ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.09.02 22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.

В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт

Олександр Буй
2025.09.02 21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.

Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,

Віктор Насипаний
2025.09.02 13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.

Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,

Віктор Кучерук
2025.09.02 12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.

Світлана Майя Залізняк
2025.09.02 08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн

Артур Курдіновський
2025.09.01 23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.

Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!

Борис Костиря
2025.09.01 22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.

До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,

Олена Побийголод
2025.09.01 12:07
Із Бориса Заходера

Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.

Часом блукаємо ми у хаосі, –

Ольга Олеандра
2025.09.01 09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.

Віктор Кучерук
2025.09.01 05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.

Олег Герман
2025.09.01 00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.

Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій

Олександр Буй
2025.08.31 22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!

Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х

Борис Костиря
2025.08.31 22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.

І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,

Ярослав Чорногуз
2025.08.31 19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг

Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --

Артур Курдіновський
2025.08.31 18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!

Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,

Юрко Бужанин
2025.08.31 14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Одександр Яшан
2025.08.19

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24

Богдан Фекете
2024.10.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Артур Сіренко (1965) / Проза / Петрогліфи

 Річки Сонця і річки Місяця
Образ твору На Русі і в оточуючих слов’янських та чудських землях річки завжди текли або з півночі на південь, або з півдня на північ. Або дарували Борею свою воду, або забирали в нього холодний подих і прозорість. На берегах таких рік селилися бородаті русини, а безбороді русини хлюпались в них і прали в їх прозорій воді свій сірий одяг. Не менш бородаті вікінги, що вміли тримати в руках сокиру, любили хвилями цих річок плавати на своїх довгих човнах з кінською головою і крізь діряві вітрила дивитися на руді язики округлого Сонця. Чудь ловила в цих річках рибу м’якими сітями-пастками промовляючи при цьому свої слова-окрайчики: «Хива кала!» і мружилась, дивлячись на сріблясті боки коропів і карасів. Окунів вони називали «Пікікас лінту», вугрів лаяли чорними словами, здіймаючи втомлені очі до неба в пошуках волоцюги Місяця. Русини – поляни та тиверці на берегах цих річок любили місити глину і малювати на лизаних вогнем глеках знаки неочікуваного Козлотура білого Овна. (А чого ми тоді очікували? Точніше, кого? Старчика Або?)

У таких річках у дуже давні часи, коли клімат був тропічним і не по дитячому спекотним, а Сонце менше нагадувало царгородський помаранч, водилися крокодили. Ці ненажери навіть не здогадувались, що у часи прийдешні та майбутні варяги будуть на плинні піщані мілини цих річок витягувати свої дерев’яні струги, а русини-уличі будуть над річковими урвищами та ярами ліпити свої глиняні хати, накривати їх соломою і співати вечорами свої сумні тужливі пісні-линви про птахів осокових мокряків. У ті забуті навіть Богом часи крокодили річок Сонця, річок-компасів клацали гострими зубами-конусами і ковтали все, що ненароком потрапляло до води, навіть великих вусатих і хвостатих щурів (Фе! Яка бридота!), а лисі мастодонти трубили світанок і кликали хвостатих мавп на сніданок. Потім стало холодно, мокасинові заброди малювали на обличчях кольорові візерунки вохрою і смажили на берегах вже холодних річок м’ясо волохатих важкоступів мамутів і зубробізонів з розумними карими очима. Слухали при цьому як виють злі білі вовки і розповідали довговолосим жінкам казки про ведмедів-грибоїдів. Самі ж вони грибів не їли – гидували. Сонце вони називали зайцем ґоґодзів, а Місяць зневажали, як зневажали потім борсука-землерия-пана на галявинах Залісся. Тоді річки, що текли з півночі на південь живилися холодними талими водами Великого Льодовика, а ті, що текли на північ з півдня впиралися в велику блакитну стіну, утворюючи холодні прозорі озера-моря, в які любив зазирати Місяць – ще юний і не злий. При цьому Місяць посміхався і фарбував свого чуба і щоки вохрою – щоб бути схожим на мисливців, що грілись всеньку холодну ніч біля ватри, щоб зранку знову піти вбивати тварин і їсти їх пружне м’ясо. При цьому Місяць підморгував вухастим їжакам смерекового криволісся.

Були, звісно, на Русі ріки, які текли з заходу на схід і зі сходу на захід. Але таких річок на Русі не любили, вважали їх якимись неправильними річками, на їхніх берегах жити соромились. Русини – навіть древляни і білі хорвати називали такі річки Річками Білого Очерету, кидали в них округлі чорні камінці і кричали при цьому: «Сонце, отямся!» Варяги відмовлялись на таких річках грабувати-вбивати і мовчали, коли між долинами цих потоків на вододілах і суходолах, через болота і ліси тягнула по колодах їх кораблі-струги всіляка сволота. Після хрещення русини, особливо синьоокі сівери на берегах таких річок будували церкви використовуючи лише білу глину, домішуючи до неї солому і колоди для таких храмів брали тільки кленові, гадаючи, що гострі листки цих дерев-самітників захистять будівничих від великоротих вухастих демонів. Навіть Разін, якого важко назвати варягом – занадто він інакше, аніж вікінги, думав про замашну сокиру сильнорукого царського служаки – і той бешкетував та грабував у тих місцях, де річка Юл, яку чудь називала Рав несла свої води в море Хозарське з півночі на південь, а ті місця, де вона вертала на схід називав Водами Копит Бика і забороняв там навіть топити полонених дівчат-бусурманок, а не те що з таких річок пити і лити в них кров поганих (на його думку) людей. Князь Володимир Великий називав такі річки річками Рогніди, а Ярослав Мудрий казав про такі річки, як про річки Залізної Шапки. Князь Мстислав Затятий такі річки не любив страшно і якось сказав своїй залізовбраній ощетиненій списами дружині: «Побратими меча! Краще пошукати міста Тмутаракані, аніж володарювати на берегах таких брехливих річок!» Розстріляний більшовиками письменник Борис Вогау (1894 – 1938), що був з роду німців-поселенців, коли бував з друзями на берегах таких річок завжди виливав у прісну воду келішок саморобної селянської горілки, примовляючи при цьому: «Вечір густий ховає німу березу в кошик століття…»

Якось я ловив у такій річці осетрів (не буду згадувати назву цієї річки вночі – я пишу цей есей серед ночі, коли за вікном пітьма і сили зла всемогутні). Зі мною тоді в човні-чайці був Рудий Зачарований Мандрівець. Ми спіймали велетенського осетра з відмітиною-шрамом на лівому боці – роздивляючись сліди зубів ми зрозуміли, що той слід лишила щука – стара як світ. Довгорилий осетер жадібно ковтав повітря, плескав зябрами, наче хотів проковтнути злого злодія Місяця. Ми різали його біле м’ясо, як різали колись варяги круторогих волів слов’ян і смажили на жадібних язиках ватри запашні шматки їжі замурзаних селян. Рудий Зачарований Мандрівець сказав мені, наминаючи черговий соковитий шмат риби, що був приправлений індійським перцем та левантійським коріандром: «Хвилі цих річок сумують за русалками та водяниками, що покинули ці води та жабуриння тоді, коли повелителі бронзових ножів принесли на березі однієї з таких річок-сиріт требу на тризні за степовим ватажком племені – викрадачем биків. Тоді вони порушуючи степовий звичай принесли в жертву чорного коня замість білого швидконогого жеребця…» Я повірив йому – з того часу журба не полишає мене. Я пишу лише сумні пісні. На Русі таких піснярів називали берладниками синьої хмари, не давали їм білого хліба, а чорний житній краяли для них гострим ножем – робили хлібу боляче.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-12-10 06:28:57
Переглядів сторінки твору 512
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.588 / 5.13)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.655 / 5.38)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.775
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
Автор востаннє на сайті 2025.09.02 16:59
Автор у цю хвилину відсутній