
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.11
07:57
Це точно, що ви не побачили,
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
2025.09.10
21:41
Гасла стають антигаслами,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
2025.09.10
21:09
И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова
"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова
"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...
2025.09.10
19:54
Проведи мене, Боже, між краплями чорної зливи,
Між осколками горя, уламками трощених доль.
Слід молитви моєї - лелечим курсивом тужливим
У осінньому небі над списами жовтих тополь.
Обійми мене, Боже, дитину свою малосилу.
І рукопис провин незумисни
Між осколками горя, уламками трощених доль.
Слід молитви моєї - лелечим курсивом тужливим
У осінньому небі над списами жовтих тополь.
Обійми мене, Боже, дитину свою малосилу.
І рукопис провин незумисни
2025.09.10
05:41
Чому зі мною так зробилося,
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу
2025.09.09
22:42
Любити ближнього краще здаля.
Ворог ворогові ока не виклює.
Забреханий москаль гірше забрьоханої свині.
Диктатор наділяв себе правом наліво й направо.
Надія вмирає останньою, а першою хай вмирає безнадія.
Найважливіше у житті - не розминут
2025.09.09
21:38
Іти в поле
і впасти в сніги,
злитися з нескінченністю,
злитися з тим,
що тебе породило
і куди ти підеш,
отримати гарячку
і в маренні
і впасти в сніги,
злитися з нескінченністю,
злитися з тим,
що тебе породило
і куди ти підеш,
отримати гарячку
і в маренні
2025.09.09
20:39
Я за Христом несу свого хреста,
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.
Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.
Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір
2025.09.09
19:59
Неймовірно актуальний проект - поетичні перлини українських класиків у рок-інтерпретації!
Супер сучасно все - і вокал, і саунд, і аранжування. А найголовніше, напевно, те, що вкотре переконуєшся в тому, що справжня класика не має жодних часових меж. Нав
2025.09.09
15:31
Можна, я не буду нічого "употреблядь",
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?
2025.09.09
15:28
Вітри, мов сховані в невидимі домівки.
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, йог
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, йог
2025.09.09
13:53
Від Бога залежні,
в цей час обережні,
їх вчинки належні,
до праці не лежні
краї де безмежні.
раби мо? – Авжеж ні!
зачахлі мо? – Теж ні!
в цей час обережні,
їх вчинки належні,
до праці не лежні
краї де безмежні.
раби мо? – Авжеж ні!
зачахлі мо? – Теж ні!
2025.09.09
09:24
Відійшов у засвіти Патрік Хемінгуей, єдиний із трьох синів славетного американського письменника, який дожив до сьогодення. Він помер на 97-ому році життя у своєму будинку в Бозмені, штат Монтана.
Патрік присвятив все своє довге життя популяризації спадщ
Патрік присвятив все своє довге життя популяризації спадщ
2025.09.09
05:55
Чагарі покрили схили
Круч високих над Дніпром, –
У гущавинах могили
Загубилися кругом.
Лиш виблискує зелінка
І побиті черепки,
Де в дрібненькому барвінку
Ледве видимі горбки.
Круч високих над Дніпром, –
У гущавинах могили
Загубилися кругом.
Лиш виблискує зелінка
І побиті черепки,
Де в дрібненькому барвінку
Ледве видимі горбки.
2025.09.08
22:04
Тиша шепоче вночі,
тиша заплітає темні коси ночі.
Тиша і музика нерозривно
пов'язані між собою,
вони не можуть існувати
один без одного, як інь і ян.
Із тиші народжується музика.
Із тиші народжується грім душі.
тиша заплітає темні коси ночі.
Тиша і музика нерозривно
пов'язані між собою,
вони не можуть існувати
один без одного, як інь і ян.
Із тиші народжується музика.
Із тиші народжується грім душі.
2025.09.08
16:20
Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Рів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Рів
У протитанковому рові під
Молочанськом покоїться
прах 1413 жертв фашизму.
І
Понад шляхом гранітна брила
Сиротливо собі стоїть,
Своїм виглядом посірілим
Наче каже: «Спинись на мить!
Не спіши! Плин життя короткий.
І не треба ніяких слів,
Бо не знаєш – чи дні, чи роки
Ще ходитиме по землі.
І подумай: чи добрим словом
Хтось колись тебе пригада?
Чи вдостоїшся слова злого?
Чи підеш, не лишиш сліда?
Тут, на місці цьому святому
Саме місце і саме час.
І заплакати тут нікому
З нас не соромно хоч би раз.
Хай життя навкруги гуркоче,
Ти постій хоч хвильку одну.
Скільки сот тут зімкнуло очі
В сорок першім в осінь страшну?
Сподівались теж довго жити,
Не одну ще весну зустріть.
Та лягли і дорослі, й діти
У могилу одну умить.
Пригадаєш та станеш, може,
На шляху світового зла.
Так вчинити повинен кожен,
Щоб біда знову не прийшла».
ІІ
Вони тікали від війни.
Комусь здавалось – кочували
Все літо. Але восени
Вона їх врешті наздогнала.
І не хрестаті літаки.
Вже табор звик і вмить ховався,
Коли шулікою який
З – за хмар зненацька накидався.
А то гриміло навкруги
Земля тремтіла і стогнала.
І де свої, де вороги
Вони, нажахані, не знали.
Металися туди – сюди,
По балках, по ярах таїлись,
Та чорне марево біди
Уже на табор опустилось.
І пополудні у ярку,
Де прихисток надійний здався.
Пізнали істину гірку:
Ніхто від долі не сховався.
Як виросли на схилах тих
Солдати в мишачих мундирах,
Час на якуюсь мить застиг,
Пізнавши лик страшного звіра.
Під роєм куль, під свист і крик
Метались між кибиток люди
То у один, то в інший бік.
Та смерть страшна чекала всюди.
Аж поки збились усі
Урешті до одної купи.
Над яром смертний крик висів,
Здавалось, мить – і смерть наступить.
Та німці вигнали усіх,
Кибитки у яру спалили
І по шляху погнали їх
Кудись…Куди – не говорили….
ІІІ
По місту було видано наказ
Нової влади. Всі євреї мають
Прийти з речами на такий – то час
До жандармерії. І, наче, відправляють
У Мелітополь на роботи їх.
Так говорилось у тому наказі.
А за непослух – розстріл. Сотні ніг
У день, який указано в бумазі,
Здійняли пил на вулицях міських.
Дорослі, діти із нехитрим скарбом
І відчаєм гірким в очах сумних,
Що ліг й на серце невигойним карбом.
Зійшлись туди, куди наказ велів,
Ще кожен з них на краще сподівався,
Втішав себе, дітей своїх жалів
Та на солдат похмуро оглядався,
Що оточили площу півкільцем
І поліцаїв, що вились навколо
І зачіпали то лихим слівцем,
А то й прикладом. Дати би їм волю,
Здавалось, тут же б кинулися враз
На люд беззбройний. Та, мабуть, не бу́ло
Іще наказу. Не настав ще час,
Хоч вже смертельним холодом подуло.
Рознісся стогін по юрбі людській,
Жінки і діти враз заголосили,
Як поліцаї кинулись мерщій
Людей докупи заганять щосили.
А далі оточили й повели
На Молочанськ в неві́дому дорогу.
І люди йшли і у серцях несли
Надію більше схожу на тривогу…
IV
В безладді відступу, у паніці війни
Лишився в місті госпіталь військовий
З пораненими. Кинуті, вони
Безпомічні питали знову й знову
Сестричок, що лишились, лікарів:
Чи на поталу німцям їх не лишать?
А що казати? Кожен, як умів,
Так й рятувався. І про себе лише
В страшну годину думати і міг.
Кому вони безпомічні потрібні?
Скривавлені від ран, без рук, без ніг.
Хіба що рідним. Але де ті рідні?
А ледве гуркіт бою вдалині
Затих, з’явились німці й поліцаї.
Це, кажуть: на війні, як на війні.
Та між людей хіба таке буває7
Взялись зганять поранених бійців,
Хто був не в змозі-тут же добивали
І виливали свій безмежний гнів
На тих, що вже один раз помирали
Тріщали черги, стогін, плач стояв,
Неслись прокльони, лайки і благання
І кожен слід кривавий залишав.
Хто лив свою, а хто-чужу. Останні,
Хто був у змозі, вийшли за поріг
В бинтах кривавих, з милицями, блі́ді.
Орава сіра тих, хто уже встиг
Напитись крові, вискочила слідом
І, штурхаючи немічних людей,
Заціпенілим містом десь погнали.
Навіщо гнали бідних їх і де
Нещасні ті тоді іще не знали…
V
Дороги їхні пролягли
До протитанкового рову
Під Молочанськом. Де знайшли
Кінець поранені й здорові.
Чоловіки, жінки, малі,
Старі-без винятку й розбору
Прийшли до матінки-землі,
Яка зрівняла їх у горі.
VI
Війна…війна… та дітворі,
Якій по сім по вісім років
Цікаво. Осінь на дворі
І падолисту саме строки.
Десь фронт до сходу покотивсь,
Вже гуркоту й не чути звідси.
І прапор чудернацький звився
У небі над притихлим містом.
Дорослі все тримались хат,
А дітвору хіба зупиниш?
Туди-сюди, вперед-назад
І тільки й чуть: «Куди ти сину?»
Притихли, як на кілька днів
Знов стрілянина залунала
І чувся куль шалений спів
Від протитанкового валу
Із ровом, що його жінки
Супроти німців влітку рили,
Та скоро стихла. Малюки
Знов розхрабрились, осміліли.
А хто ж, цікаво, там стріляв?
А може й гільз би назбирали?
Хоч страх у очі заглядав,
Батьки лозинами лякали
Та все ж зібралися й пішли
Ватагою до того рову.
Дороги стоптані були,
Чим далі-усе більше крові.
А там. Де рів раніше був
Земля насипана свіженька.
Найсміливіший зазирнув
Туди, до рову, та швиденько,
Поблідлий, відсахнувся звідтіль
І пальцем тика: - Там… там… мамо!
А у очах бентежність, біль…
Другі заглянули так само,
А там земля немов жива
Ворушиться і стогін чути.
І чи то плач, чи то трава
На вітрі шелестить. Як бути?!
Від жаху заніміли всі,
Цікавість їхня де й поділась.
По грудках, гільзах, по росі
Помчали і не огляділись
Від місця страшного того
Додому, чимскоріш, до мами.
З тих пір обходили його,
Той рів, подалі, сторонами.
Лиш бачили вночі, бува,
Як рів у темряві світився
І зразу спогад оживав
І страх під серцем ворушився.
Пізніше, вже після війни,
Коли дорослішими стали,
Тоді дізналися вони,
Що німці в рові розстріляли
Циган, євреїв. Кілька днів
Їх катували і вбивали.
А от поранених бійців
Живими в землю закопали.
Чи то вони іще живі,
Чи матінка-земля від того,
Що стільки пролилось крові,
Зверталась з стогоном до Бога,
Щоб нелюдів тих покарав,
Які злодійство це вчинили.
Ті, хто стріляв, чи споглядав
Спокійно на краю могили,
Отримали за все сповна.
Щоб кров невинна не забулась.
Рів-рана на землі страшна
Повіки щоб не затягнулась.
Молочанськом покоїться
прах 1413 жертв фашизму.
І
Понад шляхом гранітна брила
Сиротливо собі стоїть,
Своїм виглядом посірілим
Наче каже: «Спинись на мить!
Не спіши! Плин життя короткий.
І не треба ніяких слів,
Бо не знаєш – чи дні, чи роки
Ще ходитиме по землі.
І подумай: чи добрим словом
Хтось колись тебе пригада?
Чи вдостоїшся слова злого?
Чи підеш, не лишиш сліда?
Тут, на місці цьому святому
Саме місце і саме час.
І заплакати тут нікому
З нас не соромно хоч би раз.
Хай життя навкруги гуркоче,
Ти постій хоч хвильку одну.
Скільки сот тут зімкнуло очі
В сорок першім в осінь страшну?
Сподівались теж довго жити,
Не одну ще весну зустріть.
Та лягли і дорослі, й діти
У могилу одну умить.
Пригадаєш та станеш, може,
На шляху світового зла.
Так вчинити повинен кожен,
Щоб біда знову не прийшла».
ІІ
Вони тікали від війни.
Комусь здавалось – кочували
Все літо. Але восени
Вона їх врешті наздогнала.
І не хрестаті літаки.
Вже табор звик і вмить ховався,
Коли шулікою який
З – за хмар зненацька накидався.
А то гриміло навкруги
Земля тремтіла і стогнала.
І де свої, де вороги
Вони, нажахані, не знали.
Металися туди – сюди,
По балках, по ярах таїлись,
Та чорне марево біди
Уже на табор опустилось.
І пополудні у ярку,
Де прихисток надійний здався.
Пізнали істину гірку:
Ніхто від долі не сховався.
Як виросли на схилах тих
Солдати в мишачих мундирах,
Час на якуюсь мить застиг,
Пізнавши лик страшного звіра.
Під роєм куль, під свист і крик
Метались між кибиток люди
То у один, то в інший бік.
Та смерть страшна чекала всюди.
Аж поки збились усі
Урешті до одної купи.
Над яром смертний крик висів,
Здавалось, мить – і смерть наступить.
Та німці вигнали усіх,
Кибитки у яру спалили
І по шляху погнали їх
Кудись…Куди – не говорили….
ІІІ
По місту було видано наказ
Нової влади. Всі євреї мають
Прийти з речами на такий – то час
До жандармерії. І, наче, відправляють
У Мелітополь на роботи їх.
Так говорилось у тому наказі.
А за непослух – розстріл. Сотні ніг
У день, який указано в бумазі,
Здійняли пил на вулицях міських.
Дорослі, діти із нехитрим скарбом
І відчаєм гірким в очах сумних,
Що ліг й на серце невигойним карбом.
Зійшлись туди, куди наказ велів,
Ще кожен з них на краще сподівався,
Втішав себе, дітей своїх жалів
Та на солдат похмуро оглядався,
Що оточили площу півкільцем
І поліцаїв, що вились навколо
І зачіпали то лихим слівцем,
А то й прикладом. Дати би їм волю,
Здавалось, тут же б кинулися враз
На люд беззбройний. Та, мабуть, не бу́ло
Іще наказу. Не настав ще час,
Хоч вже смертельним холодом подуло.
Рознісся стогін по юрбі людській,
Жінки і діти враз заголосили,
Як поліцаї кинулись мерщій
Людей докупи заганять щосили.
А далі оточили й повели
На Молочанськ в неві́дому дорогу.
І люди йшли і у серцях несли
Надію більше схожу на тривогу…
IV
В безладді відступу, у паніці війни
Лишився в місті госпіталь військовий
З пораненими. Кинуті, вони
Безпомічні питали знову й знову
Сестричок, що лишились, лікарів:
Чи на поталу німцям їх не лишать?
А що казати? Кожен, як умів,
Так й рятувався. І про себе лише
В страшну годину думати і міг.
Кому вони безпомічні потрібні?
Скривавлені від ран, без рук, без ніг.
Хіба що рідним. Але де ті рідні?
А ледве гуркіт бою вдалині
Затих, з’явились німці й поліцаї.
Це, кажуть: на війні, як на війні.
Та між людей хіба таке буває7
Взялись зганять поранених бійців,
Хто був не в змозі-тут же добивали
І виливали свій безмежний гнів
На тих, що вже один раз помирали
Тріщали черги, стогін, плач стояв,
Неслись прокльони, лайки і благання
І кожен слід кривавий залишав.
Хто лив свою, а хто-чужу. Останні,
Хто був у змозі, вийшли за поріг
В бинтах кривавих, з милицями, блі́ді.
Орава сіра тих, хто уже встиг
Напитись крові, вискочила слідом
І, штурхаючи немічних людей,
Заціпенілим містом десь погнали.
Навіщо гнали бідних їх і де
Нещасні ті тоді іще не знали…
V
Дороги їхні пролягли
До протитанкового рову
Під Молочанськом. Де знайшли
Кінець поранені й здорові.
Чоловіки, жінки, малі,
Старі-без винятку й розбору
Прийшли до матінки-землі,
Яка зрівняла їх у горі.
VI
Війна…війна… та дітворі,
Якій по сім по вісім років
Цікаво. Осінь на дворі
І падолисту саме строки.
Десь фронт до сходу покотивсь,
Вже гуркоту й не чути звідси.
І прапор чудернацький звився
У небі над притихлим містом.
Дорослі все тримались хат,
А дітвору хіба зупиниш?
Туди-сюди, вперед-назад
І тільки й чуть: «Куди ти сину?»
Притихли, як на кілька днів
Знов стрілянина залунала
І чувся куль шалений спів
Від протитанкового валу
Із ровом, що його жінки
Супроти німців влітку рили,
Та скоро стихла. Малюки
Знов розхрабрились, осміліли.
А хто ж, цікаво, там стріляв?
А може й гільз би назбирали?
Хоч страх у очі заглядав,
Батьки лозинами лякали
Та все ж зібралися й пішли
Ватагою до того рову.
Дороги стоптані були,
Чим далі-усе більше крові.
А там. Де рів раніше був
Земля насипана свіженька.
Найсміливіший зазирнув
Туди, до рову, та швиденько,
Поблідлий, відсахнувся звідтіль
І пальцем тика: - Там… там… мамо!
А у очах бентежність, біль…
Другі заглянули так само,
А там земля немов жива
Ворушиться і стогін чути.
І чи то плач, чи то трава
На вітрі шелестить. Як бути?!
Від жаху заніміли всі,
Цікавість їхня де й поділась.
По грудках, гільзах, по росі
Помчали і не огляділись
Від місця страшного того
Додому, чимскоріш, до мами.
З тих пір обходили його,
Той рів, подалі, сторонами.
Лиш бачили вночі, бува,
Як рів у темряві світився
І зразу спогад оживав
І страх під серцем ворушився.
Пізніше, вже після війни,
Коли дорослішими стали,
Тоді дізналися вони,
Що німці в рові розстріляли
Циган, євреїв. Кілька днів
Їх катували і вбивали.
А от поранених бійців
Живими в землю закопали.
Чи то вони іще живі,
Чи матінка-земля від того,
Що стільки пролилось крові,
Зверталась з стогоном до Бога,
Щоб нелюдів тих покарав,
Які злодійство це вчинили.
Ті, хто стріляв, чи споглядав
Спокійно на краю могили,
Отримали за все сповна.
Щоб кров невинна не забулась.
Рів-рана на землі страшна
Повіки щоб не затягнулась.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію