, що його жінки
Супроти німців влітку рили,
Та скоро стихла. Малюки
Знов розхрабрились, осміліли.
А хто ж, цікаво, там стріляв?
А може й гільз би назбирали?
Хоч страх у очі заглядав,
Батьки лозинами лякали
Та все ж зібралися й пішли
Ватагою до того рову.
Дороги стоптані були,
Чим далі-усе більше крові.
А там. Де рів раніше був
Земля насипана свіженька.
Найсміливіший зазирнув
Туди, до рову, та швиденько,
Поблідлий, відсахнувся звідтіль
І пальцем тика: - Там… там… мамо!
А у очах бентежність, біль…
Другі заглянули так само,
А там земля немов жива
Ворушиться і стогін чути.
І чи то плач, чи то трава
На вітрі шелестить. Як бути?!
Від жаху заніміли всі,
Цікавість їхня де й поділась.
По грудках, гільзах, по росі
Помчали і не огляділись
Від місця страшного того
Додому, чимскоріш, до мами.
З тих пір обходили його,
Той рів, подалі, сторонами.
Лиш бачили вночі, бува,
Як рів у темряві світився
І зразу спогад оживав
І страх під серцем ворушився.
Пізніше, вже після війни,
Коли дорослішими стали,
Тоді дізналися вони,
Що німці в рові розстріляли
Циган, євреїв. Кілька днів
Їх катували і вбивали.
А от поранених бійців
Живими в землю закопали.
Чи то вони іще живі,
Чи матінка-земля від того,
Що стільки пролилось крові,
Зверталась з стогоном до Бога,
Щоб нелюдів тих покарав,
Які злодійство це вчинили.
Ті, хто стріляв, чи споглядав
Спокійно на краю могили,
Отримали за все сповна.
Щоб кров невинна не забулась.
Рів-рана на землі страшна
Повіки щоб не затягнулась.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
