Печально і тривожно затрубила
погорблена земля Кавказьких гір –
аж злякана луна, рятуючись, влетіла
у наш спокійний дім через ефір.
Струснулось десь невидиме каміння
незнаної підземної гряди –
і ніби у раптовім безгомінні
побито вікна меншої біди…
Вірменіє, твоя душа в руїнах,
в уламках болю, долей і епох –
вона загоїться, бо зараз вся родина
країни нашої – з тобою вдвох.
Ти ще розквітнеш цвітом неповторним,
ясним і пречудовим – як раніш.
Тебе – такої – не обніме горе,
бо ти стоїш – сильніш його і більш.
Бо кожен твій камінчик буде бити
у дзвони неперервного життя –
ще буде по твоїй землі ходити
дитя надій – майбутності дитя…
Аби людська любов не обміліла,
Вірменіє, це горе з місця зруш –
аби від землетрусу наших душ
ще довго та свята луна гриміла.

грудень 1988 р.

Вірш написано на знак солідарності з вірменським народом,
який пережив жахливий Спітакський землетрус, що стався
7 грудня 1988 р.
Опубліковано 18 грудня 1988 р. у газеті "Молода гвардія"
та 31 січня 1989 р. у статті в газеті "Вечірній Київ".
Згодом Сергій Губерначук написав:
Яка біда порівняна зі смертю
невинного дитяти чи старця,
коли, шукаючи "достойного" кінця,
стихіє рве і душить землю вперто…