«Я підійшов до межі, за якою
Припиняється ностальгія,
За якою сльози стають
Білосніжними як алебастр.
Сутінки моєї душі!»

(Федеріко Ґарсіа Лорка)

Падолист вчорашніх віршів,
Пізня осінь гіркої кави самотніх роздумів
На килимі мертвого листя,
Що нагадують жмутки непотрібних рукописів
Алхіміків-чорнокнижників епохи чуми
(І жодного клаптику шовку)
Малюють межу ностальгії –
Білою фарбою холодного відчуження:
Яка завтра зникне під таким же білим снігом
Ще більш холодим, аніж байдужість тих,
Що пішли в сутінки – сутінки світу,
А не моєї свідомості, бо там Ніщо.
Межа –
Я переступаю її вологе лезо:
Розумію, що Час розрізаний,
Час кавалкований і пошматований:
А я наодинці з епохою темряви –
Навіть Бог втомився і вирішив відпочити
Від споглядання цього заціпеніння.
А десь в пивницях старого замку серця
Шумовиння вина кольору вохри
Тих часів коли Сонце грона повнило
Солодким соком пізньої радості.
От тільки крук на мосту Тайгайському
Отому з якого видно потяги,
Що летять у степ осінній
Мене щоразу запитує
(Щоразу як падолист):
«А може в тому замку живуть привиди?
Сивочолі, шляхетні та неприкаяні –
Може таки живуть?»