Тітонько Ніно, гордість Ви наша,
Нині найстарші на увесь наш куток.
Глянули зболені відчаєм очі:
-Хай би за мене пожив мій синок.
Сльози котилися гірко, без спину
По материнських зів’ялих щоках:
- Сину, кровинко, любий мій сину,
Горе кривило скорботні уста...

З першими півнями день починали,
І наш куток рівнявся на Вас,
Лад у сім'ї і роботі давали,
Радо у домі стрічали Ви нас.
Світло від фар ковзне по віконцях,
Мама зітхнуть: - Вставати пора,
Ніну на ферму везуть до схід сонця,
Майже без мами росте дітвора.

Післявоєнна доля вдовина
Їй не позаздрить, мабуть, ніхто...
Гідно ростили ви доню і сина,
А на плечах – все дівоче пальто.
Без вихідних і без свят працювали –
Ферма не любить байдужих, нероб,
Їй до останку себе віддавали,
Без лікарняних жили і хвороб.

Просто не мали ви права хворіти
Ви були вісь їм, усім головна,
Вас шанувало село, Ваші діти,
Роботі важкій віддавались сповна.
Тітонько Ніно, життя триває –
Синові діти дорослі тепер –
Онучка кровина на Вас дуже схожа,
Онук в скорім часі уже інженер.

Вірю на Ваші зажурені очі
Ще навернеться щаслива сльоза,
Всі ваші думи важкі опівночі,
Час нехай змиє, як літня гроза.
І усміхнеться життя швидкоплинне
Щастя Ви гідні, ну як ніхто.
Доля вдовина, доля полинна,
А на гвіздку все дівоче пальто...

2011 р.