- Ой, мамо, глянь яка комаха дивна:
Зелена, довга, голова мала
Ще й лапки свої склала так, все рівно,
Молитися до Бога почала!
- Комаху, синку, богомолом звати.
Вона єдина із комах усіх
Спроможна головою повертати.
А ще про богомолів кажуть тих,
Що богомола убива самиця.
- Невже і правда? А чому то так?
- Я чула про то різні небилиці,
Але запам’яталася, однак,
Історія, що мій дідусь повідав,
Коли я ще маленькою була.
- Була така цікава вона, видно,
Що ти забути й досі не змогла?!
Тож розкажи й мені. Я хочу знати,
Що саме твій дідусь розповідав.
- Ну, слухай. Буду я розповідати,
Щоб ти своїм онукам передав.
Було то, кажуть, у часи далекі.
Жила в якімсь селі сім’я одна.
Жилося їм, так, як і всім, нелегко:
То засуха, то мор, а то війна.
Усю роботу жіночка тягнула –
У полі і у хаті, і в дворі .
До вечора, бувало й рук не чула,
Щоденно від зорі і до зорі
Звести кінці з кінцями намагалась.
А чоловік? Чи ледар, чи дивак.
Поки вона полола чи вправлялась,
Варила йому їсти, він, однак,
Не брався, навіть, за холодну воду.
Проте, із себе хитруна вдавав,
Казав: людей нещасних йому шкода,
Що попереду Суд страшний чекав.
Хтось має грішні душі відмолити
Аби від пекла їх уберегти.
Щоб, коли прийде, врешті, кінець світу,
Людей від кари Божої спасти.
Тож він і візьме цей тягар на себе
До Господа звертатись в молитвах.
Щоб Бог прийняв усіх людей на небі
І, навіть того, хто загруз в гріхах.
Тож, доки жінка втомлена робила,
Він, на коліна вклякнувши, бубнів
Якісь слова усім незрозумілі.
І так минали в нього день по дні.
Бувало часом втомлена дружина
Про поміч хоч маленьку попроха.
А він їй: «Я молитися повинен,
Бо ж людство потопає у гріхах!
А ти мене від справ відволікаєш.
Не до дрібниць мені. Сама роби.
Хіба я винен, що ти не встигаєш?
Бо ж Сам Господь мені велів, аби
Щодень я за усіх людей молився.
Іди з очей! Не заважай мені!..
А їсти – їв за трьох і не дивився
Звідкіль береться. Важко їй одній.
І господарство на плечах тримати,
І в хаті все в порядок привести́.
Ще й ледаря такого годувати,
Що людство все збирається спасти,
А жінці помогти і не подума.
Копичилось у ній поволі зло,
Що пробива іноді, наче, струмом…
А якось, мов на неї щось найшло.
Біля плити обіда готувала,
Не встигла вчасно з поля прибрести,
Дожати врешті клаптик жита мала…
А чоловік на неї напустивсь,
Що він голодний, дуже їсти хоче,
А вона повза десь... Скипіла тут
І врізала пательнею між очі
Аж відлетів він у далекий кут.
За серце з переляку ухопилась,
Побачивши, що скоїла… І ось
Їх душі перед Богом опинились.
За все, що учинити довелось,
Тепер обом самим відповідати.
Господь проглянув Книгу їх буття,
Щоб милувати їх чи покарати,
Залежно від прожитого життя.
Нарешті мовив спершу чоловіку:
- Ти все життя усім навкруг брехав,
Що робиш справу, начебто, велику,
А сам їм’ям моїм лиш менжував.
Ти не молився - молитов не знаєш,
Тож рано тобі в пекло чи у рай.
Комахою тепер прожити маєш.
Людиною щоб стати, пам’ятай,
Навчись спочатку близьких ти любити,
Навчись молитись від душі, тоді
Людиною ти зможеш знову жити.
Ледь прозвучали ці слова Судді
І чоловік ураз став богомолом,
В траві сховався від людських очей.
Та винен сам, обравши таку долю,
Міг би прожити і не так, ачей…
Тим часом Бог до жінки повертає:
- Ти учинила непоправний гріх.
Хоч тяжко працювала, то я знаю,
Але твій хрест по силах був твоїх.
Ти ж, замість того, щоб нести смиренно
Той хрест, в душі своїй збирала зло.
Копичила його в собі щоденно
Й на тому злі ти бачиш, що зійшло?
Життя ти в чоловіка відібрала.
Хоч як паскудно він на світі жив,
На те ти права, все одно, не мала.
Найгірший із порадників – то гнів.
Аби навчилась ти без гніву жити,
В комаху, таку ж саму, як його,
Я думаю тебе перетворити.
Як гніву ти позбудешся свого,
Людиною тоді теж зможеш стати…
От богомоли з тих часів живуть.
Він молитви береться все казати,
Та досі не сподобиться, мабуть.
Складає лапки для молитви, наче,
А далі вже й не знає що робить.
Травою тихо то повзе, то скаче.
А жінка також десь в траві сидить.
Ніяк йому простити то не може,
Що через нього в рай не попаде.
Забула зовсім наставляння Боже:
Що гнів же до добра не доведе.
Від того чоловіка і вбиває…
Хоча тому дивуємося ми.
Тож досі ні вона, ні він не мають,
Можливості, щоб знову стать людьми.