Густий туман спустився на село,
Сховав хати, паркани і дорогу.
Не видно за два кроки вже нічого,
Хоч сонечко вже, наче і зійшло
Та крізь туман воно не проглядає.
Лиш чується, що вже село не спить.
Десь корба над цямриною скрипить.
Хтось воду із криниці набирає.
Десь пастуха вже цвьохає батіг,
Збирає череду на пасовисько.
Вже й тупіт череди лунає близько.
Коли пастух зібрати її встиг?
Собаки проводжають череду,
Невидимі та голосні в тумані.
Корови двір минули вже останні
І далі десь по вулиці ідуть.
Василько теж на вулицю хотів,
Але бабуся з двору не пускає:
- Заблудишся!- весь час його лякає,-
Там же в тумані водиться чортів.
Туман – то ж відьми прядиво прядуть,
Щоб всяка нечисть по селу блукала
Та чисті душі довго не шукала.
Дивись, бо й твою душу віднайдуть!
Василько не лякався, а, проте,
Бабусі суперечити не брався.
Дідусь же лише стиха усміхався,
З куточка позираючи на те.
- А хочеш знати, звідки взявсь туман?-
Спитав нарешті у свого онука,-
Я не про те, що каже нам наука,
Хоч, звісно, не кажу, що то обман.
Але в народі різне гомонять
Іще від діда-прадіда відоме.
Не знаю я, наскільки правди в тому.
Та самому було цікаво знать.
Бабуся каже: відьми то прядуть
Аби нечисту силу приховати.
Та ж нечистю всі звикли називати,
Пояснення для чого не знайдуть.
Мій дід мені про те розповідав.
Колись, як світ ще тільки народився,
Хоча в лісах вже всякий звір водився
І всякий птах у небі вже літав,
Але людей ще не було тоді.
У дикій тій природі первозданній
Водилися істоти нам не знані,
Водилися й на суші і в воді.
Одні зовсім малесенькі були,
В лісах, степах із крильцями літали,
Хоч як маленькі люди виглядали.
Другі у норах земляних жили.
Водилися іще напівпрозорі
В лісах собі блукали і в воді.
Русалки ще водилися тоді,
Сирени – тобто їхні сестри в морі.
Й багато інших водних, лісових,
Яких сьогодні вже ніхто й не знає,
Бо їх давно вже на землі немає
І згадки не лишилося від них.
Істоти ті зовсім не бу́ли злі,
Жили собі, нікого не чіпали,
Хоч часом надзвичайні сили мали,
Що люди їх не мають взагалі.
Жили вони не знаючи біди…
Аж поки, врешті, люди не з’явились
І по землі поволі розселились.
А люди ж, знаєш, добрі не завжди.
Як їм погано – крайнього знайдуть,
Хто може бути в їхніх бідах винен.
За те ж хтось поплатитися повинен,
Інакше і не може просто буть.
Тим більше, люди, як не як – царі
Природи, як самі себе назвали.
Вони ж цілком до Бога схожість мали.
А тут от від зорі і до зорі
Перед очима носяться потвори –
І люди і не люди взагалі –
Ті півпрозорі, ті зовсім малі,
Ті у лісах, ті у річках чи морі.
І вигадали купою всього,
Про злих потвор, що тільки людям шкодять.
І вже цькують, де тільки лиш знаходять,
Зживаючи зі світу із цього.
Хоч ті істоти дещо і уміли,
Але чинити опір не могли,
Занадто малочисельні були,
Не вистачало їм боротись сили.
Отож ховатись стали од людей,
Аби на очі їм не потрапляти.
Якісь місця впотаєні шукати,
Де їх людина жодна не знайде.
В воді знайшли свій сховок водяні,
Туди ж русалки також заховались,
Іще якісь істоти приєднались,
Їх назви вже й не в пам’яті мені.
В лісах густих сховались лісові.
Лиш домові, що звикли в хатах жити,
Не захотіли сховок свій лишити,
Шукати собі сховки десь нові.
Хоч і взивали люди злими їх,
Але, насправді, ті лиш відбивались,
Як люди надто вже напосідались,
Вдавались до таємних сил своїх.
А людям добрим шкоди не було.
Коли з домовиком господар ладить,
Ніколи той господі не завадить
І, навіть, буде відганяти зло.
Коли з добром людина в ліс прийде,
То й лісовик нічим їй не нашкодить
По лісі у блуканні не поводить
І в пастку ніяку не заведе.
Але ж не вічно в сховках існувать.
Хтось хоче перейти в другу господу,
Хтось хоч на трохи залишити воду
На березі танок потанцювать.
Хтось політати хоче, як було,
Над квітками, нектар із них попити.
Хтось хоче просто тихо посидіти.
Але людське їм заважає зло.
А уночі? Та ж страшно уночі,
Бо ж всяка справжня нечисть вилітає
І, справді, всьому шкодить, не питає.
Отож, жили й боялись, живучі.
А люди, розігнавши всіх істот,
Яких вони потворами вважали,
Тепер у бідах між своїх шукали.
Хтось має ж бути винним. Ну, так от,
Взялись тепер за відьом, відьмаків,
Як люди їх між себе називали.
Вони якісь знання таємні мали,
А,значить, були зовсім не такі,
Як усі інші, й запросто могли
Якоїсь шкоди іншим всім завдати.
Те, що хвороби брались лікувати
І багатьом в житті допомогли,
То швидко забувалося. А зло,
Чи, може, заздрість в душах піднімались
І люди вже топити відьом брались,
Як хтось лиш плітку кине на село,
Що та дощі на землю не пуска,
Чи то корів чиїхось за ніч здоїть.
Чи то чогось ще гіршого накоїть.
І вже на відьму кара зла чека.
Зібрались якось відьми і всі ті,
Кому від зла людського діставалось
І радитися всі разом узя́лись,
Які шляхи обрати у житті,
Аби хоч якось легше жити стало.
Сиділи довго, радились були
І, врешті, вихід хоч якийсь знайшли.
Найперш, тумани відьми прясти мали,
Щоб накривати ними часом світ,
Сховати від людського ока злого,
Як лісовик виходить з сховку свого,
Русалки залишають глиб ріки
Аби на берег вийти, посидіти,
Часом танок русальний поводити.
Домовичок, тим часом, потайки
Господаря міг залишити злого
І перебратись в більш привітний дім
Аби спокійно потім жити в нім
І більше не боятися нічого.
За те всі мали відьмам помагать,
Секретами прадавніми ділитись,
За травами і квітами дивитись,
Які хвороби здатні лікувать.
Попереджати, якщо раптом хтось
Злий люд підніме відьму покарати.
Можливо, ту ораву полякати
І відвернути зло би удалось.
Чому ж, гадаєш, відьми у казках
Живуть у хижці між густого лісу?
Там лісові їм допоможуть, звісно.
І там раптова кара не чека.
Та й трав і квітів повно навкруги.
Весну і літо відьми їх збирають.
А от, коли вже осінь наступає,
Зігріти сонцю вже не до снаги.
Сідають відьми і прядуть туман,
Який навколо землю огортає.
Людина змоги бачити не має,
Що робиться у нім. Отой обман
Дає можливість сховки залишить
Усім істотам, що ховались досі.
Русалки із річок виходять босі,
Домовичок у інший дім спішить.
Літають феї, бродить лісовик.
Прислухайся якось в туманній тиші.
Почуєш: хтось у тебе поряд дише,
А там тихенько тупа домовик.
А то десь крила раптом лопотять,
То феї не лякаючись літають.
А там від річки хлюпіт долітає.
Русалки?.. Скрізь вчувається життя.
Хтось, може, скаже: «Ти дурню несеш!»
Не бачивши, не слід казать – немає.
Бо в світі часом й не таке буває.
Тож треба просто вірити і все