« ...і душу ніжно зваблює сальце,
і хліб наставив загорілу спину...
Якщо ти млієш, слухаючи це,
чому ж ти, бля.., не любиш Україну?»

О.Бойчук

            І
Сповита ідеалами добра,
поезія існує одиноко.
У самоті не помічає око
її витіюватості пера,
яке з нічого витискає всує
гаряче молитовне алілуя,
солоні сльози і слова палкі...

Солодкі аромати із каструлі,
але лікують нас гіркі пілюлі,
пісне меню й рецепти не такі,
як іноді фантазія малює.

            ІІ
Їмо і переварюємо все,
що на столі. О! Ми ще ті гурмани,
коли під чарку блимають екрани,
закушуємо шинкою есе,
до себе приміряємо романи...

На те і щедрий вечір на землі.
Та муляє минуле. У тумани
уже пішли великі, і малі
старі Івани, юні Василі,
не дочекавшись волі свого краю...
і я себе теперечки питаю, –
навіщо ти – ніякий цій юрмі
ще тлієш, наче іскра у пітьмі,
якщо тебе усе одно немає?

            ІІІ
Описуємо грішне
             і святе:
юрба чекає рило
             і кадило,
у торбі – шило,
  на екрані – мило...
Не дуже втішно,
       радісно...
                  зате,
коли воно
    ще де-не-де зринає,
то осідає
          піною на дно.
Зелене полотно
           уже линяє...
гарантією успіху давно
опікуються шоу і кіно...
але чому
     так соромно
                буває?

01.21