Якби ж то птахи співали і хмарки сумували,
і око синіло б далеччю небес ясних,
трелі в дверях назирці – дзвінкій, тривалій, –
і тим, кого ніде стріти, окрім як в них.
А так – міняти кімнати, фотелі, стульці.
І всюди по стінах то в рамці, то так – квітки.
І щойно бджола, буває, не знайде улій
з зайвим пилком на лапках, авжеж – це ти.
Якби ж то речі прозорі та у цупкій сині,
невидимі, та тужавіти узялись,
і скопом самі зацупіли – в зорі, в сльозині –
на тім кінці стратосфери, а після – скрізь.
Утім, це повітря – тільки сирець для пýшив,
осілих на п’яльця в парку, де пасся цар.
І статуї ціпнуть, хоча на дворі – бесстужев,
декабрист, потім страчений, і настав januar.




-------------------------------------

Иосиф Бродский

О если бы птицы пели и облака скучали,
и око могло различать, становясь синей,
звонкую трель преследуя, дверь с ключами
и тех, кого больше нету нигде, за ней.
А так — меняются комнаты, кресла, стулья.
И всюду по стенам то в рамке, то так — цветы.
И если бывает на свете пчела без улья
с лишней пыльцой на лапках, то это ты.
О если б прозрачные вещи в густой лазури
умели свою незримость держать в узде
и скопом однажды сгуститься — в звезду, в слезу ли —
в другом конце стратосферы, потом — везде.
Но, видимо, воздух — только сырье для кружев,
распятых на пяльцах в парке, где пасся царь.
И статуи стынут, хотя на дворе — бесстужев,
казненный потом декабрист, и настал январь.

1994