Мисливців гурт скрадався по сліду,
Де нещодавно мамонти ступали.
Суха трава з-під снігу виглядала,
Поблискувало сонце на льоду,
Який скував і річку, і калюжі.
Ще й вітерець холодний повівав,
Сніжок туди-сюди переганяв.
Хоча зима лютилася не дуже,
В печері, звісно, їм тепліш було.
Там, хоча б, вітру оцього немає,
Який хутро товстенне продимає.
Там вогнище, що їм дає тепло.
Та уже тиждень, як вони не їли
І від кори бурчали животи,
Тож довелось на полювання йти,
Щоб збадьорити вже охляле тіло.
Жінки та діти залишились тут
Аби печеру власну захистити,
Коли б хтось здумав її захопити,
Чи то хижак, чи, може, прийшлий люд
Та доглядати, також, за вогнем,
Бо він такий – він завжди хоче їсти,
Що не даси – з’їдає усе чисто,
Потріскує в печері день за днем.
Не встережеш, поїсти не даси,
Він – не людина і чекать не буде,
Доки згадають, підгодують люди,
Помре і все. Чекай скрутні часи,
Бо де його добути? Де знайти?
А без вогню печера не зігріє
І хижаки негайно осміліють,
Тоді від них свій дім не встерегти.
А їжа, що пройшла через вогонь,
Смачніша й м’якша. Ніж сирою гризти,
Ламати зуби об товстенні кістки,
Тримаючи поміж цупких долонь.
Та і тепер, по сліду ідучи́,
Несли з собою чималі жарини
На дерева шматку, усередині,
Щоб запалити вогнище вночі
Десь серед степу. І себе зігріть,
І всіх гостей непроханих прогнати.
А, якщо вдаться мамонтів догнати,
То палиці від нього запалить
І, оточивши з криком одного́,
Погнати геть до урвища чи ями.
Як упаде, камінням і киями
Скаліченого вже добить його.
Тоді для роду тиждень або два
Проблеми їжі взагалі не буде.
І будуть їсти, їсти, їсти люди
Аж доки зникне зовсім плоть жива
І лиш кістки та нутрощі лишаться
Для хижаків, що навкруги кишать.
Мисливці ж візьмуть те, що не з’їдять,
Бо треба ж до печери повертаться.
Обтяжені всі ношею тію,
Неспішно рушать снігом вже підталим,
По тих стежках, що са́мі ж протоптали,
Несучи свою здобич у сім’ю.