Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.13
06:27
Зоря спалахує й згасає
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
2026.11.12
23:32
дощ пішов по обіді
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
2026.11.12
22:33
Пророкам було велено воскресати
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
2026.11.12
20:29
Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
2026.11.12
20:24
Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Дума про гетьмана Венжика Хмельницького
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дума про гетьмана Венжика Хмельницького
Був, говорять, отой Венжик з рангової шляхти.
Міг би, мабуть, собі жити і горя не знати
У маєтку родовому. Але ж не сиділось,
Все йому у чисте поле на коні хотілось.
Тож подався в степ широкий він козакувати
Аби згодом осавулом генеральним стати.
Між козацтва до старшини тоді не бувало,
Щоб когось за гарні очі лишень обирали.
Тож, напевно, мав заслуги та ще і чималі,
Щоб на колі осавулом козаки обрали.
А вже коли помер славний Ружинський Остафій,
То прийшлося Хмельницькому і гетьманом стати.
В непростий час довелося. Як татари взнали,
Що страшного їм Ружинського на світі не стало,
То зібралися хутенько дві орди великі
Аби врешті Україну вогнем попалити
Та набратися ясиру за багато років.
Не давав же їм Остафій ступити і кроку.
От тепер, коли нарешті гетьмана не стало,
То зібралися татари і в набіг помчали.
Не полізли старим шляхом, козацтво лякало,
Тож вони через Молдову шлях собі обрали.
Запалало все Поділля, криком закричало.
Вже татари й до Волині ордами домчали.
А там скоро і до Польщі доберуться кляті.
Але хто ж супроти того з військом має стати?
Зажурилися поляки, думують-гадають,
Бо ж такого полководця славного не мають.
І тоді король надумав грамоту послати
Аби саме Хмельницькому над тим військом стати.
Того війська ще й немає, ще зібрати треба.
Отож Венжик реєстровців збира навкруг себе.
Закликає запорожців та і всіх охочих,
Тих, хто смерті не боїться заглянути в очі.
Ще і польські гарнізони підібрав в дорозі,
Хоч зрівнятися по силі з ордою не в змозі.
Тож рішив татарську силу хитрістю здолати.
Попереду всіх загонам велів виступати,
Щоби скубали обози й татарські чамбули,
Аби їм ані хвилини спокою не було.
Велів лише нападати й одразу тікати,
Аби здобиччю татарським чамбулам не стати.
Ох, озлилися ж татари, не чекали того,
А козаки їх постійно скубли всю дорогу.
Там обоза перестрінуть, виріжуть до біса.
Там чамбула перехоплять між густого лісу.
І не зловиш отих клятих - бою не приймають,
Лиш постійно в неспокої всю орду тримають.
Врешті-решт аж до Заслава татари дістались,
Хоч затримались в дорозі, бо все огризались
На набридливі загони, що не відставали
І орду, немов собаки, за п’яти хапали.
А тут уже їх Хмельницький чекає із військом.
Зробив вигляд, наче дуже орди він боїться,
Тож обставився возами і засів за ними,
Щоб відсидітися, мабуть, за возами тими.
Битися у чистім полі не хоче з ордою,
Знає: справитись не зможе з силою отою.
А татари аж зраділи: от табір здолаєм,
Тоді уже дуже гарно навкруг погуляєм.
Бо ж не буде на Вкраїні уже тої сили,
Яка би орду татарську тоді зупинила.
Не такий простий був Венжик, як хан думав со́бі.
Знав, що в полі із ордою нічого не зробить,
Тож у таборі залишив піших і гармати,
Щоби ними з-за укріплень татар віншувати.
А сам з кінними сховався до пори до лісу.
Тож татари і обсіли отой табір, звісно.
Напосілися, полізли його штурмувати,
А їх з-за возів зустріли мушкети й гармати.
Ой, озлилися татари, зовсім озвіріли,
Хоч і сотнями лягали, атак не спинили.
Захопилися до того отим штурмом, значить,
Що нічого і не чують навкруг і не бачать.
Поки ті татари скопом табір обсідали,
Сам Хмельницький з козаками їх у кільце взя́ли.
Засвистіли козаченьки, як кільце замкнули.
Тільки тут ото татари усе і збагнули.
Кинулися утікати вони світ за очі,
Кожен вирватись скоріше з тої пастки хоче.
А козаки з обох боків, як косою косять
І татари кров’ю трави, як росою росять.
Зупинити усю орду козаки не в силах,
Тож чамбули шлях до втечі врешті-решт пробили.
Подалися геть на південь рятунку шукати,
А Хмельницький вслід подався, аби проводжати.
Добре знав татарську хитрість: начебто тікати,
А тоді в одному місці всю орду зібрати
Та і вдарити на того, хто слідом женеться.
І тоді вже переможцям плакать доведеться.
Тож він виділив загони, що татар ловили,
А сам вів посередині усю свою силу.
Як він думав, так і сталось – орда в степу збилась
І на силу на велику знов перетворилась.
Сподівався хан, що гетьман розпорошить сили,
Бо ж подума, що орду вже усю перебили.
От тоді хан і ударить, ворога здолає…
Але кинувся – назустріч військо виступає.
Розбив знов орду Хмельницький та погнав степами,
Відібрав усе, що мала з ясиру і краму.
Утікала орда швидко, вже й не наздогнати.
Військо славне в Україну стало повертати.
Попереду сам Хмельницький попід корогвами
Всміхається: так і буде з всіма ворогами!
Міг би, мабуть, собі жити і горя не знати
У маєтку родовому. Але ж не сиділось,
Все йому у чисте поле на коні хотілось.
Тож подався в степ широкий він козакувати
Аби згодом осавулом генеральним стати.
Між козацтва до старшини тоді не бувало,
Щоб когось за гарні очі лишень обирали.
Тож, напевно, мав заслуги та ще і чималі,
Щоб на колі осавулом козаки обрали.
А вже коли помер славний Ружинський Остафій,
То прийшлося Хмельницькому і гетьманом стати.
В непростий час довелося. Як татари взнали,
Що страшного їм Ружинського на світі не стало,
То зібралися хутенько дві орди великі
Аби врешті Україну вогнем попалити
Та набратися ясиру за багато років.
Не давав же їм Остафій ступити і кроку.
От тепер, коли нарешті гетьмана не стало,
То зібралися татари і в набіг помчали.
Не полізли старим шляхом, козацтво лякало,
Тож вони через Молдову шлях собі обрали.
Запалало все Поділля, криком закричало.
Вже татари й до Волині ордами домчали.
А там скоро і до Польщі доберуться кляті.
Але хто ж супроти того з військом має стати?
Зажурилися поляки, думують-гадають,
Бо ж такого полководця славного не мають.
І тоді король надумав грамоту послати
Аби саме Хмельницькому над тим військом стати.
Того війська ще й немає, ще зібрати треба.
Отож Венжик реєстровців збира навкруг себе.
Закликає запорожців та і всіх охочих,
Тих, хто смерті не боїться заглянути в очі.
Ще і польські гарнізони підібрав в дорозі,
Хоч зрівнятися по силі з ордою не в змозі.
Тож рішив татарську силу хитрістю здолати.
Попереду всіх загонам велів виступати,
Щоби скубали обози й татарські чамбули,
Аби їм ані хвилини спокою не було.
Велів лише нападати й одразу тікати,
Аби здобиччю татарським чамбулам не стати.
Ох, озлилися ж татари, не чекали того,
А козаки їх постійно скубли всю дорогу.
Там обоза перестрінуть, виріжуть до біса.
Там чамбула перехоплять між густого лісу.
І не зловиш отих клятих - бою не приймають,
Лиш постійно в неспокої всю орду тримають.
Врешті-решт аж до Заслава татари дістались,
Хоч затримались в дорозі, бо все огризались
На набридливі загони, що не відставали
І орду, немов собаки, за п’яти хапали.
А тут уже їх Хмельницький чекає із військом.
Зробив вигляд, наче дуже орди він боїться,
Тож обставився возами і засів за ними,
Щоб відсидітися, мабуть, за возами тими.
Битися у чистім полі не хоче з ордою,
Знає: справитись не зможе з силою отою.
А татари аж зраділи: от табір здолаєм,
Тоді уже дуже гарно навкруг погуляєм.
Бо ж не буде на Вкраїні уже тої сили,
Яка би орду татарську тоді зупинила.
Не такий простий був Венжик, як хан думав со́бі.
Знав, що в полі із ордою нічого не зробить,
Тож у таборі залишив піших і гармати,
Щоби ними з-за укріплень татар віншувати.
А сам з кінними сховався до пори до лісу.
Тож татари і обсіли отой табір, звісно.
Напосілися, полізли його штурмувати,
А їх з-за возів зустріли мушкети й гармати.
Ой, озлилися татари, зовсім озвіріли,
Хоч і сотнями лягали, атак не спинили.
Захопилися до того отим штурмом, значить,
Що нічого і не чують навкруг і не бачать.
Поки ті татари скопом табір обсідали,
Сам Хмельницький з козаками їх у кільце взя́ли.
Засвистіли козаченьки, як кільце замкнули.
Тільки тут ото татари усе і збагнули.
Кинулися утікати вони світ за очі,
Кожен вирватись скоріше з тої пастки хоче.
А козаки з обох боків, як косою косять
І татари кров’ю трави, як росою росять.
Зупинити усю орду козаки не в силах,
Тож чамбули шлях до втечі врешті-решт пробили.
Подалися геть на південь рятунку шукати,
А Хмельницький вслід подався, аби проводжати.
Добре знав татарську хитрість: начебто тікати,
А тоді в одному місці всю орду зібрати
Та і вдарити на того, хто слідом женеться.
І тоді вже переможцям плакать доведеться.
Тож він виділив загони, що татар ловили,
А сам вів посередині усю свою силу.
Як він думав, так і сталось – орда в степу збилась
І на силу на велику знов перетворилась.
Сподівався хан, що гетьман розпорошить сили,
Бо ж подума, що орду вже усю перебили.
От тоді хан і ударить, ворога здолає…
Але кинувся – назустріч військо виступає.
Розбив знов орду Хмельницький та погнав степами,
Відібрав усе, що мала з ясиру і краму.
Утікала орда швидко, вже й не наздогнати.
Військо славне в Україну стало повертати.
Попереду сам Хмельницький попід корогвами
Всміхається: так і буде з всіма ворогами!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
